Читати книгу - "Мушкетери, Валентин Ісаакович Річ"

Наступною була склянка, звичайна гранчаста склянка із зеленкуватого скла. Екран відразу ж засвітився темно-червоним вогнем.

Матвій поклав руку на маленький штурвал поруч з екраном. Стрілка на циферблаті приладу повільно сповзла з нуля і пішла по колу. Коли вона досягла цифри “654”, екран погас. Збоку, на стовпчику, що світився, з’явилась чорна смужка — саме навпроти багрового кольору.

За хвилину в аналізаторі була вже не проста склянка, а найтонша колба із тугоплавкого кварцового скла. Екран запалав ясно-червоним вогнем. Бєлов повернув штурвал. Екран погас. Стрілка на циферблаті зупинилася біля цифри “1800”. Якщо самміліти — продукт стародавнього скляного виробництва, то ця величина для них найвища.

Матвій відчинив шухляду столу, витягнув звідти велику напівпрозору краплю і поклав її в прилад.

Ого, як спалахнув екран! Блакитне сяйво розлилося по всій лабораторії. Заблискотіли на столі склянки і колби, блакитнуваті зайчики застрибали по стінках і стелі. А стовпчик біля екрана став ледве помітний. Бєлов повернув штурвал до краю. Стрілка на циферблаті зробила повний оберт і зупинилась. Екран світився, як і раніше. Він погас лише після того, коли самміліт знову опинився на столі.

Ні, самміліт — не скло! Ні єгиптяни, ні вавилоняни ніколи не могли виготувати ніякого самміліта! Це Матвій зрозумів ще рік тому.

І все ж рік тому, та й що там рік — ще місяць тому він нічого не розумів. Або скло, або метеорит… Якщо не скло, то — метеорит. Якщо не метеорит, то — скло… Так і повторював, услід за підручниками, як папуга. Нібито на світі існують лише ці дві можливості: або-або.

Прилад перевірено. Тепер можна переходити до нових зразків, одержаних сьогодні вранці.

Першим ліг в аналізатор важкий гладенький камінь — уламок метеорита. Екран яскраво засвітився. Райдужний стовпчик перерізала чорна смужка. Стрілка на циферблаті показала “43 000”. Матвій вимкнув прилад і записав результат. Колись камінь було нагріто до сорока трьох тисяч градусів…

Уламок другого метеорита.

Тридцять вісім тисяч градусів…

Усе правильно. Під час польоту через щільні шари атмосфери небесне каміння не може нагріватися дужче.

Бєлов з обережністю опустив у прилад самміліт і загвинтив покришку. Як же поводитиметься цей, сімнадцятий числом, зразок?

Кімната засяяла яскравим біло-голубим сяйвом, і колби на столі заблискотіли, як електричні лампи.

Стрілка миттю виписала повне коло, але сяйво не зменшилось. Кілька хвилин Матвій сидів примружившись, потім вимкнув прилад. Відразу зробилося темно.

Коли очі звикли до світла звичайної лампи, він підсунув до себе аркуш паперу і записав: “Самміліт № 17 — вимірювальна межа приладу 100 000 градусів, температуру утворення не встановлено”.

Правильно чи неправильно він зробив, віддавши рукопис у редакцію?

Доказів походження саммілітів у нього ще немає. Але чому ж він повинен корпіти сам, ніби середньовічний алхімік, і зберігати мовчання, якщо впевнений — впевнений! — що йому пощастило натрапити на першу стежинку, яка приведе до відкриття?

Матвій тримає на долоні напіврожеву краплю, яка мерехтить у слабкому світлі настільної лампи.

— Хотів би я глянути на тих, хто тебе нагрівав]

На дверях, на тому місці, де звичайно висить табличка з прізвищем мешканців і цифрами — кому скільки разів дзвонити, білів великий квадратний шматок грубого картону. На ньому в яскраво-червоному плащі з хрестом красувався вусатий мушкетер. Шпага його вказувала на кнопку дзвоника.

П’ятнадцять років тому, коли третьокласник Льоня Серьогін вперше побачив ці двері, поруч з мушкетером був напис:

“Тут живе твій брат і друг — д’Артаньян де Тарасюк”.

Серьогін обтрусив з пальта сніг, намацав у кишені таємничу грушу і натис кнопку.

Добре, що все це сталося взимку, а не влітку. Григорія Тарасюка можна було застати вдома лише взимку. Влітку він був “у полі” — то в Середній Азії, то на Єнісеї, а то й на Чукотці. Але взимку археологи звичайно сидять у своїх Інститутах і копирсаються в утилі, який встигли відкопати за літо.

Почулися швидкі кроки, і двері розчинилися навстіж. В коридорі стояв баскетбольного зросту чоловік з чорними вусами — не такими розкішними, як у мушкетера на дверях, але все ж із справжніми вусами. Не дивуючись з приводу нежданого візиту опівночі, господар зробив жест-запрошення.

Поки Серьогін стягував з себе пальто, де Тарасюк з цікавістю придивлявся до його обличчя і нарешті вимовив:

— Із дому вигнали чи з газети?

— Ще тримають, — пробурчав Леонід. — Але скоро виженуть…

— За що? Знову написав, що турбіну обертає електрика?

— Ось викличу тебе зараз на дуель, — похмуро пообіцяв Серьогін, — тоді знатимеш!

— Чудово!

Тарасюк вискочив на диван, зняв із стіни одну рапіру, зробив випад у бік гостя і продекламував:

Він кинув рапіру у велику коркову кулю на тумбочці