Читати книгу - "На Зміїному острові, Мартін Вікрамасінге"

Цей гай правив нам за постійну схованку і місце відпочинку. Дерева в ньому розрослися так буйно, що захищали від сонця й дощу не гірше від намету. Намокнути під ними можна було лише під час великої зливи.

По суботах і неділях ми з раннього ранку до пізнього вечора бігали по галявині, що була в тому гаю. Нам не заважало навіть пекуче сонце, бо густі віти дерев давали такий затінок, що ми були наче в курені.

Одного дня, зібравшись уп'ятьох, ми почали міркувати, в яку б іще гру нам погратись.

— Не хочу більше грати в схованки, — сказав Джінна. — Весь час ховайся та ховайся. Набридло.

— А мені всі наші ігри набридли, — мовив Ширипала.

— Коли так, — сказав я, — то давайте грати в розбійників.

Почувши цю пропозицію, всі четверо хлопців радісно заплескали в долоні.

— А як грати в розбійників? — спитав Ранадева.

— Зараз почуєш.

І я розповів хлопцям, як грати в розбійників. На закінчення я сказав, що вже сьогодні ми можемо здійснити який-небудь подвиг.

— Ватажком буду я! — оголосив я і глянув на хлопців владним поглядом. — Розбійники повинні без ніяких суперечок виконати будь-який мій наказ, бо я ватажок дуже грізний і лютий. Зрозуміло? Розбійник, який порушить звичаї ватаги чи не послухається ватажка, дістане найстрашнішу кару. Ніхто з розбійників не має права розголошувати імена членів ватаги і ватажка. Зрадника скарають на горло. Все зрозуміло?

Всі хлопці, крім хороброго Джінни, злякано перезирнулись.

— Карати на горло не треба. Це ти вже занадто, — мовив Ширипала.

— Ні, ні! Обов'язково треба. Без цього з нас не буде справжніх розбійників. Раніше було ще гірше — зрадника розрубували навпіл, а половини вішали на дереві.

Ці слова переконали Ширипалу, і він перестав сперечатись.

— Так от. Джінна буде в нашій ватазі грабіжником. Він повинен ходити голий, тільки на стегнах чорна пов'язка. В давні часи грабіжники намащували все своє тіло яким-не-будь жиром. Якщо хтось пробував їх схопити, вони просто вислизали з рук. Всі розбійники повинні носити на очах чорну пов'язку, щоб ніхто не міг їх упізнати.

— Та ми ж тоді самі нічого не побачимо! — вигукнув Дангадаса.

— Все побачимо. Проріжемо в пов'язках дірки і побачимо. Коли грабіжник залазить у будинок, ватажок і всі інші розбійники стоять на вулиці і охороняють цей будинок. Якщо хто-небудь ітиме вулицею, ми накидаємось на нього й зв'язуємо. В тому ж разі, якщо він починає чинити опір, я вбиваю його мечем. — Тут я грізно звів свого меча, якого зробив із залізного обруча, і одним єдиним ударом зрубав вершечок кідарама.[2] Рясно порослий листям, цей вершечок прошелестів у повітрі і впав біля наших ніг. Хлопці, вражені моєю вправністю, зачаровано дивились на мене.

— Залізеш у будинок, — напучував я Джінну, — забирай золоті прикраси та інші коштовні речі і негайно ж лізь назад. Якщо хтось побачить тебе й надумає затримати, ти повинен одним ударом збити його з ніг і тікати. Але ні за яких обставин чіпати дітей ти не маєш права. Скажіть мені, ви чули про Алі-бабу і сорок розбійників?

— Чули! Чули! — дружно закричали хлопці.

— Отже, наш план такий: ми надягаємо чорні пов'язки і йдемо до будинку купця Бабуна. Стукаємо в двері і просимо, щоб нас пустили переночувати, — як то зробили сорок розбійників. Нам відчиняють, ми вдираємось у будинок, забираємо все, що треба. Але спочатку ми повинні зробити невеликий наскок, щоб навчитись.

Я зняв з себе пояс із чорної тканини, прорізав у ньому дві дірки, і в мене вийшло щось схоже на маску. Потім я одірвав широку стрічку від саронга[3] Джінни і теж зробив у ній дві дірки. Я гадав, що хлопці наслідують мій приклад, але вони не схотіли псувати свої саронги.

— Мене мати наб'є, — сказав Дангадаса.

— Ай-яй-яй! Матері злякався! Справжній розбійник не може бути боягузом!

Троє хлопців не схотіли псувати свої саронги і пішли додому роздобувати чорної тканини.

— Візьми пляшку кокосової олії! — наказав я Ширипалі.

— А нащо?

— Намажемо Джінну.

Ширипала повернувся з клаптем цупкої чорної тканини і пляшкою олії. Дангадаса приніс старий подертий саронг. Джінна одірвав від нього довгу широку смужку і обкрутив її довкола своїх стегон. Потім я помазав його груди й спину олією і зав'язав йому очі.

— Ти що-небудь бачиш?

— Бачу, крізь дірки.

Інші хлопці теж сховали обличчя під масками.

— А де ж наше злодійське начиння? — спитав я.

Хлопці перезирнулись. Дангадаса розгублено почухав потилицю.

— У нас дома є невеличкий лом, — сказав він, — я можу його принести, якщо треба.

— Чудово, принеси. А коли знайдеш який-небудь старий кеті,[4] то теж прихопи з собою.

Дангадаса знову побіг додому і приніс маленький ломик і старий кеті.

Я теж надів маску, змахнув мечем і наказав розбійникам іти слідом за мною. Але не пройшли ми й сотні кроків, як я віддав нову команду:

— Стій!

Всі зупинились.

— Ширипала, ти будеш розвідником, — сказав я. — Наказую тобі піти й розвідати, чи є зараз хто-небудь у хаті сільського сторожа.

Сільський сторож жив за чверть милі аж по той бік гаю, проте Ширипала повернувся з розвідки досить швидко і доповів:

— У хаті одна стара баба і двоє дітей.

— Чудово! Вперед кроком руш! Ми не дурні, щоб у перший же день нападати на будинки, де є чоловіки.