Читати книгу - "На Зміїному острові, Мартін Вікрамасінге"

Задня стіна хати сільського сторожа була без вікон, тому саме з цього боку я й звелів Джінні проламати отвір. Він заходився працювати ломиком, а я став неподалік на варті. Інші хлопці зайняли спостережні пункти навколо хати.

— Нащо ти розбираєш фундамент? — гукнув я до Джінни. — Адже потім тобі доведеться ламати ще й підлогу. Вдвічі більше роботи. Ламай стіну вище фундамента.

— Шановний отамане, — заперечив Джінна, — якщо я ламатиму стіну над фундаментом, то скоро натраплю на бамбукову дранку, а ножем її не перерізати.

Тоді я покликав до себе Дангадасу і наказав:

— Негайно біжи до тесляра Упариса і вкрадь у нього пилку. Але дивись, щоб тебе не застукали на гарячому.

— Тесляр майже зовсім глухий, — сказав Ширипала, який підійшов до нас. — Коли з ним розмовляєш, треба щосили кричати, щоб він почув. Зараз він спить на веранді. Можеш спокійно лізти до нього в комору, ніхто тобі не перешкодить.

Незабаром Дангадаса повернувся. Джінна, який уже встиг відбити товстий шар глини, заходився перепилювати дранку.

Стара, що поралась у садку перед хатою, почула звук пилки й пішла глянути, в чім річ. Наші маски так її злякали, що вона аж зойкнула, але, побачивши, як Джінна пиляє дранку, кинулась до нього.

— Ані руш! — крикнув я, стрибнув уперед і приставив до її грудей меча. Стара аж остовпіла з переляку. — Ми розбійники, — додав я, грізно глянувши на неї.

Джінна пиляв дранку так завзято, ніби хотів зруйнувати хату ущент, і стара відчайдушно закричала:

— Що ж ви це робите! Хату мою хочете зруйнувати? Та я вас!..

Стара схопила палицю і знову кинулась до Джінни. Я встиг схопити її за руку. Хлопці прибігли мені на допомогу, і ми повалили стару на землю, але тепер вона кричала ще голосніше, і я знову приставив їй до грудей меча:

— Мовчи, бо вб'ю! Ми розбійники!

Стара злякалась і замовкла. Я зірвав ліану і зв'язав їй руки. Тут вона закричала ще дужче.

З-за рогу хати визирнуло двоє дітей. Побачивши чорні маски, вони заверещали і кинулись навтіки. Почулись стурбовані голоси. На поміч старій поспішали сусіди.

— Тікаймо! — гукнув я, і ми побігли на свою галявину, де й просиділи аж до вечора.

Вранці все село було збуджене й перелякане. Спроба пограбувати, та ще й удень, просто приголомшила всіх його мешканців. Особливо ж непокоїло людей те, що нікого з грабіжників не пощастило впізнати.

— Це були якісь волоцюги з сусіднього села, — твердив дехто з жінок.

— Але чого ж тоді мати сільського сторожа каже, що один із грабіжників дуже схожий на Дангадасу, а другий — на Упалі? — спитала якась жінка.

Упалі Гінівелле — так звали мене. Ім'я Джінни не називалось; його, мабуть, ніхто не впізнав. Хоч як там було, а батько з мачухою поки що не збирались мене карати, бо не дуже вірили словам старої, — відомої брехухи. Проте якби вони побачили мою нараменну пов'язку, то відразу переконались би, що я таки винний, і суворо б мене покарали.

— Чого від твого саронга одірвано такий клапоть? — спитала мачуха в Джінни.

— Я зачепився за пліт, — відповів мій друг.

Мачуха, звичайно, йому не повірила. Однак їй і на думку не спало, що подертий саронг має щось спільне з участю Джінни в пограбуванні. Втім, після тієї пригоди, що набула великого розголосу, батько з мачухою стали дивитись за нами значно уважніше. Особливо підозріливою була мачуха.

Шість чи сім днів наші ігри були найневинніші: ми гуляли в палички, дерев'яні кульки, схованки. А через два тижні батько з мачухою забули про ту пригоду.

Сторож більш не погрожував нам страшними карами, а його стара мати, зустрівши кого-небудь з нас, навіть привітно усміхалась.

І наша ватага знову взялась за свої витівки. Кілька днів поспіль ми, ховаючись у кущах біля дороги, стріляли з рогаток у перехожих, раді-радісінькі, коли селянин, в якого влучав камінець, зойкнувши, хапався за ногу чи бік, потім спантеличено озирався, марно обшукував кущі і, лаючи на всі заставки сільських хлопчаків, ішов далі.

Якби бодай один з потерпілих дізнався, що я теж стріляв з рогатки, він одразу б поскаржився моєму батьку, і мені було б не з медом.

Одного разу в неділю надвечір, коли ми сиділи в своєму гайку, хтось із хлопців запропонував погратися в мисливців. Усі погодились. Ми скинули саронги, позгортали їх і пообв'язувались ними, як це робили люди за давніх часів. Потім посплітали пояси, на голови начепили вінки з листя хлібного дерева

1 поробили собі луки. У мене лук вийшов довгий і тугий, стріли для нього я нарізав з бамбука. В інших хлопців луки були коротші за мій, а стріли вони поробили з стрижнів листя кокосової пальми. Скинувши сорочку, я почепив свій лук через плече. Інші хлопці зробили так само.

Наслідуючи стародавніх мисливців, ми причаїлись у кущах і почали підстерігати здобич — яке-небудь звірятко чи птаха. Раптом крізь листя я побачив трьох сільських дівчат, що прийшли до ставка по воду. Дівчата весело перемовлялись. Потім одна з них штовхнула другу, і обидві голосно засміялись. Третя обняла ту, яку штовхнула подруга, і поцілувала її. Пустунка, подивившись, чи немає кого поблизу, пішла в танок, а її подружки сміялись і плескали в долоні.

— Якщо нас побачать, то й з села виженуть, ось згадаєте моє слово, виженуть! — сказала танцюристка.

— А може, хочете подивитись, як ходить старостина жінка? — спитала інша дівчина і впали у воду, а дві інших влучили в ту ж саму