Читати книгу - "Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин), Степан Ріпецький"

class="book">В моменті вибуху світової війни 1914 року – український народ був розшматований політичним кордоном двох займанницьких держав: Росії і Австро-Угорщини. Переважаюча частина нашого народу, після нещасливого Переяславського договору з 1654 р. та після розвалу Польщі при кінці XVІІ століття – опинилась під владою московських царів, які в підступний спосіб скасували усі вольності й права українського народу, завели на Україні свої московські порядки, зліквідували останки політичної автономії України та безпощадним режимом проводили свій плян знищення української нації, її імени, культури, мови, традиції, церкви та всяких ознак національної окремішности. Уживаючи усіх методів деспотичного правління – московські царі жорстоким насильством і терором, вбивствами, тюрмою та засланнями, підкупством та обманом, – закріпили своє панування на українській землі. Україна стала частиною російської імперії.

Усі зусилля українських патріотів боронити своєї свободи й незалежности – стрінулись із брутальною реакцією царської адміністрації та були безпощадно згноблені.

Основну масу українського народу – селянство, переведено в стан невільників-кріпаків та позбавлено людських прав. Протягом кількадесяти років московського панування над українським народом – квітуча козацька Україна стала «руїною», а її горде ім'я перестало видніти в ряді вільних народів Европи. Чорна ніч нависла над Україною. Над великим, вільним ще недавно народом, з'явилось мариво смерти. Але не зважаючи на насильницький гніт – життя української нації показалось сильніше. Серед цієї руїни і темної ночі не згасла в народі віра в правду і волю – ця таємна сила, що кріпила його духа у всіх лихоліттях.

І цей дух нації виявив себе незабаром у формі друкованого рідного слова. Тихо, майже непомітно почали витікати, мов з-під землі, струмочки національного відродження. Із першими творами нової української літератури в Росії – вступив український народ на шлях свого національного відродження, зробив перші кроки до великої мети, дістав у руки цінну зброю до дальшої боротьби. І тоді почув народ серед мертвої тишини – грімке, полумінне слово свого пробудителя й апостола – Тараса Шевченка, що голосно і відважно промовив до всієї поневоленої нації, як ніхто дотепер – про любов до України, про жорстоких гнобителів нашого народу. Він перший після довголітньої неволі кликав український народ до боротьби за волю України та взивав порвати кайдани неволі.

Жорстоко покарав московський цар цей бунт. Знову стануло перед очима Москви мариво українського сепаратизму. Брутальний деспот у своєму страху не повстидався перед культурним світом позбавити український народ основних людських прав на його рідну мову та рідну культуру, заборонивши поширювання українського друкованого слова. Знову лютує московська реакція, – українські патріоти опиняються на далекому засланні, товариства грамотности кваліфікується як бунтарські організації для відділення України від Росії, – забороняється навіть поширювати між народом переклад «Святого Письма» українською мовою… У живання української мови стає державним злочином. Яка величезна шкода для розвитку нації, коли в такім стані минають десятки років!

Але сила стихійної національної енергії поборює усі найтяжчі перешкоди. Захистом українського духа стає театр. Національної думки не вбито. Вона живе і розвивається. Появляється цілий ряд передових суспільних діячів та письменників. Закріплюються українські культурні здобутки, творяться основи української науки, йде муравлина праця для відродження нації. Уже за часів найтяжчої реакції постають перші таємні політичні гуртки й організації, що виставляють свої політичні постуляти із домаганням автономії України з соймом у Києві. Постає перша політична партія: Революційна Українська Партія, що проголошує гасло Самостійної України. В цей спосіб український народ в Росії виявив власну волю до життя та активної боротьби за свої права. Але згадані організації були таємні і нечисленні та не могли обняти своєю діяльністю ширших народних мас, бо до 1905 року не було дозволено українцям вести яку-небудь легальну громадську, чи політичну роботу. Національний рух не міг переходити в несвідомі національно маси та формувати їх в модерну націю.

Із вибухом революції в Росії в 1905 році злагіднів режим та на короткий час відкрились можливості ведення громадської і політичної праці. Але живий та масовий національний рух занепокоїв Росію. Уже від 1907 року настала тяжка реакція та твердий протиукраїнський курс політики, що тривали аж до 1914 року.

Австрійська займанщина

Положення українського народу в австро-угорській займанщині було зовсім інакше, ніж у Росії. Політичні відносини в Австрії були значно кращі, як під російським царатом, бо Австрія від 1848 року була конституційною монархією. Поза десятилітнім (1851-1860) періодом абсолютизму – вона була формально правовою державою. Не зважаючи на внутрішньо-державну політику Австрії, яка була близько зв'язана з інтересами поляків та яка передала їм усю владу над українським народом в Галичині, ставлячи його у становище другорядної нації, – все ж таки австріиська конституція давала кожному народові можливість національного розвитку та політичної боротьби за свої права. Австрійська політика у відношенні до українців ніколи не була ясна й певна та не йшла по лінії визвольних змагань українського народу. Інтереси українців в Австрії охороняла не політика віденської влади, тільки державна австрійська конституція, яка не була проголошена Габсбургами з ласки для їх народів, а була здобутком загально-европейських революційних, демократичних рухів в половині ХІХ-ого століття.

Засада громадської і національної рівноправности, забезпечена конституційно, була тою підставою, на якій будувалось національне життя українців в Австрії. Українська мова в Австрії була вживана в державних та публічних інституціях і була викладовою мовою на Львівськім і Черновецькім університетах. Українською мовою промовляли посли у віденськім парляменті, нею оголошувано всі державні закони. Український народ брав тут участь у державнім житті як окрема нація. Хоча на практиці треба було зводити завзяту боротьбу з поляками за всі національні права – то якраз можливість цієї боротьби на конституційній базі, була чинником, що виховував і формував галицьких українців як модерну націю, по думці соціологічної тези, що боротьба є матір'ю нації.[1] Поскільки життя нації є тісно зв'язане із життям новочасної політичної демократії – то австрійський конституційний лад, забезпечуючи своїм горожанам національну рівноправність, спонукав українців до активної участи в політичнім житті, даючи їм можливість розвитку й боротьби. Тут український народ своїми власними силами будував своє національне життя. Спільними зусиллями широких народних мас творяться тисячі освітніх, руханкових, кооперативних і політичних організацій. Тут проголошено та обосновано вперше Юліяном Бачинським в 1895 р. в його книжці «Україна Ірредента» – постулят державної самостійности України.