Читати книгу - "Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921, Олександр Іванович Удовіченко"

В жовтні 1917 року влада в Москві перейшла в руки комуністів. По дорозі в Україну більшість українських частин було обеззброєно московськими комуністами, а деякі були примушені демобілізуватися. Частина з них загинула чи була розпорошена в боях, та тільки поодинокі відділи прибули в Україну. Отже, тільки незначна кількість їх змогла взяти участь у боротьбі з Москвою на рідних теренах.

У жовтні 1917 року Українська Армія фактично складалася з таких частин:

1. 1-й український корпус у складі двох дивізій. Командир — генерал Павло Скоропадський.

2. Дві піхотні дивізії у складі 8 полків, що формувалися в Києві.

3. Один кінний полк у Києві.

4. Піхотна Юнацька Школа в Києві.

5. Кілька батарей в стадії формування.

6. Автопанцерний дивізіон у Києві.

7. У різних місцях України формувались українські частини різного роду зброї, але вони мали тільки кадри, які разом з тим зв'язані були залоговою службою в місцях їхнього розташування. Всього до 60 000 багнетів.

Багато надій покладалося на ті українські частини, що сформувалися на фронтах. Вони нараховували до 500 000 бійців при відповідній кількості артилерії і допомогових військ. Одначе з огляду на ситуацію, яка утворилася на території України у зв'язку з початком війни з Москвою, де запанували революційні деморалізуючі обставини, більшість цих частин примушена була демобілізуватися ще по дорозі в Україну.

На західному кордоні України по річці Збруч ситуація була невиразна. Австро-німецькі війська, не маючи перед собою жодних перешкод для руху вперед (бо бойову лінію фронту російська армія майже покинула), трималися пасивно та жодних агресивних намірів не виявляли, хоч відчувалося, що такий стан довго тривати не буде. Далі на південь по річці Дністер румунське військо, захопивши Бессарабію, обмежилося наведенням спокою й ладу в цій області. Найбільшу небезпеку являли собою мільйони самодемобілізованих солдатів російської армії, що в безладдю, як хмари сарани, прямували через Україну до Росії, вчиняючи всюди по дорозі заколоти й бешкети. Деякі частини, як наприклад 2-й гвардійський корпус, зберігши свою організацію, перейшли на бік комуністів та під проводом комуністки Євгенії Бош готувалися йти на Київ, щоб знищити “буржуазну” Українську Центральну Раду. Підтримання ладу на західному кордоні було покладено на 1-й український корпус, але його сили під впливом загальної революційної розрухи слабли з кожним днем. На південному чорноморському відтинку було спокійно.

На сході донські козаки зайнялися вирішенням своїх внутрішніх справ. Козацькі полки в повному порядку, ешелонами, зі зброєю вільно переправлялися через територію України на Дон. Взагалі ж донські козаки були добрими нашими сусідами і гарантували спокій на східному кордоні.

Значно гіршою була ситуація на північному кордоні. Більш-менш спокійно було на відтинку по залізничній лінії Берестя — Гомель. Болота по річці Прип'яті були природною перешкодою й дуже утруднювали будь-яку акцію з боку Москви. Щодо північного кордону по лінії Гомель — Курськ — Старобільськ, який є найближчим до центральної Росії й не має жодних природних перешкод, то він був найбільш небезпечний. Цей відтинок кордону прорізує кілька залізничних колій, що йдуть з центру Росії на Україну.

У жовтні 1917 року в Росії стався переворот. Тимчасовий Російський Уряд на чолі з Керенським було скинуто. Влада перейшла до рук комуністів. Нова комуністична влада на Московщині на чолі з Леніним із завданням III Інтернаціоналу підняти всесвітню пролетарську революцію, звичайно, дивилася на молоду Українську Державу як на “буржуазну”, “капіталістичну”, “контрреволюційну”. Вже в грудні 1917 року московська комуністична влада цілком ясно виявила свої наміри. Вона почала зосереджувати значні сили червоної московської армії в районі Брянська, Курська, Воронежа. В Україну було скеровано тисячі комуністичних агітаторів, які проникли в українські частини, в громадські організації, на фабрики, заводи, в села. Неймовірну і шалену агітацію повели ці агенти комуністичної московської влади проти Української Держави і її Уряду.

Московська буржуазія, інтелігенція, офіцерство тікали з Московщини в Україну, рятуючись від жорстокого терору комуністів. Ці втікачі, хоч і були настроєні вороже проти комуністичної влади, та все ж не менше були настроєні і проти українського народу, який хотів незалежного життя від Москви. Проти визвольних змагань українського народу московські комуністи і московська буржуазія утворили спільний фронт.

Російська інтелігенція іронічно і з презирством, сіючи зневір'я, ставилась до українського народу, на території якого вона рятувала своє життя.

Це були дуже тяжкі часи для молодої Української Держави. Як зовнішнє, так і внутрішнє становище її було дуже непевним. Державний апарат, керівні громадські і військові органи, як і армія, були в стадії початкової організації. До того ж невідомо було, які наміри мають австро-німецькі війська на західному кордоні України. Вони поки що тримались пасивно на своїх позиціях. Але одне було ясне — це перспектива неминучої війни з червоною Москвою. Кожний українець це чітко відчував.

На початку січня 1918 року московська армія рушила в Україну. Головні удари її були скеровані через Бахмач на Київ і з Воронежа та Курська на Харків. Останній напрямок для червоного командування мав особливе значення, бо, оволодівши Харковом та просунувшись далі на південь, червоні війська оволоділи б районом Донбасу, багатим на індустрію, а разом з тим вони перервали б сполучення між Доном та Україною.

Донські козаки, що не визнавали комуністичної влади Москви, також були в її очах осередком контрреволюції, яку треба було знищити за всяку ціну. Отже, під ударами московської армії опинились