Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"

Перші місяці 1867 року здавалося, що це питання — поховане і більше йому не ожити, але несподівано стали відомі нові факти. Йшлося вже не про розв'язання наукової проблеми, а про реальну загрозу — серйозну й неминучу. Питання постало знов, але вже по-іншому. Чудовисько обернулося островом, скелею, рифом, і то рифом мандрівним, загадковим, невловимим.

Вночі п'ятого березня 1867 року судно «Моравія», що належало Монреальській океанській компанії, під 27°30′ широти й 72°15′ довготи зі всього розгону наштовхнулося правим бортом на підводну скелю, яка не значилась на жодній морській карті. Пароплав, оснащений потужною машиною на триста кінських сил та ще й гнаний ходовим вітром, плив зі швидкістю тринадцять вузлів4. Не будь корпус такий міцний — темна безодня, безперечно, поглинула б судно, а з ним і двісті тридцять сім пасажирів, везених із Канади.

Сутичка сталася десь біля п'ятої години ранку, на світанні. Вахтові офіцери кинулися до корми. Вони якнайретельніше видивились океанську поверхню. Та нічого підозрілого не завважили, опріч великої борозни за кормою, що тяглася на три кабельтових і нагадувала водяний обрус, розпанаханий шаленим ударом. «Моравія» точно визначила координати цього місця й попливла своїм курсом. Хтозна, на що наскочило судно — на підводний риф чи на великі уламки якогось затопленого корабля. Згодом у порту, коли оглядали «Моравію» в сухому доку, виявили — трохи пошкоджено кіля.

Ця подія, хоч і значна сама собою, може, й забулася б, як і всякі інші, якби по трьох тижнях не сталося те саме. Але цього разу жертва сутички — судно великої держави, котре належало поважній пароплавній компанії, тож загадкова подія набула широкого розголосу.

Ім'я відомого англійського судновласника Кюнарда знане повсюдно. Цей кмітливий промисловець відкрив 1840 року поштове сполучення між Ліверпулем та Галіфаксом, маючи троє дерев'яних колісних суден потужністю чотириста кінських сил і водотоннажністю тисяча сто шістдесят дві тонни. А через вісім років суден побільшало ще на чотири, загальною потужністю шістсот п'ятдесят кінських сил і водотоннажністю тисяча вісімсот двадцять тонн. По двох роках компанія придбала ще двоє суден, котрі перевершували своїх попередників і потужністю, і тоннажем.

1853 року Кюнардова компанія закріпила за собою привілеї на транспортування термінової пошти і стала поступово набувати одне по одному нові судна — «Аравію», «Персію», «Китай», «Шотландію», «Яву», «Росію»; швидкістю й розмірами вони поступалися тільки перед «Грейт-Істерном». Отже, 1867 року компанія володіла дванадцятьма суднами — вісьмома колісними й чотирма гвинтовими.

Я вдаюся до таких докладних відомостей лише з тим, аби показати значення тієї компанії Морського пароплавства, що зажила собі світової слави. Жодне трансокеанське пароплавне підприємство не мало такого вправного керівництва; жодної справи не вінчав такий успіх. Протягом двадцяти шести років дванадцять Кюнардових суден дві тисячі разів перетинали Атлантичний океан, жодного разу не відмінивши рейсу, не запізнившися й не втративши жодного листа, жодної людини. Тим-то пасажири й досі попри велику конкуренцію з боку Франції віддають перевагу Кюнардовій пароплавній компанії проти всіх інших; найліпше це засвідчують офіційні документи останніх років. По всьому сказаному нікого не здивує той галас, що до нього спричинилася катастрофа одного з найкращих суден пароплавної компанії Кюнарда.

Тринадцятого квітня 1867 року — море було спокійне, повівав легкий вітерець, — судно «Шотландія» знаходилося на 15°12′ довготи й 45°37′ широти. Оснащене машиною на тисячу кінських сил, воно йшло зі швидкістю тринадцять і сорок дві сотих вузла. Колеса ритмічно розтинали воду, судно було занурене на шість метрів сімдесят сантиметрів, а тоннажність його становила шість тисяч шістсот двадцять чотири кубічних метри.

О четвертій годині сімнадцять хвилин пополудні, коли пасажири пили чай у кают-компанії, «Шотландія» ледь здригнулася від удару в корму, трохи далі за колесом лівого борту.

Здавалося, судно вдарилося об щось гостре. Удар був легесенький, ніхто й до уваги б його не взяв, якби не кочегари, котрі вихопилися на палубу, галасуючи:

— Теча! В трюмі теча!

Налякані пасажири заметушилися, але капітан Андерсон зразу їх заспокоїв. Бо й справді, суднові не загрожувала ніяка небезпека. «Шотландія», поділена на сім відсіків водонепроникними перегородками, могла триматися на воді скільки завгодно.

Капітан Андерсон спустився до трюму. Він побачив — п'ятий відсік залито; а що вода швидко прибувала, то пробоїна, певно, була чимала. На щастя, цей відсік — без парових казанів, а то відразу погасли б топки.

Капітан Андерсон зупинив судно і звелів одному з матросів оглянути пошкодження. Невдовзі в корпусі виявлено діру два метри завширшки. Такого вилому не можна було залатати, і «Шотландія» з колесами, до половини зануреними в воду, простувала далі. Судно перебувало тоді за триста миль од мису Клер. Кінець кінцем воно причалило до пристані, стривоживши весь Ліверпуль триденним запізненням.

Інженери заходилися оглядати «Шотландію», тільки-но її поставлено в сухий док. Вони не йняли віри власним очам. У боковій частині корпусу на два метри нижче ватерлінії рівнобічним трикутником зяяла діра. Краї вилому — рівнісінькі, наче листове залізо обтяли різаком. Певно, прилад, що ним пробито корпус, був якогось особливого гарту. Протнувши чотирисантиметрову металеву обшивку, він у якийсь незбагненний спосіб звільнився з пробоїни.

Пригода з «Шотландією» знову збурила вже втишену громадську думку. Відтоді у всіх корабельних аваріях з неустановлених причин почали звинувачувати чудовисько. На ту фантастичну тварину падала відповідальність за всі морські катастрофи, а їх, на жаль, було чимало, бо з трьох тисяч суден, про загибель яких щороку сповіщає «Бюро-Веритас», із двісті пропадають безслідно!

Справедливо чи не справедливо винувачено страхіття, одначе з його вини сполучення між суходолами ставало раз у раз небезпечніше, і громадськість конче вимагала будь-яким коштом звільнити моря від загадкового кита.