Читати книгу - "Давнє й нове, Франко І. Я."

І тьма предвічна всю ту масу тисла,

І клекотів огонь, і в парі грузь пеклась,

І колихалося кипуче море глини,

І піврідкі ще маси гір,

Немов гігантські хвилі, то в безмір

Здіймалися, то бовтались в долини,-

Ще не було його.

Коли земля устоялась і море

Заперлося в могутні береги,

Ще лиш Вулкан предвічний в неї боре

Нутро й здвигає гори, як стоги,

І лавою руйнує все, що мляве

Наслоїлось у водах, намулах,

І потряса тверді землі підстави,

І валить те, що сам угору тяг,-

Ще не було його.

Коли відвічні мли густі протали,

І сонячна вказалася блакить,

Понурі хмари сонцем рожевіти стали,

І море тихло, й шум лягав спочить,

І в намулах огрітих щось новеє,

Щось млявеє, м’яке, вогке, слизькеє

Ворушиться, закльовуваться стало,

І все росло, і більшало, й зростало,-

Ще не було його.

Свічку поставив ти в церкві перед образами, багачу!

Добре зробив ти: ось бач - ярко та свічка горить.

Глянь, ось убогий до церкви прийшов, що його ти покривдив,-

Сплакав і важко зітхнув - свічка погасла твоя!

Вбогому даток ти дав, о багачу,- се добре зробив ти!

Глянь, онде слуги твої, твоїх волів пасучи,

Потратували всю ниву убогого твого сусіда,

Що через кривди твої мусить по жебрах іти!

Глупий! Ти бога здурити гадаєш сим датком мізерним,

Кривда ж твоя, наче грім, супроти тебе гримить!

Не мав багач що ліпшого робити,

Приобіцяв цареві дань платити.

Коли багатство в багача пропало,

Цареві все віддай - і того мало.

Обіцянка пожерла всю мамону,

В ярмо запрягшися, тягни до скону.

«Поворож мені, циганко, чорноока Цоро,

Чи діжду я днів щасливих, дороблюся скоро?»

А циганка із долоні узяла читати:

«Будеш,- каже,- чоловіче, сім літ бідувати».

«Сім літ? Ну, се ще стерпів би. Що ж потому смикнеш?» -

«А потому, чоловіче, потому привикнеш».

Не хвалися родом своїм, що ти благородний,

Най діла твої покажуть, чи й чого ти годний.

Коли скажеш: «Батько пан був, а брати святії,

Мати до всіх милосердна»,- то не май надії,

Коли сам ти, наче вовк той, вівці жреш чужії.

Інша слава сонцю, інша місяцю,

Інша звіздам, що на небі сяють.

Різна вартість тварей: пса, осла, гадюки,

Що сю всеплодючу землю заселяють.

Між людьми так само здібні й неподібні,

Праведники й грішні різну вартість мають.

Як маю вірити тобі,

Коли ти впертий, як осел,

Береш на роги, як бугай,

І ржеш, як огер, на жінок

І наїдаєшся, як пес

Або неситий той медвідь,

Коли ти злобний, як верблюд,

Падкий на згубу, наче вовк,

Сердитий, наче ящірка,

Жалиш, неначе скорпіон,

Лукавий, наче та змія,

І серце повне всіх проказ?

Нема чоловіка, в котрого

Не було б добра, окрім злого,

В котрого, крім гнилі й зопсуття,

Не було б в душі щось цілого.

Вівця не здичіє ніколи,

А вовк освоїться не може,

Бо рід його дикий від віку;

Не те в твоїм серці, небоже.

Хоч в путах законів природи

Воно волю вольную має:

Захоче, то робиться добрим,

Захоче, на зле намагає.

Коли побачиш праведного в муках,

В терпінні, болях і в тяжкій неволі.

Як він терпливо і без нарікання

Несе тягар свій, не клене нікого,

То знай, що певність ту нерукотворну

Сам бог вложив йому на теє в душу,

Щоб він своїм терпінням і змаганням

Зміцняв життя найглибшії основи.

Коли побачиш грішних і неробів,

Що в розкошах живуть і в марнотратстві

Людською кривдою та самохвальством,

То не ревнуй на божу справедливість,

Бо знай, що, вичерпавши все се,

Що їм життя такеє дати може,

Вони банкротами і жебраками

Опиняться в великім царстві духу.

На те птахам крила природа дарила,

Щоб людськії сіті вони оминали;

На те людям книги мудрі укладали,

Щоб людськії страсті вони гальмували.

Бо людськії страсті різних різно зводять,

То нагло, то скрито, як злодій, приходять.

Одних непомірним гнівом надувають,

Других завидющим жалом затрувають;

Одного на підлу крадіжку наводять,

Другому розпусту смішками солодять;

Одних учать п’янства, що вводить їх в лютість,

А в інших прегорду наострять надутість;

Одних заставляють над грошем трястися,

А інших людською кривдою пастися;

Одних заставляють у танцях скакати,

А інших навчають день і ніч лежати,

Щоб тільки людськеє чуття обмежати.

І се треба, брате, в повинність вмінити:

Не спасе нас місце і рід іменитий,

Як божої волі не будем чинити.

Бо котре ж то місце було щасливіше,

Котре пробування було приємніше,

Як Адама й Єви в раї