Читати книгу - "Давнє й нове, Франко І. Я."

Та коли від ласки божої відпали

І заповідь божу, хоч малу, зламали,

То той рай і блага всі його втеряли.

Хто каже: «В сім світі спасатися годі,

Бо жінка, і діти, й рід на перешкоді»,-

Той сам себе дурить, немудрий по шкоді.

Бо з кождого місця бог людей приймає,

Хто на сьому місці повинність сповняє,

Яку теє місце на нього вкладає.

Сам лицемірствує з собою,

Хто людським горем і журбою

Турбується з самохвальбою.

Хто при пирах або в гостині

Багаті сипле милостині,

Гроша ж не дасть своїй дитині.

Для людської хвали й реклами

Будує тріумфальні брами,

А свояків пуска з торбами.

Про справи буцім дба народні,

Чужих вийма з біди безодні,

Свої ж і голі, і голодні.

А ти про своїх дбай найближчих,

Про тих безпомічних, найнижчих,

Про тих безрадних і найтихших,

Що допімнутися не вміють,

І явно зажадать не сміють,

І жаль свій лиш сльозами гріють.

Про тих подбай, щоб зла тривога

Не гнала їх від твойого порога,

То матимеш заслугу в бога.

Як сад, зарослий хабазами,

Дичіє й нидіє поволі,

Так гордий чоловік не виб’ється ніколи

Із життьових марниць неволі.

Як плід гнилий ні до чого не здалий,

Хоч праці стоїть много,

Так гордому молитва й каяття

Не помага нічого.

Як чахне дерево, в якім

Черв’як коріння підгризає,

Так гордість у душі людській

Всі добрі почини викореняє.

Анастасій Синаїт говорить:

«Не суди, не спаде суд на тебе.

Часто чую, чоловік горює,

Як йому спасення доступити?

«Постити не можу,- він говорить,-

І безсонниці не зносить тіло;

Ціломудрим видержать не можу,

Відректися світу сил не маю;

Милостині роздавать нівідки.

Чим же ж заслужиться перед богом?»

Я на те йому відповідаю:

«Всім прощай - і прощення доступиш,

Не суди - і суджений не будеш.

Не стає тебе на милостині,

То ще в тім гріха, ні зла немає.

Та коли на власні очі бачиш,

Що грішить хтось або кривду робить,

Не суди його, бо знать не можеш,

Чи немає правди в його ділі.

Часто бачиш, що грішить хтось явно,

Та не знаєш, чи він потаємно

Вдесятеро більш добра не робить.

Був чернець один у монастирі,

Що все врем’я свойого чернецтва

В лінощах провів і у неробстві.

А як час прийшов йому вмирати

І прийшов я до його постелі,

То не бачив я в лиці блідому

Ані тіні смертної тривоги.

Навпаки, воно нараз, неначе

Сяєвом облите, заясніло.

І промовив я до нього: «Брате,

Весь свій вік прожив ти так недбало,

Начеби й не думав про спасіння,

А тепер перед обличчям смерті

Чом твоє лице таке безжурне?»

З усміхом чернець мені відмовив:

«Справді, жив я якось нетрудяще,

Але відколи я світу зрікся

І черцем в обителі зробився,

Я не осудив з людей нікого

І ні ділом, ані одним словом,

Ані навіть помислом єдиним

Зла, ні кривди не зробив нікому.

І, отсе тепера світлі духи

Принесли гріхів моїх рукопис,

І сповнилося на мні господнє слово:

«Не осуджуй - суджений не будеш.

Відпусти, то й я тобі відпущу».

Се рекли і тут передо мною

Список той гріхів моїх роздерли.

Ось чому душа моя спокійна».

Се сказав чернець - і з ясним видом

Випустив остатнєє дихання».

Ось тобі, мій друже, остороги,

Як від злих жінок устерегтися.

Перша річ - ніколи, жадним робом

Не відкрий своєї тайни жінці.

Тямиш, як Самсон відкрив свою Далілі

І за те свободу й зір утратив.

Не пускайся з жінкою чужою

Ні в дорогу, ні в гостину жадну.

Тямиш, як Пентефрієва жінка

Йосифа в темницю засадила.

Не пускайся з жінкою чужою

В танці, ані в жадні гри й забави.

Тямиш, Соломон, що наймудрішим

Уважався в племені жидівськім,

Що, мовляли, розумом високим

З всіх людей стояв найближче бога

Через жінку навіть бога зрікся

І в поганськім храмі жертви діяв,

І на старість весь свій ум утратив

І без каяття помер у отупінні.

Се про злих жінок письмо говорить,

А котра між ними зла й зрадлива,

А котра незлобна, й справедлива,

Й життьової повна благодати,

Сього нам ніколи не вгадати.

О чоловіче, коли спиш, чи чуєш,

Як у твій дім скрадаються злодії?

Так само не почуєш, як прийде

Той ангел смерті і чи молодії,

Чи то старі літа твої урве.

Щаслива молодість днем нинішнім живе:

«Сьогодні їжмо, пиймо й веселімся,

А тим, що завтра буде, не журімся».

Ще ж коли молодості хто не втратив,

І досвідом життя своє збагатив,

І в старості зберіг єство людини,

Той не боїться смертної години.

Хто славу світу осягнув

Аж по найдальші межі,

Не раз бува подібний він

До наглої пожежі.

З сухих дерев розпалена,

Вона високо