Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Борислав сміється, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

218
0
15.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Борислав сміється" автора Франко І. Я.. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 86
Перейти на сторінку:
гли­ною ро­біт­ник,- а то на яку пам’ятку то­го щиг­ля сю­да ви­ві­си­ли?

- А, щось-то вже вни з ним га­да­ють ро­би­ти,- від­по­вів Бе­недьо.

Всі ро­біт­ни­ки пе­ре­шіп­ту­ва­ли­ся між со­бою і по­зи­ра­ли на щиг­ля, що ска­кав в дро­тя­ній кліт­ці, за­ві­ше­ній на дру­ці над са­мою ямою, але ніх­то не знав, на­що він. На­віть май­стер не знав, хоть на­да­вав со­бі пре­муд­рий вид і на за­пи­тан­ня ро­біт­ни­ків від­по­ві­дав:

- Аяк­же, все би-сь хтів зна­ти! Пос­та­рієшся, як усе піз­наєш!

А щи­голь між тим, отя­мив­ши­ся з пер­шо­го пе­ре­ля­ку при пер­шім нап­ли­ві ці­лої тов­пи на­ро­ду, ска­кав со­бі по щеб­ли­ках кліт­ки, те­ре­бив ко­ноп­ля­не сім’я дзьоби­ком, а ча­сом, став­ши на верх­ній щеблик, трі­по­тав чер­во­но-жов­то-бас­ма­нис­ти­ми крильця­ми і ще­бе­тав то­не­сенько: ті­кі­лі-тлінь! цюр­рінь, цюр­рінь! куль, куль, куль!..

З-між на­тов­пу го­мо­ня­чих лю­дей виз­на­чи­ла­ся на­раз го­ло­ва Ле­она Гам­мерш­ля­га, виз­на­чив­ся йо­го го­лос. Він вис­ко­чив на під­ва­ли­ну і обер­нув­ся до всього то­ва­рист­ва:

- Мої па­но­ве, су­сі­ди і доб­ро­дії!

- Тихо! ти­хо! пст! - за­го­мо­ні­ло кру­гом і утих­ло.

Ле­он го­во­рив да­лі:

- Дуже, ду­же вам дя­кую, що ви бу­ли та­кі доб­рі поч­ти­ти ме­не своїм при­хо­дом на ни­ніш­ній, та кий важ­ний для ме­не об­хід…

- О, про­си­мо, про­си­мо! - за­го­мо­ні­ло кілька го­ло­сів, гру­бих і тон­ких.

- Ах, ось і на­ші да­ми їдуть! Па­но­ве, пе­ре­дов­сім хо­дім да­ми при­ві­та­ти! - І Гам­мерш­ляг щез знов у тов­пі, а кілька мо­лод­ших па­нів піш­ло на ули­цю, де са­ме над­ко­ти­ло кілька бри­чок з да­ма­ми. Па­но­ве по­мог­ли їм по­ви­ла­зи­ти з бри­чок і по­під­руч по­ве­ли на плац, де зроб­ле­но для них міс­це тут же близ ве­ли­чез­ної ка­мін­ної бри­ли.

Дами ті - бу­ли то по більшій час­ті ста­рі і по­га­ні жи­дів­ки, кот­рі не­дос­та­чу мо­ло­дос­ті і кра­со­ти ста­ра­лись пок­ри­ти пи­ш­ним і вис­тав­ним ба­гатст­вом. Шов­ки, ат­ла­си, блис­ку­че ка­мін­ня і зо­ло­то так і ся­ло на них. Во­ни щох­ви­лі ос­то­рож­но об­зи­ра­ли свої сук­ні, щоб не спля­ми­ти до­ти­ком о цег­лу, ка­мін­ня або не мен­ше бруд­них ро­біт­ни­ків. Од­на тільки Фан­ні, донька Гам­мерш­ля­га, виз­на­чу­ва­лась з-по­між дам імен­но тим, чо­го їм нес­та­ва­ло,- мо­ло­діс­тю і кра­со­тою, і виг­ля­да­ла між ни­ми, мов розц­ві­та­юча пі­во­нія між відц­вів­ши­ми бу­дя­ка­ми. Круг неї тож і гро­ма­ди­лись мо­лод­ші з то­ва­рист­ва, і швид­ко там зій­шла­ся куп­ка, в кот­рій піш­ла ожив­ле­на, го­лос­на бе­сі­да, між тим ко­ли про­чі да­ми, по пер­ших зви­чай­них вик­ри­ках по­ди­ву, по пер­ших більше-мен­ше писк­ли­вих та вив­че­них жи­чен­нях влас­тив­це­ві вся­ко­го щас­тя, ста­ли­ся до­сить тяж­кі на сло­ва і по­ча­ли розг­ля­да­ти­ся дов­ко­ла, не­мов до­жи­да­ючи якоїсь ко­ме­дії. Тим ожи­да­ни­ям швид­ко за­ра­зи­ли­ся й дру­гі. Ве­селий го­мін умовк. Ба­чи­лось, що ра­зом з да­ма­ми на­ле­тів на то­ва­рист­во дух ну­ди і якоїсь си­лу­ва­ної здер­жа­нос­ті, кот­ра ні­ко­му на ні на що не зда­ла­ся.

І Гам­мерш­ляг якось не­мов збив­ся з пан­те­ли­ку. Він мов за­був, що пе­ред хви­лею по­чав був го­во­ри­ти бе­сі­ду, і сну­ва­в­ся то сю­ди, то ту­ди, за­чи­нав то з од­ним, то з дру­гим роз­мо­ву о ре­чах пос­то­рон­ніх, але все то якось не клеїло­ся. На­раз по­ба­чив­ся суп­ро­ти Гер­ма­на, що сто­яв мовч­ки, опер­тий о стос де­ре­ва, і ози­рав ці­лий плац, не­мов за­би­рав­ся йо­го тор­гу­ва­ти.

- А що ж ва­шої па­ні не­ма, до­ро­гий су­сі­до? - вка­зав Ле­он, ус­мі­ха­ючись.

- Даруйте,- від­по­вів Гер­ман,- во­на, пев­но, щось нез­до­ро­ва.

- Ах, ду­же мі­ні жаль! А я на­ді­яв­ся…

- Але що,- від­ка­зав за­доб­рю­ючи Гер­ман,- хі­ба ж то во­на та­ка ве­ли­ка осо­ба! Обій­де­ся про ню!

- Ні, ко­ха­ний су­сі­до! Про­шу так не ка­за­ти, що не­ве­ли­ка осо­ба… Як же так?.. От моя Фан­ні, бід­на ди­ти­на,- як во­на бу­ла б щас­ли­вою, як­би ма­ла та­ку ма­тір!..

Неправда тих слів аж би­ла з ли­ця і очей Ле­оно­ві, але ус­та, пос­луш­ні на­ка­зо­ві во­лі, го­во­ри­ли, а ро­зум си­ляв їх до­ку­пи, як то­го ви­ма­гав ін­те­рес.

Але ось від ла­ну, де на схо­ді вид­но бу­ло ви­со­чез­ну по­бі­ле­ну бож­ни­цю, по­чув­ся ве­ли­кий крик і га­мір. Всі гос­ті і ро­біт­ни­ки звер­ну­ли очі в той бік. По хви­лі по­ка­за­ла­ся на ули­ці мов чор­на го­го­тя­ча хма­ра,- се був ка­гал жи­дівський з ра­би­ном все­ре­ди­ні, кот­рий мав звер­ши­ти об­ряд пос­вя­чен­ня під­ва­лин но­во­го до­му.

Швидко ці­лий плац був за­ли­тий жи­да­ми, кот­рі, своїм зви­чаєм, го­во­ри­ли всу­міш, го­лос­но і бор­зо, сну­ва­ли, мов му­раш­ки в роз­ва­ле­ній ку­пи­ні, ог­ля­да­ли все і не­мов так­су­ва­ли все очи­ма, а від­так зіт­ха­ли та по­хи­ту­ва­ли го­ло­ва­ми, не­мов­би ра­зом і ди­ву­ва­ли­ся ба­гатст­ву Ле­она, і жа­лу­ва­ли, що ба­гатст­во то­то в йо­го, а не в їх ру­ках. Нем­но­гі пан­ки-хрис­ти­яни, що тож бу­ли в тій ку­пі, на­раз по­мовк­ли і по­від­су­ва­ли­ся на­бік, чу­ючи­ся не в своїй та­ріл­ці. Око­лич­ний ді­дич хму­рив­ся і за­ку­су­вав гу­би зо злос­ті, ви­дя­чись в тім жи­дівськім на­тов­пі, кот­рий ані кри­хіт­ки не зва­жав на нього. Він, пев­но, в ду­ші кляв сер­деч­но сво­го «щи­ро­го при­яте­ля Ле­она», але пре­цінь не втік, а дос­то­яв до кін­ця об­ря­ду, по кот­рім ма­ла нас­ту­пи­ти пе­ре­кус­ка.

Загальний га­мір на пла­цу не тільки не вга­вав, але ще й по­більшив­ся. Щи­голь, пе­ре­пуд­же­ний наг­лим нап­ли­вом то­го чор­но­го, крик­ли­во­го лю­ду, по­чав пер­ха­ти по кліт­ці та би­ти­ся о дро­ти­ки. Ра­би­на, ста­ро­го си­во­го жи­да з дов­гою бо­ро­дою, ве­ли два школьни­ки по­під ру­ки і при­ве­ли аж ід са­мій під­ва­ли­ні. Стиск зро­бив­ся дов­ко­ла та­кий, не­мов­би кож­дий жид хо­тів бу­ти ту ж ко­ло са­мо­го ра­би­на, нез­ва­жа­ючи, що там не­ма міс­ця на тілько лю­ду. Се­ред тис­ку і кри­ку тов­пи не чу­ти бу­ло й то­го, що чи­тав ра­бин над під­ва­ли­ною. А тільки ко­ли школьни­ки час від ча­су в від­по­відь на йо­го мо­лит­ву вик­ри­ку­ва­ли «умай­н», себ­то «амінь», то­ді й уся про­ча тов­па пов­то­ря­ла за ни­ми «умай­н».

Вдарила два­над­ця­та го­ди­на. На дзві­ни­ці ко­ло кос­те­ла, тут же на­суп­ро­тив но­вої бу­до­ви, за­гу­дів ве­ли­чез­ний дзвін, зві­ща­ючи по­лудне. За ним за­те­ленька­ли й усі дру­гі дзво­ни на дро­го­бицьких церк­вах. Ба­чи­лось, що ці­лий воз­дух над Дро­го­би­чем зас­тог­нав яки­мись плач­ли­ви­ми го­ло­са­ми, се­ред кот­рих ще плач­ли­ві­ше і сум­ні­ше роз­да­ва­ло­ся те без­лад­не різ­но­го­ло­се «умай­н». Ро­біт­ни­ки, по­чув­ши дзво­ни, поз­ні­ма­ли шап­ки і по­ча­ли хрес­ти­ти­ся, а один школьник, пі­дій­шов­ши до Ле­она і вкло­нив­ши­ся йо­му, по­чав шеп­та­ти: - Най бог бла­гос­ло­вить вас і за­ча­те ва­ми ді­ло. Ми вже скін­чи­ли.- А від­так, по­хи­ля­ючи­ся ще ближ­че до Ле­она, ска­зав ти­хі­ше: - Ви­ди­те, пан біг доб­рий піс­лав вам знак, що все пі­де вам щас­ли­во, що тільки за­га­да­єте.

- Добрий знак? А то який? - спи­тав Ле­он.

- А не чуєте, що хрис­ти­янські дзво­ни са­мі доб­ро­вільно ро­б­лять вам служ­бу і кли­чуть на вас бла­гос­ло­венст­во хри­с­ти­янсько­го бо­га? То зна­чить, що хрис­ти­яни все бу­дуть вам доб­ро­вільно слу­жи­ти. Бу­дуть по­ма­га­ти вам осяг­ну­ти то,

1 2 3 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борислав сміється, Франко І. Я."