Читати книгу - "Чудо, Шевчук Валерій"

Тлінно пахне від величезних залізних барил, куди ми викидаємо сміття; там завше шукає об'їдків бездомна попеляста кішка, але зараз і кішки нема; мені невідь-чому хочеться звестися навшпиньки і послати в ту чорну трубу під'їзду свій погук, стогін чи вереск — це якесь дивне бажання, воно безглузде і через те нестерпно повабне; мені здається, що від того щось має зрушитися, що двір здригнеться від моторошного стресу, дощ перестане, пара розвіється — все заблищить молодо і свіжо; з асфальту, пробиваючи чорну кору, полізе зелена трава й білі гриби; посеред двору почне виростати, як у балеті "Лісова пісня", дерево —— хай це буде верба чи береза, розпустить гілочки із салатовим листям, і все раптом осяється чистим смарагдом. Тоді відчиниться вікно, яке єдине я люблю в цьому дворі, і в ньому постане в ясно-білій сорочці прекрасна заспана істота. В неї буде пишне волосся, а очі темні, як терен, і всміхатиметься вона, показуючи привабливі ямки на щоках. Це видіння я затримую в голові довше, бо то щось сокровенне; можливо, воно привиділося в одну із найнеспокійніших моїх ночей, а може, я просто його вигадав, адже я трохи мрійник. Хоч ця візія трохи смішна й банальна, але, тримаючи її в кутику свідомості, я можу забути, що став людиною без даху, ганебно виставлений, як шкодливий кіт, із власного дому, хоч ніякої шкоди я не чинив. Я не такий уже дурний, щоб не зрозуміти: батьки виставили мене за двері не з педагогічних міркувань, їм обом соромно стало показувати навіч ту мізерію, яка живе в кожній людині, а при сварці всі люди стають ганебно нестримні.

2

Спершу з'явилася Лариса — я побачив її в жерлі нашого під'їзду, була в чорному плащі, а взулася в зелені туфлі. Над головою тримала квітчасту парасолю й обходила потік, що бурунив у під'їзді, начебто не мала таких ущент мокрих туфель. Губи в неї напомаджені і яскраво-червоно цвіли на блідому, трохи жовтуватому обличчі. Лариса всміхнулася до мене, і я послав їй привітання кивком голови, як роблять це сусіди, яким найменше один до одного діла. Мені теж не було ніякого до Лариси діла: іде собі й на здоров'я; переступає калюжі — і хай; на ній чорний лискучий і шкарубкий плащ — не обходить це мене; туфлі й ноги задрипані — зараз прийде додому й вимиє. Я можу відразу ж забути Ларису, бо ми тільки принагідні знайомі. Випадково поселилися обіч, і вона єдина доросла дівчина нашого двору. Маленького, асфальтованого двору, радше дворика, де мешкає кілька сімей, решта приміщень — контори, склади, цех фотореклами й поліклініка. На першому поверсі, де я зараз стою,— вивіска, і на ній така запаморочлива абревіатура, що й не вгадаєш, що за нею; отож я й не збираюся її ні називати, ні розшифровувати. Знаю лишень, що працюють там самі жінки, напрочуд схожі одна на одну, тобто не молоді й не старі, негарні й не потворні, однаково безликі й типово вдягнені. Всі вони мають розкладні парасолі і ніколи не ходять без сумок чи торбин — ті сумки п торби завжди напхом напхано. З ними я не вітаюся — вони тут тимчасові гості, вони мені ні для чого, як і я їм;. їх я не бачу, як Ларису, коли вона відчиняє вранці вікно, заспана і в білій нічній кошулі; я, однак, не сумніваюся, що моя дівчина, оте ніжне привиддя — зовсім не Лариса, бо та примарна насправді не існує та й не існувала, хіба що в одній досить відомій п'єсі ІПекспіра, ту п'єсу я не читав, але бачив екранізовану. Потім вона мені довго снилася (не п'єса, а головна героїня п'єси), і я не розумів чому — може, я мав під ту хвилю такий настрій, коли щось людину та й мусить хвилювати? Отож і вигадав собі ту неіснуючу дівчину, сплагіатувавши її трохи з Лариси, а трохи з героїні Шекспіра, і подібність її з Ларисою стала тільки вимушеною конечністю, бо Лариса має щастя бути єдиною .зрілою дівчиною нашого двору.

Ось вона іде через двір; обережно, як кішка: переступає струмки і перестрибує калюжі; її зелені туфлі мокрі, ащ чвакають; дощ тахкотить об її парасолю і розпадається паті чорному плащі. Через це по плащі котяться, як сльози,— краплі, і мені здається, що й парасоля, і той плащ плачуть. її ноги мокро блищать, вони якісь трохи чудні ті ноги, смагляво-матові і попри все привабливі. Ні, ті ноги тонко виточені й досконалі; вони ваблять, бо, здається, існують незалежно від отого блідого, трохи пожовтілого обличчя і неприродно червоних вуст. Мені навіть здається, що це обличчя значно старше від ніг, що ті ноги таки могли б належати дівчині, яку я вигадав. Тій дівчині міг би належати й оцей залитий слізьми чорний плащ і навіть парасоля, але ж ніяк не обличчя, особливо сьогоднішнє, бо воно задумане й сумне, а ніс у неї, як на мене, задовгий. Я дивлюся на Ларису примруженими очима, такими собі вузенькими щілинками; мені нічого витрішкуватися на неї, мені нема діла, куди вона ходила і що її смутить — може, з кимось зустрічалася, і то навряд чи був Дмитро, котрий безнадійно топче її пороги. Смішний малий чорнявий Дмитро з вусиками, горбатим носом і самовпевненістю, яка настільки позірна, що не важко здогадатися — впевненості у ньому ні на мак! Я міг би увійти в її голову й душу і прочитати її думки та що її смутить. Може, я собі приписую такі проникальні здатності, але що мені робити ще, звільненому від турбот школяреві, який нікуди з міста на літо не поїхав, який тільки й робить, що з ранку до вечора читає, а в книгах усе можливо: захоче письменник — і герой перейде через стіну. Захотів же того Марсель Еме. Письменник — володар над своїми героями. Він може загнати героя в пляшку, як зробив це з Ансельмом Гофман, та й мало чого? Я ж зараз вигнаний із власного дому, і хто мені перешкодить так невинно розважатися — нікому це лиха не принесе...

Ну от, Лариса стрибнула через центральну калюжу нашого дворика і граційно над тою калюжею летить. "Увага,— кажу собі я.— Ідуть уповільнені зйомки! Лариса летить!" Так, як я їй велю, повільно й гарно, як найпрекрасніша сарна. "Стоп!" її зелена туфля порснулась у калюжу, бо та калюжа сьогодні більша, ніж звичайно; навсебіч розлітаються сірими віялами бризки, Ларисине лице повернуто в мій

Ясна річ, що на моєму обличчі одна з пайбезглуздіших усмішок, що їх вигадало людство, і навряд чи Лариса її не бачить.

— Ну, чого либишся? — каже сердито й не зовсім чемно Лариса, і я відводжу очі, стаючи таким собі байдужим та дурненьким, а раз так, Лариса може відчути до мене й поблажливість. Але ні, вона не відчуває поблажливості; здається, й досі сердиться, пристукує туфлями, вибиваючи з них воду, а тоді рішуче йде до свого парадного.

Дощ припустив і почав обцвьохувати калюжу, на ній здулося з десяток пухирів, наче на дні тієї калюжі лежали пласкі обличчя, що видували мильні бульбашки. Дощ хльостав по Ларисиному лискучому плащі, і той заплакав ще більше, дощ вистукував по її парасолі якусь модну мелодіпку, що сьогодні її кілька разів кричало радіо,— мати по неділях любить зрання вмикати радіо, та й я не проти того, особливо, коли не маю чого робити. Але мені трохи жаль Лариси, бо я таки встиг просвітити поглядом її голову і пізнав, що там у неї не все весело, що та модна мелодійка трохи й бреше; щось там є смутне — можливо, їй відходить давній бік, воно аж зелене. Червоні вуста розтулено, а очі горять!

біль, а може, настрій такий наплив. Ні, мені нічого думати про її настрої, ліпше вже дивитися на бульбашки, що їх так старанно видувають на воді ті пласкі утопленики. Я можу, зрештою, дивитися у порожнє жерло нашого під'їзду, а в голові в мене плестимуться сині сіті, і в тих сітях вільно плутатиметься золота риба моїх думгік та вигадок — я ж бо бридке каченя в цьому світі...

Лариса відчинила двері парадного, за якими — чорна отхлань, вона наче завагалася, ступати їй туди чи ні; я стежив за нею примруженими очима, з посиленою пильністю, наче чекав на якусь несподіванку. Вона ж повернула лице, звісно, не в мій бік — це їй непотрібно, та й стояла до мене спиною; парасоля її була вже спущена, і дощ окроплював її простоволосу голову. Зирнула туди, де були Дмитрові вікна, і Дмитро, коли б побачив це, напевне, втішився б. Але .то була надто коротка хвиля, бо Лариса вже переступила порога, і я раптом відчув, яка чорна й безконечна порожнеча за тими дверима; щось жахнуло мене, як окрик чи передчуття; не знав, для чого воно і від чого,— щось схопило моє серце в чорну руку. "Не ступай туди!"—закляв я подумки, збираючи всю свою гіпнотичну волю і так гостро вдивляючись у темну Ларисину спину, аж очі мені заболіли. її плащ злився з чорнотою парадного, так само, як чорне волосся, і я уздрів у глибині тільки її ноги й зелені туфлі — ті ноги без тіла кудись крокували, мерехтіли й світилися, аж раптом зникли: темінь проковтнула дівчину.

Тепер подвір'я було безлюдне, я дивився широко розплющеними очима на блідо-сірі потоки, вода виривалась із ринв і про щось лопотіла, наче розімовдяло, захлинаючись, кілька жінок, оповідаючи щось тривожне про погоду, про страшні урагани й повені в іншому кутку планети: про те, що в природі щось починає порушуватися, про струшене небо і про його загадкові таємниці, від усвідомлення яких страшно робиться. Я слухав ці теревені, той схвильований лепет, і знову пожалів за покинутим затишком на третьому поверсі цієї невеликої кам'яниці: там теж буря й ураган, там виливається потік чорних слів, адже моїм батькам уже не треба стримувати себе з педагогічних міркувань. Мати плаче, я не маю в тому сумніву, і, може, цим і замовлено дощ, бо це плаче вся жіноча частина світу, адже чоловіча не хоче уважити її химер, через що жіноча частина відчуває озлість. В мені теж, здається, виростає озлість через те, що стовбичу в цьому вогкому, сірому парадному, що дорогу мою розмито й відрізано, що я, зрештою, стаю третьою частиною світу, яка подумки свариться з тими двома, котрі вижбурили мене геть із затишної кімнати. Бо хто я такий у цьому світі? Людинка, яка закінчила дев'ятий клас і перейшла у десятий? Мені аж зуби болять, так їх стискаю, хочеться взяти каменюку й бахнути у вікно, яке сіро світить на мене з будинку навпроти,— воно мертве, але коли розлетиться, навколо зависне дпка тиша, дощ перестане, сварка вгорі затихне, з чорного парадного, в якому розчинилася Лариса, видибає Ганна Миколаївна, рішуча й сердита, і я подумаю, що це Лариса в тій темені перетворилася на цю стару; я подумаю, що піде вона з палицею на мене, щоб побити за те розтрощене вікно.