Читати книгу - "Чудо, Шевчук Валерій"

Я не боронитимуся, бо чи й матиму право? Знаю, що зараз у мене лихе обличчя, тонкі вуста і змружені очі, що я напружений і повен чорної води, яка кипить у мені й бурунить. Блищить, виграючи світляними зблисками, вологий п'ятак нашого подвір'я; вода витікає в жерло під'їзду, і я помічаю: бреде через нього, проходячи у двір, Дмитро. Він кремезний і малий, і вусики його чорні й мокрі — вертається бозна-звідки, і чуб приклеївся йому до голови. Сорочка хоч викручуй, прилипла до тіла так само, як штани. Він іде,>не вибираючи сухіших місць, ступає по лискучому асфальті, а в глибині ступає інший Дмитро, перекинутий догори ногами. Я відходжу, щоб дати йому пройти, і Дмитро влітає в парадне.

— Ото намок! — сміється він, показуючи великі, кінські зуби.— А ти чого тут стовбичиш?

— Милуюся на дощ,— кажу не вельми привітно.

Він стікає водою, бо там, де стоїть,— калюжа, і здається, що так він може стекти увесь. Зробиться тут калюжею, і мені потім доведеться траурним голосом оповісти про те Ларисі — я ж буду єдиним свідком того дійства.

Дмитро визирнув із парадного; я знав, куди він дивиться. Втяг у себе повітря, наче відчув, що в ньому ще тримається тонкий запах жіночих парфум, залишений Ларисою. Я теж відчув той запах, але схвилювався від того лише Дмитро.

— Що? —— спитав він, різко до мене обертаючись.

—— Я нічого не казав,— мовили мої вуста, бозна від чого розповзаючись.

Дмитро подивився на мене з підозрою, насторожено й похмуро.

— Вона тільки-но пройшла! — сказав я, так само безглуздо шкірячись.

— То ти все знаєш? — сказав Дмитро і раптом кинувся під східці, гублячи по дорозі краплі чи отак дивно розбризкуючи по сходах себе.

Я подумав, що минуло вже багато часу, і мої батьки мали змогу вимовити слова, яких не годилося мені чути з педагогічних міркувань; я подумав, що мати, можливо, вийняла з шафи сріблястого костюма і жбурнула його батькові під ноги, а тоді зламалася, впала в крісло й заридала, ховаючи обличчя в долоні. Батько, певне, стоїть із розтуленим ротом, в якому замерзли ті слова, що їх він недоказав, вони розтавали в роті, як льодинки, а може, й пігулки, адже не солоденький смак відчував батько, а гіркий. Ну що ж, коли так, я можу підійматися додому, їм обом це буде на руку, бо мати, зважаючи на мене, перестане плакати, а батько проковтне свої гіркі пігулки. "Хай буде так!" — милосердно вирішую я, але мої ноги не зрушають з місця, мертво стоять на підлозі, викладеній червоними й сірими плитками, а побіч виблискує калюжа, яка натекла від Дмитра,— частина його розлитого єства, сумного сьогодні, бо в його голові я уздрів той-таки кисіль, що й у Лариси,— щось вони поміж себе мали, і щось їм боліло. Я сперся плечем об одвірок і знову дивився на дощ; в цей час із парадного вийшла в чорному лискучому плащі Лариса, вона побігла через двір, тримаючи над головою парасолю, наче тікала від тої навісної темряви, в якій побувала. "Значить, моє за-кляття подіяло!" — подумав я не без утіхи і тихенько присвиснув. Мене різонуло вогнем чорного Ларисиного погляду, але цього разу я не всміхався. Був серйозний і дивився широко розплющеними очима. Зелені туфлі вже стукотіли в під'їзді, вибиваючи коротку луну. "Не тікай! — сказав я по-думки Ларисі у спину.— Він уже тут!" Але вона, здається, саме від цього й тікала, бо, перш ніж переступити через приступку хвіртки в залізних воротях, озирнулася і, хоч могла побачити тільки мене, окинула зором сіру отхлань нашого парадного: чогось вона страшилася — я пізнав це по пласкому, безликому обличчі, не було на ньому нічого. Така собі гладка жовтувата матова шкіряна поверхня, така собі бліда пляма — мигнула до мене й пропала. В цей час на хіднику з'явилося п'ятеро постатей під парасолями, і ці постаті потягли чи, радше, втягли між себе й Ларису — подалася за ними, дорешти забувши, що не порожню отхлань нашого парадного вона побачила, а таки мою персону — безпритульного іг самотнього, наче сльоза.

"Драма з продовженням, та без кінця",— подумав я, бо чомусь здалося мені, що Лариса таки тікала від Дмитра. Я спробував подивитися на неї, але вже не своїми очима, а Дмитровими, зазирнув у двір через Дмитрову потилицю — а чому не можна дивитися й так? Отож я побачив чорну тінь і бліду пляму; вона мигнула у вікні саме тоді, коли Дмитро перебігав лискучий асфальт нашого дворика,— те обличчя напевне помітило Дмитра, і от тепер вона нервово бігла по лискучих плесах хідника й вулиці і вряди-годи озиралася, наче чекала за собою щохвилини погоні. Вона забула про негоду і про те, що в цьому місті їй ніде подітися від дощу, не врятує її ні плащ, ні парасоля — закрутить її, можливо, каламутний та шумливий потік і понесе, як тріску чи терішній каштан.

Плететься сивуватий морок, вогкість вливається в парадне, і я відчуваю, що насичуюся нею, наче губка. Воложіють моя сорочка й штани, воложіють губи і все обличчя, волосся моє осідає під тиском вологого повітря, яке проникає в тіло, вливається в мене, просочується крізь усі капіляри. Я думав про те, що батько стоїть зараз біля вікна й нервово курить. Мати все ще плаче, а сріблястий костюм валя-єтся на підлозі, як убитий. Не було в того вбитого ліг, а голова у вигляді знака запитання — костюм було начеплено на вішалку. І ота видимість людини, котра хотіла дорівнятися до власної одежі зі знаком запитання замість голови, ставала така безпомічна, пласка та безживна, що мати, позираючи на неї, ще більше переймалася жалем і ще гіркіше плакала. Батько, викуривши сигарету, викидає недопалок коротким роздратованим рухом. Біла риска креслить дугу і падає просто в потік серед двору. Тонкий папірець швидко розмокає, і з нього вимивається недопалений тютюн — коричневий поплавець фільтру поколивався просто в під'їзд, щоб і собі випливти з нашого двору туди, де проскакують, підстрибуючи, постаті під штучними дашками і де з шурхотом розбивають воду на асфальті автомобілі. Мені чомусь стало жаль тієї сигарети, а може, й батька, а може, й батька з матір'ю водночас, я вже напевне знав, що мені дозволено, а може/й потрібно повернутися в квартиру: мати тоді скочить із крісла й підхопить з підлоги оту видимість жінки із знаком запитання замість голови, а батько повернеться од вікна і винувато засвітить усмішкою — йому треба буде якось переді мною вибачитися. Він уже відчував свою провину і тепер стане м'який та запобігливий перед нами обома, і костюм уже напевне нікуди не дінеться з нашої шафи, а з завтрашнього дня мати сяде на дієту, і тоді в неї буде мученицьке обличчя і суворо стиснуті вуста. Частіше підходитиме до дзеркала і вдивлятиметься у своє відображення; їй, можливо, запрагнеться чуда і захочеться спитати в того безмовного свого двійника, чи й справді вона така вже неподібна до тої дівчини, в якої очі світилися чарівно й загадково і яка хвилювалася навіть тоді, коли на вікні зацвітав вазон?

з

Хтось енергійно біг по сходах, голосно стукочучи підборами, і я відступив од дверей, щоб дати дорогу. Вусики в Дмитра смішно підстрибували, а очі були серйозні. Він уже встиг перевдягтися — були на ньому сірі штани й потертий светр.

— Ще й досі стовбичиш? — спитав він.

Хотів дивитися на мене спогорда, але я вищий за нього на півголови. Ми раптом зустрілися поглядами, і між нами пролетіло щось: не слова, не думки — щось неоформлене, якісь емоційні спалахи — ми наче обнюхали один одного, бо що то за хлопець, подумав я, якого дівчина за носа водить! Адже всі знають, що Ларису вряди-годи проводжає високий, як тичка, і патлатий, як опудало на тій тичці, піжон. Піжон ходить у джинсах, які обтягують його маслаки так, що ледве рухає ногами, в піжона на плечах запрана джинсова курточка; Дмитро проти піжона, як кілок проти стовпа; в піжона настовбурчені брови, і ті брови ворушаться, коли він розмовляє. З коротких рукавів запраної курточки витинаються руки-лопати, покриті жилавими наростами; коли пізно, піжон обіймає тими лопатами Ларису, притискаючи до себе. Лариса вуркотливо сміється в його запрану курточку. Під тою курточкою — теніска без ґудзиків, в просвіти пре густе, кучеряве й чорне волосся, певне, Лариса торкається обличчям того волосся, і їй лоскітно. Всі, хто не снить у нашому дворику, стежать за тою парою, прикипівши до вікон, і навряд чи на робить так само й Дмитро. Я сам люблю підглядати за тими обнімальниками, але це тоді, коли не заважає мені мати, яка й собі не від того. Тоді вона якось дивно бадьорішає, а потім довго шепочеться з батьком, а часом і хихоче. Дмитро ж робить вигляд, що нічого того не бачить, і, як тільки Ларисині батьки виходять з дому, скочується зі сходів і, широко стрибаючи подвір'ям, біжить до Лариси, довго потім у неї пропадаючи. Назад він уже не біжить, а повільно виходить, баба Ганна повертає в його бік темне обличчя і щось співчутливо говорить. Але Дмитро не слухає, його рот скособочений кривою усмішкою, руки загнано в кишені, і рухається він трохи боком, підіймаючи ліве плече. Він знає, що на нього дивляться вікна, що в тих вікнах не одне приліплене до шибки обличчя, але він сприймає це як неодмінну приналежність тих шибок, як фіранки чи вазони з квіточками,— щось та й повинно у тих вікнах стриміти! Обличчя в нього бліде, як стіна, пласке, випите, і всі, хто стежить за ним, відчувають лиху втіху — кожному відомо, що йому в Лариси навряд чи й повелося, адже та Лариса — така собі штучка, проганяє його від себе, але й не лпшає без надії.

Оце все, що я так довго розказав, відбилось у моїх очах і вклалось у мій погідливий позір, призначений Дмитрові, і він це чудово зрозумів, бо відповів так само; наше перемовляння було наче азбука Морзе, де крапки й риски означають літери, а відтак і слова. Його зневага, проте, була елементарніша від моєї, бо я поділяв зневагу до Дмитра майже всіх пожильців дворика, його ж зневага грунтувалася на тому, що я от — пацан, що мені такі зальоти й пристрасті заказані, а він, Дмитро, стоїть на житейській драбині куди вище, що мені зась і зась зрозуміти його, адже його біль не вигаданий і не вичитаний з книжок, а таки справжній, що він воює за Ларису і сподівається, що та, зрештою, його оцінить і пошанує. Він тільки не знав, що виглядає жалюгідно з отією своєю лицарською відданістю і що ту його жалюгідність помічає перш за все Лариса, і їй ліпшим здається оте джинсове одоробло, що ходить до неї, а може, й оте одоробло така собі шмата, квіточки носить, які потім, зівіялі й покорчені, Лариса викидає у бодню для сміття.