Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Чудо, Шевчук Валерій 📚 - Українською

Читати книгу - "Чудо, Шевчук Валерій"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чудо" автора Шевчук Валерій. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
Перейти на сторінку:

Я раз побачив ті квіти, що лежали поверх покидьків, напіврозкладені трупи квітів з чорними скрученими пелюстками, із зітлілим стеблом; нудота підступила мені до горла, бо краса невічна й нетривка, вона в'яне швидше, ніж встигаєш дихнути. Може, й не моя це думка, а вичитана, батько сказав би, що в моєму віці таких речей не розуміють і не відчувають, але мені здається, що таких речей не розуміють і не відчувають ті, хто дивиться на світ ситими очима.

Дмитро уже не зважав на мене, він вийшов на дощ. Краплі відразу ж в'їлися в його світлі штани, лишаючи розплескані цятки. Але він не помічав дощу. Повільно перейшов двір, перед Ларисиним парадним зупинився, наче набрав повні легені повітря, а тоді пірнув у темінь — його світла постать метнулася під сходи. Я вже не міг покинути спостережного пункту, бо хотів побачити Дмитрове обличчя, як він повертатиметься; коли людина ловить облизни, на неї цікаво дивитися. Не кажу, що це моє бажання шляхетне, швидше навпаки, але де вже дітися: кожного з нас побивають свої слабкості, пацан ти чи дорослий. Я знаю, що так само вчинив би батько мій та й мати, а яблучко, як відомо, далеко від яблуні не котиться. Отож я готувався зажити лихої втіхи в топ час, коли Дмитро натискав і натискав там, у темені, чорного ґудзика дзвоника, аж доки не розчув повільного чалапання: йшла до дверей Ларисина мати. Ла-рисипа мати працює в цеху фотореклами так само, як і мої батьки, вона стоїть перед оцинкованою балією в довгому синьому прогумованому фартусі і бабрається в тій балії, промиваючи знімки; вона широка, як столітній дуб, але зросту має метр п'ятдесят, через це здається квадратною, і все в ній квадратне: обличчя, постать, навіть очі. Вона йде через коридор страшенно повільно, і Ларисин батько не витримує такої забарності, він горлає з канапки, на якій лежить, що Лариси немає вдома. Але Дмитро не з таких, що відступають з першого разу, він таки дочекається, поки Ларисина мати дочовпає до дверей; Ларисиному батькові він не довіряє, бо той працює завскладом у нашому-таки дворику, а в суспільстві прийнято вважати, що всі завскладами — дурисвіти. Я уявляю собі ту зовсім некепську сцену: клацає замок, і квадратне обличчя Ларисиної матері виглядає у просвіт, який дозволяє зробити ланцюжок на дверях; Дмитро всміхається, киває і дивиться на Ларнсину матір так чемно, лагідно й покірливо, що вона мимовільно починає всміхатися й собі; вони так любо одне з одним пересміхаються й перемовляються, що в обох у крові трохи побільшується вміст цукру; в цей час Ларисин батько репетує, все ще не сходячи з канапки: "Та скажи йому, що Лариси немає вдома!" — "А таки нема! — співчутливо і з жалем каже Ларисина мати.— Була та й нема!" Тоді Дмитро сутеніє, але не настільки, щоб прибрати з обличчя чемну всмішечку, він кланяється й вибачається і задкує, а на нього співчутливо дивляться лагідні очі, що плавають на обличчі, як вишкварки в салі... "О немилосердний! — картаю я себе.— Чому ти такий лютий?" Дмитро збігає по сходах, голосно стукаючи підборами, а на першому поверсі прочиняються так само прив'язані на ланцюг двері, і в них темніє обличчя Ганни Миколаївни.

— Нема її, Митю, нема! — тонко співає баба, хоч її інформація увіч запізніла.— Десь повіялася, я бачила!

Але —Дмитро й оком не веде в бік баби і знову вискакує на дощ, і той нападає на нього, наче сотня птахів; Дмитро втягує голову в плечі, роблячись ще меншим; його вусики ворушаться, він робить дихальні вправи, бо коли він був такий чемний— там, на. другому поверсі, забув дихати, отож віддихується вже тут; очі бігають, а обличчя бліде. Я дивлюся на нього, й темна хвиля підкочується мені під серце, його стискає холодна жменька; мені також бракує повітря, і я втягую його в себе із присвистом — що це зі мною, може, жалію цього лицаря сумного образу? Але я його таки жалію, не можу дивитися іна ту його криву усмішку, яку несе просто на мене; йому ж усе болить усередині, стогне й нівечиться. І в мене все також болить та стогне, начебто біль з його грудей я пересадив у свої: не можу під цей час інакше! Я бачу й інше видиво: там, у Ларисиній господі, мати вже дочовгала до канапки, на якій розлігся Ларисин батько; Ларисин батько заклав руки під голову, а ногу в синіх спортивних штанях закинув за ногу; він гигоче з Дмитра, і його золоті зуби палахкотять.

— А він мені наравиться,— каже Ларисина мати.— Чи, може, ти хотів, щоб вона вийшла за того каланчу?

Але каланча — батьковий улюбленець: незважаючи на молодий вік, він працює помічником завскладом десь у такому, як наш, дворику; каланча через кілька років стане завскладом; батько аж підхоплюється й сідає на канапці, розповідаючи все це; каланча має на плечах голову, не гарбуз; батько стукає пальцем по черепу, і той звучить, як гарбуз.

— А що,— сказав Ларисин батько,— тобі погано за мною живеться?

Мати стоїть супроти нього, чотирикутна й добродушна; жо-деін М'ЯЗ не рухнеться на її обличчі, та й де ті м'язи під такою товщею; очі дивляться лагідно, і вся вона кругла, задоволена й умиротворена — це теж, здається, частина мого жалю, скерованого до Дмитра, бо я раптом починаю хотіти для хлопця чуда. Хочу, щоб його полюбила Лариса, щоб вони одружилися, щоб Лариса стала такою, як її мати, бо мій батько говорить: хочеш поглянути на свою наречену в майбутньому, подивися на її матір. Мій батько проголошує цк} істину, маючи на увазі свою жінку, а матір мою і матір матері, а мою бабу: мати і моя баба напрочуд між собою схожі; отож я й бачу цю ідилію (чи добрий я при цьому?); виходять вони з парадного, ні, це виходять Ларисина мати з батьком; вони одягнені неабияк, і одежа та хтоана-скільки коштує — ота шкірянка батькова і отой срібнотканий плащ на Ларисиній матері; вона тримає чоловіка під руку, і вони не йдуть, а пливуть через дворик; сяють золоті зуби Лари-свшого батька, він гордо несе голову — хай на них дивляться, хай! Хай покусають губи і роблять вигляд, що насміхаються,— хай! Ларисин батько має тверде, вольове лице, зір його палає, а поруч нього, як мірка його добробуту,— жінка; це не костомашна Дмитрова мати, отой мішок з маслаками, яка не ходить, а бігає, тягнучи в руках по пудовій торбині, о ні, пудові торби його дружина не іносить!

— І нема чого сміятися,— каже моя мати ображеним голосом, бо це мій батько з того насміхається.— Хіба погано вони живуть? Чи ти коли чув, щоб вони сварилися?..

Але я вже не маю коли думати про це: до мене наближається, злісно блимаючи очима, Дмитро.

— Ти ж казав, що вона пройшла! — сердито мовив він.

— Бо таки пройшла,— я зорив на нього спокійно.— Я ж не казав, у який бік!

Блимнув на мене, даче перевіряв, чи не насміхаюся я з нього, але моє обличчя тримало подобу ангела.

— То в який бік? — спитав.

— В один і другий.

— Як це так? — не зрозумів Дмитро.

Тоді я показав рукою: туди й сюди. Спершу туди, а потім назад.

— Зрештою, мені це ні до чого,— сказав Дмитро.

— Авжеж,— мовив я.

— А взагалі, чого ти тут стовбичиш? — не втримав рівного толу Дмитро.

Я стенув плечима:

— За наказом батьків дихаю свіжим повітрям.

Дмитро засміявся. Беззвучно розтулив рота, повного великих зубів, і чорні вусики смішно підстрибнули. По тому стулив писка, і його обличчя знову стало смутне й серйозне.

— Дякую за інформацію, мілорде.

— Пліз,— сказав я, бо вивчаю в школі англійську мову. Дмитро пострибав, перемахуючи через кілька сходинок, а я схилив набік голову і змружив очі. "То як там дощ?" — подумав і відчув, що мені починає поколювати у скронях, губи затремтіли, і я прикусив їх, щоб стримати позіх.

4

Мої очі уздріли деталь, якої раніше чомусь не помічали. В лівому кутку двору було протягнуто вірьовку, на якій Дмитрова мати вішає білизну. Вірьовка мокро провисла над двором, і по ній з обох боків стікала вода. Струмінь з'єднувався в найнижчому місці дуги і з дзюркотом розбивався об асфальт. На цій вірьовці завжди щось висить, моя мати постійно з цього невдоволиться: "Виставляти свою білизну, брр!" — казала вона, а батько тільки гмикав.

— Але перед нами ти її виставляєш? — сказав якось, а мати подивилася на нього здивовано & осудливо.

— Не роби з себе дурника,— канула вона згорда й демонстративно подефілювала на кухню, в той час як батько по-змовницькому мені підморгнув: робити з себе дурника йому, очевидно, складало приємність. Дмитрова мати й справді вішала на тій вірьовці речі інеподобні, але це її, здається, не обходило: мала собі за дім цілий наш двір.

Батьковий недопалок не виплив із двору, він застряв біля бодні для сміття; вода загинала тонкий папірець, вимиваючи жовті смужечки тютюну. Дощ раптово припинився, пролітали тільки поодилокі краплини. Сіре місиво над містом змішалося, подалося вгору, розбилося на нерівні оторочені світлими лініями площини. Саме в цей момент завищала залізна хвіртка у воротях і через штабу переступила Іра. В одній руці в неї була парасолька, а в другій сумка. Я подумав, що саме тепер пора податися нагору, бо Іра була моя ровесниця й однокла&ниця, а відомо, як ставляться одне до одного однокласники поза школою: намагаються або не помічати, або й оминати. Однак щось мене зацікавило в тонкій дівочій постаті, чого й не назвеш; може, такий самий плащ, який і носить Лариса, чи зелені туфлі, які теж носить Лариса. Я подумав, що цей збіг фантастичний, а ще фантастичніше було те, що обличчя в Іри було гарне такою красою, якої я раніше в ній недобачав. Зрештою, нічого в цьому обличчі особливого: гострий носик, гостре підборіддя, маленькі вуста; ні, щось таки було — щось в очах, у погляді чи в цілому обличчі, замисленість чи замріяність; обличчя вогке від дощу, мокрі вії, лискуче волосся — не таке, як в Лариси, не фарбоване й мертве, а живе. Еге,—— сказав я сам собі,— треба тікати, бо мене раптом почало щось затягувати. Я навіть знав що: нудьга зелена, оце безнадійне й дурне стовбиченля; я чомусь подумав, що Іра молодша Ларисина сестра, хоч насправді вона була сестрою Дмитровою; вона не зверне в бік до парадного, в якому живуть Лариса й баба Ганна, а хоч-не-хоч піде просто на мене, і я мушу принаймні привітатися з нею.

— Пропустиш мене? — Іра вже стояла біля порога й чекала, поки я звільню дорогу.

— Де це ти ходиш у дощ? — спитав я, розсвічуючи дурнувату усмішку.

— Чемним людям годиться привітатися,— сказала Іра.

— Здоров! — бовкнув я, не рушаючи з місця.— Мене приклеїло до цього порога, і я не можу звільнити тобі дороги.

— Ха-ха! — засміялася Іра, блиснувши очима.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чудо, Шевчук Валерій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чудо, Шевчук Валерій"