Читати книгу - "Чудо, Шевчук Валерій"

Я раз побачив ті квіти, що лежали поверх покидьків, напіврозкладені трупи квітів з чорними скрученими пелюстками, із зітлілим стеблом; нудота підступила мені до горла, бо краса невічна й нетривка, вона в'яне швидше, ніж встигаєш дихнути. Може, й не моя це думка, а вичитана, батько сказав би, що в моєму віці таких речей не розуміють і не відчувають, але мені здається, що таких речей не розуміють і не відчувають ті, хто дивиться на світ ситими очима.

Дмитро уже не зважав на мене, він вийшов на дощ. Краплі відразу ж в'їлися в його світлі штани, лишаючи розплескані цятки. Але він не помічав дощу. Повільно перейшов двір, перед Ларисиним парадним зупинився, наче набрав повні легені повітря, а тоді пірнув у темінь — його світла постать метнулася під сходи. Я вже не міг покинути спостережного пункту, бо хотів побачити Дмитрове обличчя, як він повертатиметься; коли людина ловить облизни, на неї цікаво дивитися. Не кажу, що це моє бажання шляхетне, швидше навпаки, але де вже дітися: кожного з нас побивають свої слабкості, пацан ти чи дорослий. Я знаю, що так само вчинив би батько мій та й мати, а яблучко, як відомо, далеко від яблуні не котиться. Отож я готувався зажити лихої втіхи в топ час, коли Дмитро натискав і натискав там, у темені, чорного ґудзика дзвоника, аж доки не розчув повільного чалапання: йшла до дверей Ларисина мати. Ла-рисипа мати працює в цеху фотореклами так само, як і мої батьки, вона стоїть перед оцинкованою балією в довгому синьому прогумованому фартусі і бабрається в тій балії, промиваючи знімки; вона широка, як столітній дуб, але зросту має метр п'ятдесят, через це здається квадратною, і все в ній квадратне: обличчя, постать, навіть очі. Вона йде через коридор страшенно повільно, і Ларисин батько не витримує такої забарності, він горлає з канапки, на якій лежить, що Лариси немає вдома. Але Дмитро не з таких, що відступають з першого разу, він таки дочекається, поки Ларисина мати дочовпає до дверей; Ларисиному батькові він не довіряє, бо той працює завскладом у нашому-таки дворику, а в суспільстві прийнято вважати, що всі завскладами — дурисвіти. Я уявляю собі ту зовсім некепську сцену: клацає замок, і квадратне обличчя Ларисиної матері виглядає у просвіт, який дозволяє зробити ланцюжок на дверях; Дмитро всміхається, киває і дивиться на Ларнсину матір так чемно, лагідно й покірливо, що вона мимовільно починає всміхатися й собі; вони так любо одне з одним пересміхаються й перемовляються, що в обох у крові трохи побільшується вміст цукру; в цей час Ларисин батько репетує, все ще не сходячи з канапки: "Та скажи йому, що Лариси немає вдома!" — "А таки нема! — співчутливо і з жалем каже Ларисина мати.— Була та й нема!" Тоді Дмитро сутеніє, але не настільки, щоб прибрати з обличчя чемну всмішечку, він кланяється й вибачається і задкує, а на нього співчутливо дивляться лагідні очі, що плавають на обличчі, як вишкварки в салі... "О немилосердний! — картаю я себе.— Чому ти такий лютий?" Дмитро збігає по сходах, голосно стукаючи підборами, а на першому поверсі прочиняються так само прив'язані на ланцюг двері, і в них темніє обличчя Ганни Миколаївни.

— Нема її, Митю, нема! — тонко співає баба, хоч її інформація увіч запізніла.— Десь повіялася, я бачила!

Але —Дмитро й оком не веде в бік баби і знову вискакує на дощ, і той нападає на нього, наче сотня птахів; Дмитро втягує голову в плечі, роблячись ще меншим; його вусики ворушаться, він робить дихальні вправи, бо коли він був такий чемний— там, на. другому поверсі, забув дихати, отож віддихується вже тут; очі бігають, а обличчя бліде. Я дивлюся на нього, й темна хвиля підкочується мені під серце, його стискає холодна жменька; мені також бракує повітря, і я втягую його в себе із присвистом — що це зі мною, може, жалію цього лицаря сумного образу? Але я його таки жалію, не можу дивитися іна ту його криву усмішку, яку несе просто на мене; йому ж усе болить усередині, стогне й нівечиться. І в мене все також болить та стогне, начебто біль з його грудей я пересадив у свої: не можу під цей час інакше! Я бачу й інше видиво: там, у Ларисиній господі, мати вже дочовгала до канапки, на якій розлігся Ларисин батько; Ларисин батько заклав руки під голову, а ногу в синіх спортивних штанях закинув за ногу; він гигоче з Дмитра, і його золоті зуби палахкотять.

— А він мені наравиться,— каже Ларисина мати.— Чи, може, ти хотів, щоб вона вийшла за того каланчу?

Але каланча — батьковий улюбленець: незважаючи на молодий вік, він працює помічником завскладом десь у такому, як наш, дворику; каланча через кілька років стане завскладом; батько аж підхоплюється й сідає на канапці, розповідаючи все це; каланча має на плечах голову, не гарбуз; батько стукає пальцем по черепу, і той звучить, як гарбуз.

— А що,— сказав Ларисин батько,— тобі погано за мною живеться?

Мати стоїть супроти нього, чотирикутна й добродушна; жо-деін М'ЯЗ не рухнеться на її обличчі, та й де ті м'язи під такою товщею; очі дивляться лагідно, і вся вона кругла, задоволена й умиротворена — це теж, здається, частина мого жалю, скерованого до Дмитра, бо я раптом починаю хотіти для хлопця чуда. Хочу, щоб його полюбила Лариса, щоб вони одружилися, щоб Лариса стала такою, як її мати, бо мій батько говорить: хочеш поглянути на свою наречену в майбутньому, подивися на її матір. Мій батько проголошує цк} істину, маючи на увазі свою жінку, а матір мою і матір матері, а мою бабу: мати і моя баба напрочуд між собою схожі; отож я й бачу цю ідилію (чи добрий я при цьому?); виходять вони з парадного, ні, це виходять Ларисина мати з батьком; вони одягнені неабияк, і одежа та хтоана-скільки коштує — ота шкірянка батькова і отой срібнотканий плащ на Ларисиній матері; вона тримає чоловіка під руку, і вони не йдуть, а пливуть через дворик; сяють золоті зуби Лари-свшого батька, він гордо несе голову — хай на них дивляться, хай! Хай покусають губи і роблять вигляд, що насміхаються,— хай! Ларисин батько має тверде, вольове лице, зір його палає, а поруч нього, як мірка його добробуту,— жінка; це не костомашна Дмитрова мати, отой мішок з маслаками, яка не ходить, а бігає, тягнучи в руках по пудовій торбині, о ні, пудові торби його дружина не іносить!

— І нема чого сміятися,— каже моя мати ображеним голосом, бо це мій батько з того насміхається.— Хіба погано вони живуть? Чи ти коли чув, щоб вони сварилися?..

Але я вже не маю коли думати про це: до мене наближається, злісно блимаючи очима, Дмитро.

— Ти ж казав, що вона пройшла! — сердито мовив він.

— Бо таки пройшла,— я зорив на нього спокійно.— Я ж не казав, у який бік!

Блимнув на мене, даче перевіряв, чи не насміхаюся я з нього, але моє обличчя тримало подобу ангела.

— То в який бік? — спитав.

— В один і другий.

— Як це так? — не зрозумів Дмитро.

Тоді я показав рукою: туди й сюди. Спершу туди, а потім назад.

— Зрештою, мені це ні до чого,— сказав Дмитро.

— Авжеж,— мовив я.

— А взагалі, чого ти тут стовбичиш? — не втримав рівного толу Дмитро.

Я стенув плечима:

— За наказом батьків дихаю свіжим повітрям.

Дмитро засміявся. Беззвучно розтулив рота, повного великих зубів, і чорні вусики смішно підстрибнули. По тому стулив писка, і його обличчя знову стало смутне й серйозне.

— Дякую за інформацію, мілорде.

— Пліз,— сказав я, бо вивчаю в школі англійську мову. Дмитро пострибав, перемахуючи через кілька сходинок, а я схилив набік голову і змружив очі. "То як там дощ?" — подумав і відчув, що мені починає поколювати у скронях, губи затремтіли, і я прикусив їх, щоб стримати позіх.

4

Мої очі уздріли деталь, якої раніше чомусь не помічали. В лівому кутку двору було протягнуто вірьовку, на якій Дмитрова мати вішає білизну. Вірьовка мокро провисла над двором, і по ній з обох боків стікала вода. Струмінь з'єднувався в найнижчому місці дуги і з дзюркотом розбивався об асфальт. На цій вірьовці завжди щось висить, моя мати постійно з цього невдоволиться: "Виставляти свою білизну, брр!" — казала вона, а батько тільки гмикав.

— Але перед нами ти її виставляєш? — сказав якось, а мати подивилася на нього здивовано & осудливо.

— Не роби з себе дурника,— канула вона згорда й демонстративно подефілювала на кухню, в той час як батько по-змовницькому мені підморгнув: робити з себе дурника йому, очевидно, складало приємність. Дмитрова мати й справді вішала на тій вірьовці речі інеподобні, але це її, здається, не обходило: мала собі за дім цілий наш двір.

Батьковий недопалок не виплив із двору, він застряв біля бодні для сміття; вода загинала тонкий папірець, вимиваючи жовті смужечки тютюну. Дощ раптово припинився, пролітали тільки поодилокі краплини. Сіре місиво над містом змішалося, подалося вгору, розбилося на нерівні оторочені світлими лініями площини. Саме в цей момент завищала залізна хвіртка у воротях і через штабу переступила Іра. В одній руці в неї була парасолька, а в другій сумка. Я подумав, що саме тепер пора податися нагору, бо Іра була моя ровесниця й однокла&ниця, а відомо, як ставляться одне до одного однокласники поза школою: намагаються або не помічати, або й оминати. Однак щось мене зацікавило в тонкій дівочій постаті, чого й не назвеш; може, такий самий плащ, який і носить Лариса, чи зелені туфлі, які теж носить Лариса. Я подумав, що цей збіг фантастичний, а ще фантастичніше було те, що обличчя в Іри було гарне такою красою, якої я раніше в ній недобачав. Зрештою, нічого в цьому обличчі особливого: гострий носик, гостре підборіддя, маленькі вуста; ні, щось таки було — щось в очах, у погляді чи в цілому обличчі, замисленість чи замріяність; обличчя вогке від дощу, мокрі вії, лискуче волосся — не таке, як в Лариси, не фарбоване й мертве, а живе. Еге,—— сказав я сам собі,— треба тікати, бо мене раптом почало щось затягувати. Я навіть знав що: нудьга зелена, оце безнадійне й дурне стовбиченля; я чомусь подумав, що Іра молодша Ларисина сестра, хоч насправді вона була сестрою Дмитровою; вона не зверне в бік до парадного, в якому живуть Лариса й баба Ганна, а хоч-не-хоч піде просто на мене, і я мушу принаймні привітатися з нею.

— Пропустиш мене? — Іра вже стояла біля порога й чекала, поки я звільню дорогу.

— Де це ти ходиш у дощ? — спитав я, розсвічуючи дурнувату усмішку.

— Чемним людям годиться привітатися,— сказала Іра.

— Здоров! — бовкнув я, не рушаючи з місця.— Мене приклеїло до цього порога, і я не можу звільнити тобі дороги.

— Ха-ха! — засміялася Іра, блиснувши очима.