Читати книгу - "Гамлет (переклад О. Грязнова), Шекспір Вільям"

Так воно і є.
Не хочу я того, що лиш здається.
Ні темний плащ, ні чорний одяг мій,
Ні дихання хрипке, ні сліз потоки,
Ні блідість, ні пригніченість моя –
Свідоцтва безсумнівного страждання –
Не можуть душу висловить мою.
Усе це – тільки способи здаватись
Страждальником, їх можна і зіграти.
А справжній сум цурається прикрас
І сліз не виставляє напоказ.
К о р о л ь
Відрадно бачить, Гамлете, як щиро
Сумуєш ти за батьком, що помер.
Та батько твій так само втратив батька,
А той – свого. Обов'язок синів
На певний строк знаходитись в печалі.
Але її триматися уперто,
Повір, це – нерозумно й нечестиво.
Скорбота ця не личить чоловіку
І вказує на недостатню віру,
На душу нестійку, немудрий розум
І серце непокірне і сліпе.
Якщо для нас що-небудь неминуче
І, отже, з кожним трапитись повинне,
Чи варто нам тому чинити опір
І ремствувать? Це перед небом – гріх.
Це – гріх перед єством, перед померлим
І розумом, який вже примирився
Із долею батьків і споконвіку,
Від першого покійника донині,
Все виправдав давно: "Так мусить буть!"
Тож кинь свою печаль і нас за батька
Тепер вважай. Нехай почує світ,
Що ти з усіх найближчий до престолу,
Що ми тебе даруємо любов'ю
Не меншою, ніж міг би справжній батько.
Що ж до надій продовжити навчання
У Віттенбергу, мусимо сказати,
Що плани зовсім нам не до душі.
Ми просимо: роздумай, залишися
На втіху нам усім у Ельсінорі,
Як наш найближчий родич, друг і син.

К о р о л е в а
Мене просить даремно не примушуй.
Залишся тут, не їдь у Віттенберг!

Г а м л е т
Ну, що ж? Бажанням вашим підкоряюсь.

К о р о л ь
Ось відповідь і гідна, і покірна!
Наш дім – твій дім. Ходімо, королево.
Синовньою поступливістю Гамлет
Вніс посмішку у серце, в знак якої
Рахунок наших кубків заздоровних
Хай хмарам оголошує гармата
І гул небес над королівським кубком
Земні громи повторюють. Ходім.

Усі, крім Гамлета, ідуть геть.

Г а м л е т
О, тільки б ти, моє тужаве тіло,
Могло розтануть, відлетіти, зникнуть!
О, тільки б наш предвічний не назвав
Гріхом чи не найтяжчим самогубство!
Яким нікчемним, підлим і дурним
Мені здається все, що є на світі!
Яка мерзота! Мов забутий сад,
Без догляду зарослий бур'янами,
Так цілковито й неподільно світ
Тепер заполонили злоба й дикість.
Як швидко все це трапитись могло!
Два місяці, як вмер… Ще й двох не буде.
Такий король! Неначе Аполлон
З сатиром поруч; нічого й рівняти.
Він матір так любив, що навіть вітру
Не дозволяв дихнути їй в лице.
Вона й сама тягнулася до нього,
Немов жага у неї лиш зростала
Від вгамування. А всього за місяць…
Жінки, жінки, ім'я вам – віроломство!
Ще навіть черевики не стоптала,
В яких ішла за гробом чоловіка
В сльозах, як Ніобея. І вона –
О боже, звір, що розуму не має,
Скучав би довше! – вже дружина дядька,
Який з моїм покійним батьком схожий,
Як я із Геркулесом. Через місяць!
Та навіть сіль від лицемірних сліз
З повік її червоних ще не зникла,
Як вийшла заміж. О, мерзенний поспіх –
Так вдаритись у кровозмісний блуд!
Ні, більше нам не бачити добра.
Замовкни, серце, треба причаїтись.

Входять Г о р а ц і о, М а р ц е л л і Б е р н а р д о.

Г о р а ц і о
Привіт вам, принце!

Г а м л е т
Радий вас побачить,
Гораціо! Чи вірити очам?

Г о р а ц і о
Так, справді я, ваш вірний раб до гроба.

Г а м л е т
Який же раб! Таж ми – товариші.
Що привело і вас із Віттенберга? –
А вас зовуть Марцелл?

М а р ц е л л
Мій принце, так.
Г а м л е т
Я радий вас зустріти.
( до Бернардо )
Добрий вечір. –
( до Гораціо )
Так що вас привело із Віттенберга?

Г о р а ц і о
Моє байдикування, принце мій.

Г а м л е т
Вас ледарем і ворог не назвав би,
То ви не зводьте наклепи на себе
І вірить не примушуйте мене
У ці казки. Ви зовсім не гульвіса.
У вас, напевне, справи в Ельсінорі?
Тут вас навчать пияцтву.

Г о р а ц і о
Я приїхав
На похорон, коли ваш батько вмер.

Г а м л е т
Не надсміхайтесь, друже, наді мною.
Хотіли ви сказати – на весілля?

Г о р а ц і о
Так, швидко ваша мати вийшла заміж.

Г а м л е т
Ощадливість, мій друже! Кращі страви
Від поминок пішли на шлюбний стіл.
О, краще б я зустрівся у раю
Із ворогом, ніж день такий зустріти!
Мій батько! Як живий переді мною!

Г о р а ц і о
Де, милий принце?

Г а м л е т
У очах душі.
Г о р а ц і о
Я пам'ятаю: справжній був король.

Г а м л е т
Він був людина справжня; вже такого
Не бачити нам більше короля!

Г о р а ц і о
Мій принце, він з'являвся уночі.

Г а м л е т
З'являвся? Хто?

Г о р а ц і о
Король, ваш батько.

Г а м л е т
Батько?
Г о р а ц і о
Мій принце, почекайте, не дивуйтесь.
Послухайте, що я вам розкажу,
Собі у свідки взявши офіцерів,
Про те, що бачив.

Г а м л е т
Швидше говори.
Г о р а ц і о
Дві ночі поспіль офіцерам цим,
Бернардо і Марцеллу, в караулі,
У темряві й безмовності нічній
З'являлося видіння. Невідомий,
Озброєний із ніг до голови,
І сущий батько ваш, величним кроком
Повз них проходив. Тричі він пройшов
Перед очима, сповненими жаху,
На відстані руки; вони ж стояли,
Мов громом вражені, німі й заціпенілі.
Про це вони розповіли мені,
Поклявшись все тримати в таємниці.
На третю ніч я з ними став на варту
І можу все підтвердити дослівно:
У той же час пройшла та сама тінь.
Вона і наш король покійний схожі,
Як дві руки.
Г а м л е т
Де трапилося це?

М а р ц е л л
За стінами, на площі перед замком.

Г а м л е т
Ви з ним не говорили?

Г о р а ц і о
Говорив,
Та він не відповів. Коли ж удруге
Проходив він, тоді мені здалося,
Що він готовий був заговорить;
Але якраз почав кричати півень,
І він при цьому звуку відсахнувся
І зник з очей.
Г а м л е т
Не знаю, що і думать.

Г о р а ц і о
Життям ручуся, принце, все це – правда.
Ми мусили про все сказати вам.

Г а м л е т
Так, так… Та я збентежений. Чекайте,
Сьогодні хто на варті?

М а р ц е л л і Б е р н а р д о
Принце, ми.
Г а м л е т
Ви кажете – озброєний?

М а р ц е л л і Б е р н а р д о
Цілком.
Г а м л е т
Від голови до ніг?
М а р ц е л л і Б е р н а р д о
В шоломі й латах.
Г а м л е т
Так ви його не бачили обличчя?

Г о р а ц і о
Чому ж? Він був із піднятим забралом.

Г а м л е т
Він виглядав похмурим?

Г о р а ц і о
Ні, дивився
Скоріше із печаллю, аніж з гнівом.

Г а м л е т
І був блідий обличчям чи багровий?

Г о р а ц і о
Блідий, мов сніг.

Г а м л е т
Дивився він на вас?
Г о р а ц і о
Дивився пильно.
Г а м л е т
Жаль, що я не бачив!
Г о р а ц і о
Він вас вжахнув би, принце.

Г а м л е т
Що ж, можливо.
Як довго він проходив перед вами?

Г о р а ц і о
Я б міг до сотні вільно полічити.

М а р ц е л л і Б е р н а р д о
Ні, довше, довше.
Г о р а ц і о
При мені не довше.
Г а м л е т
Із бородою сивою?

Г о р а ц і о
Не зовсім.
Як за життя, ледь-ледь із сивиною.

Г а м л е т
Я з вами стану на ніч. Може статись,
Він знову прийде.

Г о р а ц і о
Прийде неодмінно.
Г а м л е т
Якщо він прийде в батьковій подобі,
Я з ним заговорю, хоча б мені
Вуста нечиста сила заліпила.
А вас прошу, як досі ви мовчали,
Так далі зберігайте таємницю,
І хоч би що вночі із нами сталось,
Шукайте в цьому зміст, але мовчіть.
За дружбу відплачу. Тепер прощайте!
Я вийду десь опівночі до вас,
Щоб стать на чати.
У с і
Ваші слуги, принце.
Г а м л е т
Не слуги ви, а друзі. Прощавайте!

Всі, окрім Гамлета, ідуть геть.
Дух батьківський у латах! Кепська справа;
Щось тут не так. Скоріше би стемніло!
Терпи й надійся: скільки б не ховали
Діяння темні, їх таємний слід
Колись таки та з'явиться на світ.

( Іде геть.)

Сцена третя

Кімната в домі Полонія.
Входять Л а е р т та О ф е л і я.

Л а е р т
Мій скарб на кораблі. Прощаймось, сестро.
Пообіцяй нагоди не втрачати
І посилати із попутним вітром
Мені звістки.

О ф е л і я
Не сумнівайся в цьому.
Л а е р т
А залицяння Гамлета – дурниці.
Вважай їх просто витівками крові,
Фіалками, розквітлими завчасно,
Тендітними, приреченими жити
І пахнути лише коротку мить;
І тільки.
О ф е л і я
І не більше?

Л а е р т
Так, не більше.
Життя з літами розвиває в нас
Не тільки міць і силу; як у храмі,
Росте служіння розуму і духу.
Можливо, зараз він тебе і любить,
Не знаючи ні скверни, ні лукавства,
Але сама подумай: хто він є?
Він не володар власним почуттям,
Бо у свого народження в полоні.
Не має права, як проста людина,
Бажати щастя він. Залежить спокій
Від вчинків нерозсудливих його.
Не може він нічого обирати,
А має дбати про державну користь
І слухатися вибору її.
Коли тобі він каже про любов,
Його словам ти довіряй настільки,

Наскільки він їх виправдати може
В положенні високому своєму;
А буде так, як Данія велить.
Ти зрозумій, з яким вогнем ти граєш,
Коли його вислухуєш зізнання,
І скільки сприймеш сорому і горя,
Коли себе умовити даси.
Офеліє, страшися! Як чуми,
Остерігайся пристрасті до нього,
На постріл від взаємності біжи.
Вважають гідним осуду, як місяць
На дівчину погляне крізь вікно.
Обмовити неважко доброчесність.
Підточує хробак скоріш за інші
Ще юні, нерозвинуті ростки.
І на світанку, у росистій млі,
Для них морозів згубні повівання.
О сестро! Стримуй звук душевних струн.
Обачливість – наш кращий опікун.

О ф е л і я
Я настанови ці на варті серця
Поставлю. Тільки, брате, ти і сам
Не будь, як грішний пастир, що для інших
Вихвалює тернисту путь на небо,
А сам, своїм не вірячи порадам,
Іде шляхом розгулу і розпусти,
Немов гульвіса справжній.

Л а е р т
О, не бійся.
Та я затримавсь довго. Ось і батько.

Входить Полоній.

Є випадок іще раз попрощатись.
Благословитись знов – подвійне благо.

П о л о н і й
Ти досі тут? Соромся, вже пора!
Напнулись паруси під свіжим вітром
І ждуть тебе. Давай благословлю.

( Кладе руку на голову Лаерта. )

Запам'ятай добряче настанови:
Ховай подалі думку заповітну,
Думкам поспішним ходу не давай.
Привітним будь, та не запанібрата.

Перевіряй надійність друзів; кращих
До себе ланцюгами прив'яжи.
Та на руках не натирай мозолі
Від потисків надмірних. Намагайся
Не лізти в бійку, а якщо вже вступиш,
То бийся так, щоб ворог остерігся.
Побільше слухай, менше говори.
Сприймай думки чужі, та без потреби
Не розголошуй власних міркувань.
Вбирайся, в що дозволить гаманець, —
Багато, та без зайвих викрутасів:
За одягом людину зустрічають.
У Франції, між знаті особливо,
До цього придивляються. Не здумай
Ні позичати, ні давати в борг.
Позичивши, втрачаєш друга й гроші,
А візьмеш в борг, то легко і процвиндриш.
Найголовніше: сам собі не зраджуй,
То й іншим вірність збережеш тоді.
Благословляю ще раз.