Читати книгу - "Демони, Шеклі Роберт"

Тобто не виключено, що міг би, якби знав, що це таке. Речовина, яку Нель-зевул вважає коштовною, може виявитися чим завгодно. Свинцем, наприклад, або залізом. Але навіть у цьому разі Артур із його скромними доходами вилетів би у трубу.

Можна було б повідомити поліцію. І потрапити до психіатричної лікарні. Забудь про це.

Нарешті, можна нічого не робити — і скніти решту життя у пляшці. Цей варіант теж варто забути.

Лишається одне — чекати, поки Нельзевул не викличе його знову, і тоді з'ясувати, що таке драст. Може, це звичайний гній? Можна було б узяти його на фермі у дядька з Нью-Джерсі, якщо Нельзевул сам подбає про доставку.

Артур Гамет зателефонував до офісу й повідомив, що хворий і хворітиме ще кілька днів. Після цього він приготував на своїй невеличкій кухні ситний сніданок, у глибині душі пишаючись споїм апетитом. Не кожен здатний ум'яти таку порцію, коли йому світить перспектива опинитися у пляшці. Він прибрав у квартирі й перевдягнувся у легкий пляжний костюм. Годинник показував пів на п'яту вечора. Артур витягнувся на ліжку й став чекати. Близько пів на десяту він зник.

— Знову змінив шкіру, — зауважив Нельзевул. — А де драст? — нетерпляче смикаючи хвостом, він бігав довкола п'ятикутника.

— У мене за спиною його нема, — відповів Артур, повертаючись так, щоб знову стати обличчям до Нельзевула. — Мені потрібна додаткова інформація. — Він прибрав невимушену позу, обпершись об невидиму поверхню, випромінювану крейдовими лініями.

— І ви повинні пообіцяти, що, коли я віддам драст, дасте мені спокій.

— Звісно, — радо погодився Нельзевул. — Так чи інакше я маю право висловити лише одне бажання. От що, давай-но я заприсягнуся великою клятвою Сатани. Вона, як тобі відомо, абсолютно непорушна.

— Сатани?

— Це один із наших перших президентів, — пояснив Нельзевул із побожним видом. — У нього служив мій прадід Вельзевул. На жаль... Втім, ти й сам усе знаєш.

Нельзевул заприсягся великою клятвою Сатани, і це було величне видовище. Коли він замовк, блакитні клуби туману в кімнаті оповили по краю червоні смуги, а контури гігантської сулії зловісно колихалися у тьмяному світлі. Навіть у своєму легкому одязі Артур обливався потом. Він шкодував, що не народився холодильним демоном.

— От так, — сказав Нельзевул, розпрямляючись на весь зріст посередині кімнати й обвиваючи хвостом зап'ястя. Очі його світились дивним вогнем — відблиском спогадів про колишню славу.

— То яка інформація тобі потрібна? — запитав Нельзевул, крокуючи з боку в бік перед п'ятикутником і тягнучи за собою хвіст.

— Опиши мені цей драст.

— Ну, він такий важкий, і не надто твердий...

— Може, це свинець?

— ...і жовтий. Золото...

— Гм, пробурмотів Артур, втупившись у сулію. — А він ніколи не буває сірим або, скажімо, темно-бурим?

— Ні. Він завжди жовтий. Іноді з червонуватим відтінком.

Отже, таки золото. Артур почав задумливо розглядати лускате створіння, що з погано прихованим нетерпінням крокувало по кімнаті. П'ять тонн золота. Це коштуватиме ...

Ні, краще про це не думати. Це неможливо.

— Це забере трохи часу, — сказав Артур. — Років шістдесят-сімдесят. Давайте домовимося: я повідомлю вам одразу, як тільки...

Нельзевул перервав його вибухом гомеричного реготу. Очевидно, Артур зачепив його рудиментарне почуття гумору, тому що чудовисько, обхопивши коліна передніми лапами, аж скавчало від сміху.

— Років шістдесят-сімдесят! — проревіло воно, захлинаючись. Сулія затремтіла, і навіть стіни п'ятикутника ніби сколихнулися. — Даю тобі шістдесят-сімдесят хвилин! Інакше — пляшка!

— Хвилиночку, — проговорив Артур з найвіддаленішого кута п'ятикутника. — Мені не так багато треба... Зачекайте!

Його щойно осяяла рятівна думка. То була, без сумніву, найкраща думка в його житті. До того ж його власна.

— Мені потрібна точна формула закляття, з допомогою якого ви мене викликаєте, — заявив Артур. — Я маю упевнитися в центральному офісі, що все в порядку.

Чудовисько оскаженіло й почало сипати прокльонами. Повітря потемніло, в ньому з'явилися червоні смуги. У тон голосу Нельзевула співчутливо забряжчала сулія, а сама кімната, здавалося, пішла кругом. Однак Артур Гамет твердо стояв на своєму. Він терпляче сім чи вісім разів пояснив, що ув'язнювати його в сулії марно — тоді Нельзевул напевно не одержить золота. Усе, що від нього вимагають, — це формула, і без неї, безумовно, не...

Зрештою йому повідомили формулу.

— І без фокусів мені! — прогримів на прощання Нельзевул, обома руками і хвостом вказуючи на пляшку.

Артур мляво кивнув і знову опинився у своїй кімнаті.

Наступні кілька днів пройшли в гарячкових пошуках по всьому Нью-Йорку. Деякі складники магічної формули неважко було придбати, наприклад, гілку омели у квітковому магазині або сірку. Складніше виявилося знайти могильну землю та ліве крило кажана. Справжньою проблемою було розшукати руку, відтяту у мерця, що загинув від рук убивці. Нарешті Артур купив її у спеціалізованій крамниці для студентів-медиків. Продавець дав гарантію, що небіжчик, якому вона належала, помер насильницькою смертю. Втім, Артур підозрював, що продавець просто намагається його розважити, але з цим нічого не можна було вдіяти.

Серед іншого він придбав і велику скляну сулію, і до того ж дуже дешево. "Усе ж мешканці Нью-Йорка мають деякі переваги", — подумав Артур. — Схоже, за гроші тут можна купити все — буквально все".

За три дні всі матеріали були закуплені, і на третю ніч, ближче до дванадцятої, він розклав їх на підлозі своєї квартири. У вікно світив місяць — три чверті від повні, але щодо місячної фази у магічній формулі не було чітких вказівок, тож, схоже, ніяких проблем виникнути не повинно. Артур накреслив п'ятикутник, запалив свічки та ладан і почав читати слова закляття. Він сподівався, що, правильно виконуючи всі вказівки, зможе зачарувати Нельзевула. Його єдиним бажанням було, щоб чудовисько дало йому спокій — раз і назавжди. І Артур не бачив, що могло б завадити йому втілити свій план.

Коли він промовив слова закляття, кімнату оповив блакитний туман, і невдовзі Артур побачив щось у центрі п'ятикутника.

— Нельзевул! — вигукнув він. Але це був не Нельзевул.

Коли Артур закінчив читати закляття, істота всередині п'ятикутника сягнула п'яти метрів у висоту, їй довелося схилитися майже до підлоги, щоб поміститися під стелею кімнати. Це було створіння жахливого вигляду з крилами, крихітною головою та дірою у грудях. Артур Гамет зачаклував не того демона.

— Що все це означає? — запитав демон, викидаючи з грудей струмінь холодної води. Вода вдарилася об невидимі стіни п'ятикутника й розлилася по підлозі. Мабуть, у нього спрацював рефлекс: у кімнаті Артура і без того панувала приємна прохолода.

— Я хочу, щоб ти виконав одне моє бажання, — сказав Артур.

Демон був блакитного кольору й неймовірно худий, замість крил стирчали рудиментарні відростки.

Перш ніж відповісти, він двічі поплескав ними себе по кістлявих грудях.

— Я не знаю, хто ти такий і як тобі вдалося мене спіймати, — сказав демон, — але це ти дотепно втяв. Безперечно, дотепно.

— Ніколи теревенити, — нервово відповів Артур, подумки зважуючи, коли саме Нельзевулові заманеться викликати його знову. — Мені потрібні п'ять тонн золота, відомого також під назвами драст, гакатіні чи сап-дер-уп. — Він щомиті чекав, що опиниться у пляшці.

— Розумієш, — сказав холодильний демон, — у тебе, схоже, склалося помилкове враження, щодо мене...

— Даю тобі двадцять чотири години...

— Я не багатий, — сказав холодильний демон. —Я дрібний підприємець, страховий агент. Але якщо ти даси мені час...

— Інакше — пляшка, — докінчив Артур. Він вказав на велику сулію, що стояла в кутку, й одразу зрозумів, що п'ятиметровий холодильний демон в ній аж ніяк не поміститься.

— Коли я викличу тебе наступного разу, сулія буде достатньо місткою, — додав Артур. — Я не чекав, що ти виявишся таким великим.

— У нас є легенди про таємничі зникнення людей, — подумав демон уголос. — Так от, що тоді відбувається! Пекло... Втім, навряд чи мені хто-небудь повірить.

— Принеси драст, — сказав Артур. — Згинь! Холодильного демона не стало.

Артур Гамет знав, що може розраховувати не більш як на добу. Можливо, й менше, адже невідомо, коли Нельзевул вирішить, що час минув. І вже зовсім не відомо, що утне багряно-луската тварюка, якщо її розчарувати втретє. Під кінець дня Артур помітив, що міцно стискає трубу парового опалення. Але чим вона може допомогти проти закляття?! Просто приємно триматися за щось тверде й надійне.

Він подумав, що соромно чіплятися до холодильного демона й зловживати його можливостями. Адже цілком очевидно, що це — несправжній демон, так само несправжній, як і сам Артур. Що ж, він не ув'язнюватиме його в пляшці. Це все одно не допоможе, якщо бажання Нельзевула не буде виконане.

Нарешті Артур знову вимовив слова закляття.

— Ти б зробив п'ятикутник ширшим, — сказав холодильний демон, зіщулившись у незручній позі посеред магічної зони. — Мені бракує місця для...

— Згинь, — сказав Артур , гарячково стираючи крейду з підлоги. Він накреслив п'ятикутник заново, цього разу охопивши ним майже всю кімнату. Сулію (ту саму, бо п'ятиметрової, ясна річ, не знайшлося) він відніс на кухню, сам заліз на шафу й повторив формулу від самого початку. Кімнату знову оповив густий синій туман.

— Тільки не гарячкуй, — сказав холодильний демон з п'ятикутника. — Сап-дер-упу поки що нема. Виникли певні проблеми. Зараз я тобі все поясню. —Він помахав крилами, щоб розвіяти туман. Поруч із ним стояла триметрова сулія. Всередині, зелений від люті, сидів Нельзевул.

Він щось кричав, але накривка була щільно загвинчена, і жоден звук не проникав назовні.

Я знайшов формулу в бібліотеці, — пояснив демон. — Ледь не очманів, коли вона подіяла. Розумієш, я завжди був тверезим бізнесменом і не визнаю цієї надприродної туфти. Але факт залишається фактом. Хай там як, я зачаклував цього демона. — Він ткнув кістлявою рукою у бік сулії. — Але він нізащо не хоче розщедрюватися. Довелося запхати його у пляшку.

Холодильний демон полегшено зітхнув, помітивши посмішку Артура. Вона була рівнозначна скасуванню смертного вироку.

— Навіщо мене у пляшку, — вів далі холодильний демон, — у мене дружина і троє дітей.