Читати книгу - "Попелюшка з Франківщини, Марія Євтушенко"

Мирослав

   Ви любите сонце, як я люблю його? Просто сидіти рано-вранці, сховавшись у тіні, і спостерігати, як поступово ніч перетворюється на день. Милуватися пробудженням світу й вдихати чудовий аромат свіжої кави. Насолоджуватися гіркуватістю на язику й зовсім нікуди не поспішати. Як вам такий ранок? Як на мене, то я залишився б тут назавжди.

   Тільки в такі хвилини я відчуваю, наскільки втомився від міської метушні. Коли весь час треба кудись бігти, з кимось про щось говорити. А я хотів би мовчати на самоті. Але хто сказав, що у мене буде така розкіш?

   — Все киснеш? — чую голос за спиною.

   Не повертаю голови й ніяк не реагую. Може, якщо відморожуся, він просто зникне, а я продовжу насолоджуватися тихим літнім ранком. Ех, мрії, мрії.

   — Доброго ранку, — друг опиняється поруч і плескає по плечу. — Чого прокинувся ні світ ні зоря?

   — Не спиться, — скаржуся я, не сподіваючись на співчуття.

   Не те щоб мені саме це зараз було потрібно, але все-таки. Я завжди був тим ще веселуном і заводілою. І за роки спілкування мої друзі звикли, що в мене ніколи немає таких проблем, які б змусили засумувати. Так було донедавна.

   — Про неї думаєш? — питає Ігор, сідаючи на сусіднє крісло.

   Про неї? Та ні. Скоріше про плани, яким не судилося збутися, які в мене були розписані на роки вперед. У яких, як я думав, вона візьме безпосередню участь, і які вона в одну мить зруйнувала своєю витівкою. Чого їй не вистачало?

   — Спека нестерпна, — коментує друг, розуміючи, що відповіді від мене не діждеться.

   — А чого ти хотів? — хмикаю я. — Це ж літо.

   — І то правда, — усміхається Ігор, дивлячись кудись перед собою. — А ти пам'ятаєш нашу вчорашню розмову?

   Я киваю. Чому ж не пам'ятати.

   — І від своїх слів не відмовляєшся?

   — Відмовитися і дати вам привід потішатися наді мною все життя? — кидаю на друга здивований погляд. — Не дочекаєтесь!

   Ігор хрюкає в кулак, і в очах його я бачу пустотливі вогники.

   — Тобто ти згоден з тим, що я показую тобі на будь-яку місцеву селючку, а ти привозиш її в столицю і перетворюєш на королеву?

   — Ой, а справ, — усміхаюся я.

   Який шалений чорт тягнув мене вчора за язик? Це ж якою мірою треба було здуріти, щоб з упевненістю заявити, що Альбіна просто порожнє місце, і це я зробив її такою, якою вона є. Створив своїми руками, так би мовити. Але хіба я помиляюся? Познайомився із сірою мишкою в інституті. Розумниця та скромниця, а що ще треба такому, як я. Одягнув, взув, навчив поводитися і в люди вивів. Альбіна з небагатої родини, і я для неї свого часу став справжнім принцом із казки. І все б нічого, якби моя благовірна, на яку я сам одягнув корону, не підбадьорилася, не розправила крильця і ​​не пурхнула до принца багатшого. А мені сказала, мовляв, пробач прощавай, нам було добре разом, але все минає і треба рухатися далі. Я тобі вдячна, залишімось друзями й інше несусвітнє марення. Залишитися друзями? З дівчиною, з якою одружуватися збирався? Вона що, і справді розраховувала, що я смиренно мотатиму соплі на кулак, спостерігаючи за її шашнями з іншими мужиками? І тут можна обізвати її нерозумною, проте ким ким, а дурепою Альбіна ніколи не була.

   — Давай, вставай, — підривається друг з ентузіазмом.

   — Куди? — дивуюся я.

   — Як куди? — Ігор награно дивується. — Нову королеву тобі шукати!

   — Мабуть, знайдеш найстрашнішу, — припускаю я і, підтримавши гру друга, хапаюся за серце.

   — Ніхто не обіцяв, що буде легко! — сміється друг.

   Матінко рідна, у що я взагалі вляпався?