Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Відлюдько, Інна Земець 📚 - Українською

Читати книгу - "Відлюдько, Інна Земець"

607
0
27.09.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Відлюдько" автора Інна Земець. Жанр книги: 💛 Любовні романи / 💛 Короткий любовний роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 30
Перейти на сторінку:

Восени, поки я відчайдушно намагалася запхати у багажник численні сумки з речами, подруга закривала калитку. На вушка хвіртки треба було накинути захист від вологи, зроблений з половинки пластикової пляшки, та чи занадто поспішала, чи як завжди ручки-з-дупці все вправно зробили – тієї хенд-мейд приблуди з пластику навіть поруч не бачу. А отже, дощ та сніг  з осені минулого року міцно і надійно мурували цей замок іржею. Можна махнути на все рукою, зателефонувати подрузі,  нагарчати і зачекати поки вона мене забере до себе – від її села до мене 20 хвилин автівкою. Та як зустрінемось – шашлик-вино, ще вино, ой як давно не бачились і – бац! – вже кудись завітримось дурниці робити. Не так щоб страшні дурниці. Наприклад, сперти сусідську улюблену квітку. Спонтанна ідея, яку на тверезу голову і в думці не тримали, але після кількох бокалів нестримно припекло помститися їй за те, що воланчик для бадмінтону не схотіла нам через паркан перекинути: «Іграєтє тут, шумітє, сваімі валанчікамі мнє клумбу портітє! А у меня тут только Тігрі-і-ідія расцєтать начінаєт!». І ось вже ранок, голова болить, ще й сусідка голосно бідкається за свою невідомо куди зниклу «Тігрі-і-ідію». Нє, з Нелькою тільки почни, вся відпустка шугоне як вода крізь пальці. План спокусливий, але ж я дівчинка доросла, вже тридцятку розміняла. Вирішила провести відпустку з користю – зроблю як сказала. От аби ж спочатку в двір потрапити. Пізно йти по хатах допомоги шукати, а самій зламати замок нема чим - мушу лізти через паркан. Паркан новий, міцний – два роки як поставили, тож завалитися разом із ним не боюсь. Ще раз озираюсь навкруги, пересвідчуюсь що поблизу нікого немає. Тож в дупу ніхто сіллю не стрілятиме, подумавши що я мародер який лізе в сусідський двір. Сумнівно, що та ружбайка у когось тут є, але дізнатися таким чином точно не хотілося б. Від хвіртки рушаю далі до перехрестя, там паркан перелазити буде простіше – дорога йде вгору і є невеличкий насип. Спершу скидаю рюкзак – полетів у кущі, за ним і сама підстрибую, перекидаю ногу (дякую тобі боже, що не москаль і що паркан зробила з горизонтально розташованими дошками!) і підсліпувато вдивляючись куди стрибаю – потрапляю у двір. Рюкзак знайшовся швидко, підсвічую телефоном і похмурнію – карман порожній, ключів немає.

               - Боже, чого ж я така дурна?! – лаю себе, бо  розумію, що ключі досі стирчать в замку хвіртки. З того боку.

Затишне українське село, місячна ніч, цвіркуни влаштували вокальний двобій з річковими ропухами, комарі вже призначили мене почесним донором села Горби, а я тут легкою атлетикою мушу займатись. Та ні, не легкою. З того боку біля паркану є насип, а з цього – рівнесенько, так просто не перестрибнеш. Десь під сараєм має бути колода для дров, піду шукати собі заміну драбини. Ох і важкий той пеньок! Ще й слимак на ньому – друга гидота у моєму топ-листі мерзенності, перше місце досі за хрущами. Темно - хоч навпомацки йди. Так і роблю, бо стежина геть накрилася травою. Не дача, а бісові хащі. Та ніхто крім мене в тому не винен. Весь травень думала, що найближчими вихідними поїду у Горби. Та потім тиждень, другий, місяць, справи, поїздка до своїх, знову справи… Кому ще ту бісову дачу доглядати? Дотягнула ось і маю. Нарешті разом із пеньком дістаюсь паркану, лізу вгору, перестрибую, підбігаю до калитки.         

            - Та що ж за клятий вечір в цій благословенній місцині! – нема ключів, мабуть випали з замку, а трава висока, шарудіти не перешарудіти. І телефон лишився в рюкзаку по той бік паркану. Поки комарі виписували мені другу грамоту за донора місяця (або й року) я знову як той Бубка без шеста стрибаю за паркан. Приземляюся, звісно, на пеньок. Добряче прикладаюсь до нього ногою, мацаю шкіру, підношу пальці до обличчя і відчуваю характерний металічний аромат. Гей, комарі! Звіть всіх своїх! Не соромтеся – пийте просто з джерела, тільки хоботками більше не штрикайте. Алгоритм той самий: пеньок, підтягнутися, перекинути ногу, зістрибнути. Тільки вже з телефоном у кишені. Під яскравим променем ліхтарика ключі знаходжу швидко, стрибаю у двір обережно – пеньок вже з пам’яті не йде. Не дача, а форт Буайар, хай би йому луснути! Нога подерта, калитка зачинена, на руках труп слимака, у волоссі уламки сухих гілок, всі відкриті ділянки шкіри покусані. «Марічка, ти багіня!» - класика! Штурм власної дачі виснажує, до хати ввалююсь з останніх сил. Прибратися  б, хоч пил протерти, та з бажань - лише трохи порюмсати, шкодуючи що така дурна й нещасна та й спати завалитись. Кімната зустрічає мене тепло – пильною задухою. Клацаю пробками – добре хоч світло є, за містом всяке буває. Прочиняю всі вікна – блаженне відчуття! Завжди складаю на зиму посуд в міцну герметичну пластикову коробку і лишаю запечатаний бутиль води, про всяк випадок, тож чай з чистої чашки мені буде, а решта – спатиму як та свиня, на нерозкладеному дивані, просто подушку візьму. А, ще ж донорську річку подивитись треба. Дістаю вологі серветки, обережно протираю  збиту шкіру на гомілці – пече, зараза! Щоб мало не видалось ще й спирту добряче пшикаю – з ковідних часів звичка лишилась, так і ношу його з собою в розпилювачі. Добряче таки шкрібонула ногу, не просто подряпала – пропорола. На рвану рану не тягне, але бинтувати треба. Хвилин за 20 в піжамі виходжу на веранду, заварюю чай, розбавляю окріп прохолодною водою з бутиля (так, у деяких релігіях то вважається збоченням – просто живіть із цим). Перед тим, як впасти на припалий пилюкою диван понад усе хочеться зробити кілька глибоких затяжок. Так, пам’ятаю, що хочу кинути, але самі бачите – незаплановані пригоди зі стрибками у висоту, маю себе винагородити. Та нема чим - не можу знайти портсигар. Запальничка є, а з курева – тільки віник. Ні, ні, ні, ні! Приречено дивлюсь у нічну темряву. Поки я робила ті дурнуваті стрибкові вправи, портсигар стопудово випав десь під парканом. Сподіваюся, по цей бік. Марні сподівання. Ліхтарик невблаганно висвітлює реальність – стрибай коза, на вулиці твоя омріяна цигарка. От добре було б саме в цей момент сказати: «Це знак, як нема – то й доля така, отже кидаю палити. Прямо так і зразу!». Дзузьки! Пеньок на місці, лізу. Цього разу телефон з собою, а отже за кілька хвилин шастання кущами тримаю в руці омріяний портсигар. Останнє в цю ніч приземлення проходить добре, тільки піжама десь перечеплюється та рипінням ниток натякає, що не все пройшло гладко. На десерт маю миготіння перед очима – здається ніби яскраво вмикається і одразу вимикається світло. Алєс гут, Марічко. Опівніч зустрічаю святково – в рваній піжамі, з охололим чаєм в якому втопився метелик та цигаркою. Другу прикурюю від першої – отакий дурний вечір. Привіт, Горби! Приїхало столичне дурко порядки наводити!

1 2 3 ... 30
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відлюдько, Інна Земець», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Відлюдько, Інна Земець"