Читати книгу - "Заміж? Не піду!, Енжі Собран"

Ізабелла Фетисова

Я крутилася перед дзеркалом іменитого брендового весільного салону, розглядаючи своє відображення, вишукуючи недоліки та прагнучі відкинути чергове принесене продавцем плаття з останньої колекції. Дівчина-продавець вже давно не передбачала можливого збагачення, лише роздратування через мене – примхливу і навіжену клієнтку, але все ще майстерно ховала свої почуття за голлівудською посмішкою.

А я що? Я б сама забралася звідси куди подалі, але матінка і майбутня свекруха позбавили мене такої можливості. Невдоволено скривилася, розгледівши визирнувший з-під довгого світлого волосся гострий кінчик вуха, і сховала його за густими пасмами.

«Куца ельфійка», - лайнулася на себе, згадуючи дане мені в дитинстві прізвисько.

Все життя, скільки себе пам'ятала, мріяла зробити операцію, благо пластична хірургія вже давно досягла потрібних висот. Але операція коштувала чимало, а батько ці самі гроші давати не хотів, вважаючи цей мій недолік милим та чарівним.

- Краще, вчися, Білочка. Чоловіки люблять не за красиві вуха, - любив повторювати мені тато, і в цілому я була з ним згодна і навіть змирилася, вирішивши, що через пару років буду в змозі дозволити собі такі витрати самостійно.

Тільки ось вуха основна причина того, що я зараз в цьому салоні.

«І чому зараз ніхто не витримує траур?» - спогади про батька викликали непрохані сльози на очах. Я ніби знову почула його тихий голос, відчула тепло рук. Щоб там не говорили, але три тижні це занадто мало, щоб змиритися з власною долею, особливо коли на тебе навалюється відразу усе: і смерть тата, і злі слова матері-мачухи, і нав'язаний багатенький наречений. Ні, Петрику в принципі непоганий хлопчик-мажор. Проте хлопчик, а не чоловік, за спиною якого я зможу сховатися від негараздів. Тут ще хто за ким сховається...

Зробивши крок, вийшла, поставши перед світлі очі матусь. Нехай самі вибирають потрібне їм плаття. Все одно цього весілля не буде – я знайду, як вибратися з цього болота, в якому зараз тону.

- Ти думаєш, він залишив щось тобі? - кричала мені тиждень тому в обличчя та, яку я звикла називати матір'ю. - Ти ніщо! Пусте місце! Він навіть не вдочерив тебе офіційно. Тільки й того, що змусив мене двадцять років прикидатися і вдавати на людях люблячу матір.

Вона кричала щось ще, сипала образами, а я шалено шкодувала чоловіка, що став мені батьком і раділа тому, що він цього ніколи не побачить і не дізнається, яка вона насправді - його кохана. Батько дуже любив її. Настільки, що її відмова від мого удочеріння була важлива для нього, і він не пішов напролом, змушуючи і наполягаючи, а зробив все тихо і непомітно. Вона ще не знає, проте татко все давно оформив в обхід їй, і я офіційно його дочка, спадкоємиця нарівні з нею. Тільки грошей не отримаю ще п'ять місяців. Так, і не потрібні вони мені. Хай забирає усе. Все одно найцінніше їй у мене не відняти. Будинок, наприклад. Старий занедбаний особняк, про який я, сподіваюся, вона забула.

«Тоді, що ти робиш тут?» - запитав розум, і я озирнулася, ніби прокинувшись від кошмарного сну, в який потрапила після слів лікаря і відбиваючого дріб у серці вироку: «Ми нічого не змогли зробити».

Дійсно, що я тут роблю? Який з Петрика чоловік? Яке злиття капіталів? Яке «ти будеш купатися в розкоші, як принцеса»? У мене є освіта і улюблена робота. Мені не потрібна ця жінка, яка вважає себе матінкою, що пожертвувала собою заради мене, а мій шлюб гідною компенсацією за розтрачені на мене роки. Ха! Що вона там витрачала? Поцілунок в щічку для видимості любові?

Сама не помітила, як спішно стягнула важке мереживне плаття і, переступивши через нього, влізла в просту майку і звичайнісінькі джинси.

- Ізабелла, ти куди? Ми ж ще не вибрали плаття! - сказилася матінка.

«І хто називає дівчинку, народжену на просторах України, Ізабеллою?» - скривилася я, згадавши, скільки дражнилок було з цього приводу у моїх ровесників, поки я не змирилася з білочкою і ельфійкою.

«Ну, і чого ти плачеш, Білочка-ельфійка, радіти треба, що ти у мене така казкова і незвичайна принцеса», - сплив спогадом голос татка.

- Весілля не буде, - оповістила я вже на виході з салону, - так що нічого вибирати.

- Та я ... та я ... я тебе! - задихнулася обуренням мати, так і не доказавши, що саме вона мене.

Розгублена майбутня свекруха лише мовчки кліпала очима, закипаючи від обурення, як той чайник, що того й гляди засвистить.

І я вирішала за краще скоріше ретируватися. А то мало що? Краще бути подалі від можливого місця вибуху.

- Забирайся з мого будинку, - прилетіло мені в спину материнське напуття.

Усміхнулася весело. Як очікувано ...

- Не бійся! Я тільки речі заберу і більше тебе не потурбую.

- Коштовності не чіпай! - можна подумати вони там ще залишилися. - І машину вертай. Ти не маєш на неї права! - бісилася жінка.

А я, не втримавшись, кинула в перекошене злобою обличчя затиснуті в руці ключі:

- Залишаю! - розсміялася, відчуваючи себе принцесою, що подарувала безрідній служниці плащ з королівського плеча.

Простежила поглядом, як падає до ніг цієї недоматері чутливий брелок, і моя машина відгукується голосно крикливою сигналізацією. Так, один цей її погляд повний крайнього обурення, ображеної в кращих поривах душі людини, коштує сотні машин, і мені ні крапельки не шкода розлучатися з батьківським подарунком. Все одно скоро я все собі поверну!