Читати книгу - "Заміж? Не піду!, Енжі Собран"

На потяг я майже запізнилася. Вибігла на потрібну платформу, коли вже гучномовці голосно віщали, що посадка завершена.

- Що ж ти так, хлопче? - дорікнув на мене жалісливий сивочолий провідник, запускаючи в свій вагон.

Не звертаючи ні на кого уваги, пішла у свій вагон. Важка спортивна сумка на плечі, рвані джинси унісекс, така ж джинсова куртка, темні окуляри і бейсболка, робили з мене щуплого хлопця.

Відкривши двері третього вагону, побачила двох хлопців бандитської зовнішності нишпорять по вагону експресу. Моментально зорієнтувавшись, спішно закрила двері і прошмигнула в туалет. І тільки виконавши всі це, задалася питанням: «навіщо?».

- ... сіла в потяг? - пролунав голос одного з них, підійшов ближче до дверей санвузла, на яку я спиралася.

- Бос сказав так, - відповів інший, смикаючи замкнені двері.

Навалившись всім тілом, перелякано завмерла, затамувавши подих.

- Не смикай, їх ще не відкривали, - втрутився хтось третій, проганяючи чоловіків, що забарилися біля дверей.

Човгання двері, що захлопнулася з гучним скреготом, і голоси віддалилися, стали нечутні.

Простояла ще кілька хвилин, прислухаючись до тиші. Інтуїція щосили волала, що розмова ведеться про мене і мені потрібно перетвориться в непомітну мошку на цьому вікні та підслухати. Тільки вона ж і підстьобувала швидше втекти та сховатися, уникаючи зацікавлених очей цих двох індивідів.

Витягнувши сімку зі смартфона, змила її в унітаз. Визирнула з туалету і, нікого не помітивши, вийшла, бажаючи якомога швидше сховатися. Побачивши, перше ж вільне місце біля зграйки підлітків, примостилася поруч. Зазвичай таких напівбандитських компаній я уникала, але зараз мимоволі бачила в них союзників.

- Ти що тут робиш? - спантеличив один з підлітків мене питанням.

Придивилася до компанії уважніше. Погляд безпомилково виділив ватажка цієї зграї – тихий, спокійний хлопчина в стороні, на пару років молодший за мене, з пронизливим поглядом вовченя, що спостерігає за супротивником з-під насуплених брів.

- Тихіше ти, - попрохала я, дивлячись прямо в очі цього вовченя. - Від чоловіка втекла, шукають, - кивнула в бік, де зникли чоловіки, що розшукували мене.

Ватажок придивився до мене, але нічого не відповів, лише ледь помітно кивнув, і я розслабилася.

- Нам то, що ..., - почав було заговорив, але, не помітивши підтримки з боку ватажка, здивовано замовк.

Через деякий час чоловіки повернулися. Зупинилися поруч з нами.

- Хлопці, ви тут дівчину не бачили? Молоду, гарну, - запитав один з них, підкидаючи ключі від машини в руці.

- Так ось перед вами сидить, - відповів балакучий, поглядом вказуючи на дівчину, що  притулилася та самозабутньо цілуватися з одним з хлопців.

- Та ні ... не таку, - відмахнувся інший чоловік.

- Чим це не таку? Не таку молоду або не таку красиву? - почав провокувати на скандал їх хлопець, відчуваю себе в оточенні своєї зграї значно сильнішим цих двох амбалів.

Даремно він так. Ці розкидають їх як кеглі по вагону і не помітять. Але бійки уникнути вдалося, багатообіцяюче посміхнувшись та плюнувши під ноги хлопчині, два чоловіка-шафи звалили.

- Ти в наступний раз краще мовчи, Цвях, - попередив вовченя, поглянувши так суворо, що балакучий запнувся, немов подавився вже готовими вирватися з його рота словами.

Подальший шлях пройшов без ексцесів. Підозрілі чоловіки більше не з'являлися, підлітки зійшли за пару зупинок до моєї, а я так і залишилася сидіти, втупившись поглядом у віконце.

Не доїхавши одну зупинку до пункту призначення, зійшла з потяга. Якщо вони знали, куди я їду, і яким потягом, мені цілком можуть влаштувати гарячий прийом, так що краще зловити попутку. Тільки бажано ще спустошити карти і зробити це так, щоб мене не вистежили. Пошкодувала, що не дала одну з них парубкам та не попросила відвести слід. Заднім розумом усі сильні. Гроші зняла тут же на вокзалі та якраз встигла до відправлення потяга. Буду сподіватися, що вони прийдуть до висновку, ніби я в нього повернулася.

Таксі вирішила не брати, краще знайду приватника. Судячи з пошуків та полювання, яке за мною ведеться у мене є щось, що не отримала матінка.

Невже батько переписав на моє ім'я акції компанії? Тоді вся головоломка з шлюбом складається .... А що? Видали заміж, влаштували нещасний випадок або кімнату з білою стелею та м'якими стінами, і все ‑ багатство в їх руках.

«Де ти, Бель?» - стурбовано заголосив мій незримий співрозмовник, коли я крокувала трасою в потрібному напрямку.

«Нік? Ти куди пропав? Чому я так довго тебе не чула? - здивувалася я. І стривожилася. А й справді не чула і навіть не занепокоїлася, а таке зі мною було тільки раз, коли тато за намовою мачухи вирішив, що мій невидимий друг заважає мені жити та водив до психіатра, а той виписував якісь таблетки. - У мене все добре, Нік. Не можу зараз розмовляти. Пізніше».

«Гаразд, про мене можеш, не турбуватися», - пробурмотів у відповідь мені голос.

І чому чуючи його, я завжди уявляла собі свого ровесника? Спочатку хлопчика, тепер молодого чоловіка? Наші розмови з ним були довгими, непередбачуваними. Він ріс з матір'ю без батька, я з батьком і краще б без матері. Іноді, будучи ще зовсім маленькими, ми мріяли про те, що коли-небудь познайомимо батьків та станемо однією сім'єю. Але потім зрозуміли, що це нереально. Тому що Нік був десь дуже-дуже далеко від мене. Там де живуть принци, які літають на грифонах ...