Читати книгу - "Заміж? Не піду!, Енжі Собран"

- Сідай, підвезу, - висмикнув мене з роздумів і спогадів далекобійник, що пригальмував поруч.

Натягнувши кепку нижче на очі, залізла в машину. Кинувши під ноги сумку, намацала в кишені джінсовки електрошокер і відразу ж відчула себе впевненіше.

Чоловік всю дорогу щось розповідав, я, мовчки кивала, погоджуючись зі сказаним. До вечора дісталися до міста. Ще трохи менше тридцяти кілометрів і мені можна буде відпочити.

Залишатися в місті не ризикнула, пішла пішки. Дорогу я пам'ятала добре, а ліс мені завжди здавався набагато безпечніше міста.

Пройшовши пару кілометрів, вирішила, що в темряві продовжувати шлях не варто. Знайшла зручну галявину в колі крислатих ялин. Підстелила кілька теплих речей, кинула під голову сумку, напнула довгий светр і зручно вклалася на прим'ятих ялинових лапах, відчуваючи себе напрочуд захищеною. У лісі так було завжди. Мені навіть маленькій бачилося в ньому тисячу живих істот готових вартувати маленьку мене і приходити на допомогу за першим покликом.

Тато лише посміхався:

- А кажеш не ельфійка.

Так і заснула, посміхаючись теплим спогадам про своє щасливе дитинство.