Читати книгу - "Скорботна п'ятниця"

— Тільки жарини чи й чортів? — спитав перукар.

— Цього не скажу, але кулі над кладовищем у день святого Тенасона, що є святим заступником цього гидкого паскудника, я бачив на власні очі. Здавалося, ніби то злітали в небо могилки.

Ну й передмістя, ну й народ! Босі дітлахи ганяють ганчір’яного м’яча. Гарні бойові півні зі спутаними ногами дзьобають золоті розсипи кукурудзяних зерен і замріяно виспівують своє «кукуріку». Бойовий півень до курей байдужий, а кури тут усі білі та гладкі, мов оперні співачки.

Удари палиці. Крики. Усе передмістя знає, де це. То отой дурбило. Та й вона теж — дає себе лупцювати. Прасувала йому костюм. Старе ганчір’я не обновить ніяка праска. Сказав тобі: стрілки! А ти що зробила? Вогкий піджак треба було підсушити праскою. Бо смердить гірчицею. Луп-луп-луп. От дурбило. А вона теж — терпить його. Та я б на її місці…

— Заткнися, бридка індіанко. Раденька, що знайшла собі чоловічка, який дає хропака вдень і валандається ночами.

— А ти чого роззявила ротяку, хоч возом заїжджай, дивися, щоб дишлем язика не проткнуло.

— Гляди, щоб тобі не проткнуло. Навіщо даєш себе бити?

— Бо так мені подобається.

— Чуєте, подобається, а сама ходить, й від неї тхне арніківкою![1]

— Це краще, ніж марганцівкою!

— Ти так гадаєш?

— Гадаю? Нюхом чую.

— То понюхай краще.

— Тебе нюхати? Я краще здохну!

— Тоді прикуси язика.

— Язик мій: хочу — прикушу, хочу — ні.

— Ото й усе, що в тебе є!

— А в тебе й того нема!

— Годі вам теревені правити. Погляньте краще, як прийнялись паростки «трьох сорочечок Христа», що їх мені подарували. Уже й квіточки розпукуються: і золотенькі, і голубенькі, і ліловенькі.

— Ану покажи язичка, маленький, покажи. Це в нього від нетравлення!

— У мене є іпекакуана[2], якщо хочеш…

— Дякую, візьму в тебе, щоб не зв’язуватися з отим безбожником із аптеки. А нетравлення — це від голоду.

— Звичайно. Це найгірше нетравлення, яке тільки буває. Вони ж, бідолашненькі, їдять вряди-годи, коли вдається чогось роздобути, і їжа не перетравлюється як слід у порожніх шлунках. Бо шлунок уже звик бути порожнім. Отак і ростуть з порожніми шлуночками.

— Оце вже не бреши…

— І ти мене берешся вчити, пані всезнайко!..

— Невдячна. Послухайте, у вас мій наперсток.

— Еге ж бо, мого проковтнув чоловік. Прийшов з цирку під враженням від Трагальдабаса, отого, що ковтає всяку всячину. Грався, грався наперстком, поки й ковтнув. Отак: гам! — і ковтнув.

— А вчора він коли прийшов?

— Хто?

— Та ваш чоловік?

— О третій ночі. Пізня робота й далеко.

— Він у вас, здається, друкар.

— Лінотипіст.

— Вони добре заробляють…

— Зате гублять здоров’я. Від свинцю та кислотних випарів хворіють на сухоти. Та й жити там, де ми живемо… Ніяк не знайдемо порядної квартири.

— Якби ж окремий будиночок з патіо[3], де можна випрати й посушити білизну. Такого теж не знайдеш. Але недалечко, за рогом, — може, чули, — здають будиночок, і досить дешево.

— Поряд з пивничкою?

— Через стіну…

— І задарма не хочу… Хай би навіть хазяїн нам платив, а не ми йому, за те помешкання. Таж там п’яниці не дадуть спокою.

— Біля квіткової крамниці теж не годиться…

— І не кажіть!

— Цілісіньку ніч слухати, як грюкають…

— Дон Раміріто з дружиною?

— Якби то самі Раміріто, а то й духи!

— Виходить, правду люди кажуть, що дон Раміріто — щось середнє між квіткарем і спіритом?

— Середнє, кажете? Не середнє, а посередник він, тобто, медіум, спірит. Вони натирають руками стіл, звичайний собі столик на трьох ніжках без жодного цвяшка чи шурупчика, а потім кожний його щось запитує. Намагнічений і повний духів стіл вистукує відповіді. Але то ще півбіди: згодом стіл вихоплюється з-під їхніх рук і б’ється, мов у нападі епілепсії, а за ним і всі речі, скільки їх є в домі, починають стукатись одна з одною — оце те грюкання, що його чути щоночі.

— Але найгірше все-таки мешкати поблизу пивничок. Бійки, сміх, п’яний вереск. А що діється в «Ангелятках»! Содом і гоморра, як каже моя хрещена. Знаєте, що там коїться?

— Знаю, знаю. Там туалет з усіма вигодами, але без дверей. Люди сідають на унітаз в масках, які їм винаймає господар, а відвідувачі пивнички розважаються, вгадуючи під заклад, хто там сидить. Закладаються на гроші, напої, сигари, цінні речі.

— Оце так забавки!

— І ніхто не скаржиться.

Ну й передмістя, ну й народ! І в засуху і в зливу передмістя завжди однакове. Смітників повно, а на них чого хочеш. Мов старий альманах, сторінки якого гортає вітер. Навіть бідняки йдуть у ногу з суєтою. Відзначають свята, дати, події. Ворота, садочок, будинок з колорадської сосни. На дверях шматок картону з прізвищем власника: «Рок Феллер». Якийсь жартівник дописав унизу: «Збіг прізвищ чисто випадковий». А далі, за будинком Рока Феллера, проти великої цвинтарної брами, стоять рядком пивнички, бари, буфети, винарні та інші диявольські заклади, де можна втопити горе в чарці, хоч би і в оцій пивниці, що має назву «Останнє прощавай», з її неписаним правилом: яка жаба — такий і камінь, які ноги — такі й черевики, які плоди — такі й зернятка, яка хвороба — такі й ліки.

Одненьку — за покійного приятеля, подвійну — за дружину, сестру, брата, потрійну — за батьків або дітей, а після кожної одинарної — подвійну, а то й потрійну.

— Налий-но мені одненьку!

— А мені подвійну!

— І мені подвійну!

— А мені потрійну для піднесення духу. Навіть спаситель розпачливо вигукнув на хресті: «Батьку, батьку, навіщо ти мене покинув?»

І до кожної чарки — закуска з відповідною назвою: «в мирі упокійся» — це чорна смажена квасоля — кав’яр тропіків; «поминки» — печінка, нашпигована зеленою цибулею; «реквієм» — юшка з раків, та така густа, що здається, ніби ковтаєш живу губку.

Поряд з «Останнім прощавай» на розі широкої вулиці, обсадженої шумливими від вітру деревами, яка простяглася вздовж нескінченного цвинтарного муру й похоронної траси, молочної річки з білого цементу, що спускається від міста, вигинаючись м’яко, мов гамак, і вибігає ще біліша аж до великої цвинтарної брами… отож за «Останнім прощавай» притулилась' пивничка «Одноденний цвіт», завжди повна пияків і мух. На стіні замість реклами написано: «Краще стати на якір тут, ніж навпроти».

— А ви знаєте, що… — белькотав якийсь чоловік у жалобі, впавши на надгробок у салоні генуезця Сеполькрі, власника