Читати книгу - "Знак біди"

Бобовці тим часом надокучило, мабуть, пастися на мулькій жорстві схилу, і вона видряпалася на придоріжнє узбіччя, ніби там було щось смачніше. Степанида відхилилась од каменя: не варто дозволяти корові потикатись на насип, мало що може статися, кому на очі навернеться? Щоправда, за ці два місяці вона зрозуміла, що від усього не застережешся, як не ховайся, а вони, як захочуть, то знайдуть і присікаються. Надто тепер, коли у німців знайшлися вже й полигачі з місцевих, — недавно застрелили зайшлого червоноармійця, повісили двох комуністів на площі, один був директором школи, де вчилися Фенька з Федьком. Там-таки, у містечку, на стінах біліли їхні об’яви з обіцянками жорстокої розправи з кожним за непослух, непокору, тим паче за опір німецькій владі. Вона не знала їхніх порядків, не хотіла їх порушувати, та хтозна, за що вони можуть присікатись до мирної людини. Добре бодай, що тепер цей хутір зостався ніби в закуті, дорогою ніхто не їздить, а від містечка його приховує молодий густенький соснячок. Так спокійніше.

Степанида вилізла на укіс гостинцю і хворостиною попостьобала[4] Бобовку по шкарубкому задові — мовляв, гайда з дороги. Корова, повагом ступаючи, зійшла з укосу в канаву. Звичайно, трава там була не надто підходящою для коров’ячого язика — все дяглиця та чорнобиль, але нехай. За день якось напасеться.

Корова скубла внизу, а Степанида постояла ще на гостинці, оглядаючи з невисокого насипу знайоме до дрібниць колись своє хутірське поле. Десять років воно вже було не їхнє — колгоспне, але чиє тепер буде? Навряд щоб німці оддали їм землю, мабуть, знають, що як випустиш щось із рук, назад не вернеться. Яка вона не є, ця земелька, цей проклятий Богом пагорбок, прозваний Голгофою, а бач, шкода його, як матері шкода хирлявої своєї дитини. Скільки тут виходили її немолоді вже ноги, скільки роботи переробили її хворі руки! Скільки літ вони з Петриком жили тут й робили все, що треба по господарству, до тої нехитрої справи поволі привчався й Федько, Феня, щоправда, захотіла вчитися й поїхала до Мінська. Де тепер її діти? Феня то, може, ще й нічого, може, й жива десь, як пощастило від цієї навали втекти на схід. А Федько? Як узяли восени в армію, за цілу зиму прислав три листи з Латвії, щойно починав свою службу на танках, а тут ця війна. Де він тепер, чи живий хоча б?

У небі із-за хмар прорізався гострий край сонця і зблиснув довкола несподіваним світлом. На якісь півхвилини самотній осінній простір дуже одмінився, ніби заусміхався назустріч жаданій сонячній ласці. Різко позначились на землі городи, садки та будівлі Слобідських Висілків, що довжелезним ланцюжком простяглися по задоріжному пагорбові, вдалині засинів хвойний ліс, а ближче й правіше м’яко зазеленіла молода гущавина соснячка, рівно перерізана стрічкою гостинцю, осторонь і вище якого на сірій сукнині поля окреслилась непоказна хутірська садиба, її Яхимівщина, з поріділим гіллям саду, парканом під липами та дашком криниці понад ним. Степанида придивилася пильніше, намагаючись угледіти десь там Петрика, аби дізнатися, що старий робить. Виганяючи вранці корову, загадала йому дещо зробити коло хати та не забути натовкти в ступі круп — завтра треба варити крупник. Петрика, однак, не було видно, та й сонце зайшло за хмари, обрій спохмурнів, не видно було, що там, у дворі, є десь Петрик чи немає.

Степанида злізла з укосу (чого ж стирчати на дорозі?) й поволі пішла услід за коровою.

Вона далеченько відійшла од каменя, вже поруч було чагаристе узлісся, як почула голос по той бік дороги. Вона підвела голову, прислухалась, але тривога її зникла, щойно на насипі з’явився верткий Рудько. Вибігши на узбіччя, песик завмер, також упізнавши її, і жваво закрутив хвостом. Звідти, із-за шляху, долинув новий гортанний вигук, невиразний, здушений, і вона вже знала, що це Янка Гончарик, німий пастушок із Висілків, мабуть, пригнав свою невеличку череду й пасе по той бік дороги, як вона свою Бобовку — по цей.

І справді, слідом за собачкою на насипі з’явився довгоногий підліток у засмальцьованій, з чужого плеча сорочці і з батогом у руках. Степанида часто зустрічала його на цьому придоріжжі чи в зрубі, у лісі з тією самою невеличкою чередою, і завжди він примушував її серце жально стискатись — такий був недоглянутий, занедбаний, у підв’язаних мотузочком сукняних штанах, з яких визирали його довгі обвітрені литки. Він завжди з тривожним нерозумінням удивлявся в її обличчя, ніби хотів і не міг чогось зрозуміти, прагнув щось сказати своєю мовою рук та різких гортанних вигуків, що іноді лякали її своєю несподіваністю. Часом вона хотіла щось сказати йому, він відповідав тими самими гортанними вигуками, і вона ніколи не знала: зрозумів він щось чи ні. Та хліб чи який шкварочок, видобутий нею з кишені, брав одразу і, примостившись на межі чи на камені, з’їдав геть усе. Видно було, що бідолаха частенько був голодний. Адже жив не в рідної матері, а в далекої рідні, де третє літо підряд пас худобу за сякий-такий харч та притулок у хаті.

Пастушок тим часом оглянув з дороги свою нечисленну череду, ляснув у повітрі батогом і, підійшовши ближче, мовчки сів край дороги. Його порепані, обсипані болячками ноги мало не до колін вилізли з полатаних штанів, руки він мерзлякувато стис на грудях і облігся грудьми на коліна.

— И-и, а-а! — намагався він щось сказати. — А-е-е!

Хтозна, що за думки роїлись у цій його нечесаній голові під бавовняною, зі зламаним козирком кепкою чи в його наївно відкритих світлих очах. Степанида іноді підкидала йому на годину-дві Бобовку, коли траплялася така потреба. Яночка був старанний і завжди безвідмовний хлопець, і вона, повертаючись до корови, щоразу намагалася прихопити йому якийсь гостинець — оладок, шкварок, жменю гороху чи бодай якесь яблучко.

— Холодно, Яночко? Чого ж ти під спід нічого не вдяг? — питала вона, з докором поглядаючи на нього