Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Печатка янгола, Ненсі Х'юстон 📚 - Українською

Читати книгу - "Печатка янгола, Ненсі Х'юстон"

416
0
13.02.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Печатка янгола" автора Ненсі Х'юстон. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 48
Перейти на сторінку:
поки він удома! Щоб не наспівувала, протираючи меблі! Що, впустивши каструлю на кухні під час його репетиції, буде негайно звільнена!

А зараз він широко розчиняє двері, удаючи гнів:

— Що таке?!

Мружиться, звикаючи до мороку коридору, потайки шукає провину в погляді — і завмирає.

Що це таке?

Усмішка здається намальованою. Руки висять уздовж тіла. Тіло струнке. Це все, що він встигає помітити, перш ніж сторчголов полетіти на дно її очей. Непрозоро-зелених очей, ніби вирізьблених із нефриту. Непорушних озер — без віддзеркалень, без руху.

Від цієї ж першої миті Рафаель причарований прохолодністю Заффі — це полонить і вабить його. Від першої ж миті, навіть не знаючи ще її імені, Рафаель розуміє, що, зрештою, цій молодиці байдуже, отримає вона місце чи ні. Житиме чи ні. Вона геть сама і не має ані почуттів, ані страху. Не має ані лицемірної і вдаваної лякливості порядних дівчат, ані так само вдаваної безсоромності повій. Вона просто стоїть перед ним. Такого він іще не бачив.

— Прошу, заходьте, — нарешті він мовить уже інакше, поштиво і м’яко.

І поки Заффі заходить до передпокою, Рафаель помічає, що всі її рухи позначено такою самою недвижністю, що й очі, такою самою байдужістю. Коли він зачиняє за Заффі двері, його шлунок несподівано стискається, і він змушений зупинитися, аби оговтатися — якусь мить він не відводить очей від дерев’яних дверей, перш ніж наважується обернутись.

А потім проводжає її коридором, відчуваючи на своїй потилиці порожній зелений погляд.

Вона займає місце у кріслі посеред вітальні — він сідає навпроти неї на канапу — вона мовчить. Не відводить очей від килима. Скориставшись цим, він швиденько оглядає її. Волосся середньої довжини, стягнуте в хвіст звичайною гумкою. Високе чоло, рожеві щічки, підфарбовані вуста, вушка-мушлі бездоганної форми, прикрашені штучними перлами, точені носик і надбрівні дуги: прекрасний малюнок обличчя, на якому неможливо щось прочитати. Ні кривляння, ні кокетства — нічого. Макіяж і прикраси контрастують із вражаючою непорушністю рис. Рафаель приголомшений.

Він рефлекторно простягає руку і бере бронзовий дзвіночок, щоби покликати прислугу, попросити зробити їм каву — подумки усміхнувшись, він зупиняє себе; прислуги немає, вона ж і є прислуга, де ми, хто ви, моя люба...

— Мадемуазель...

— Мене звати Заффі, — каже вона, а коли він просить спершу повторити, а потім промовити по літерах, виявляється, що ім’я починається з «S», та оскільки воно німецьке, то першу літеру вимовляють як «З».

Німеччина. У будинку на вулиці Сени навіть саме слово намагаються не вимовляти. Мати Рафаеля не вживала слів «фріци», «боші» і «ганси», ніколи не казала «німці», позначала їх нейтральним «вони», а щодо решти взагалі мовчала, просто підтискала губи так, що вони зникли, залишалася тільки горизонтальна червона лінія посередині вузького кутастого обличчя; бо якщо навіть ніхто не міг би достеменно сказати, чи загинув її чоловік у бою, все ж саме завдяки німцям мадам де Трала-Лепаж овдовіла в сорок років, маючи попереду ще багато років і жодної надії на нове кохання, на нові пестощі і подарунки від чоловіка. Батько Рафаеля, професор історії в Сорбонні, фахівець із нерелігійної філософії й гуманізму, поліг у районі Ринку того жахливого січня 1942 року, коли осатанілі домогосподарки атакували і перевернули — просто на нього — вантажівку із картоплею. (Хтозна, що о шостій ранку задерикуватий професор робив на вулиці Кенкампуа, перш ніж загинути під вагою картоплі...)

Через два роки окупанти стратили чотирьох членів Спротиву перед їхнім будинком — і Рафаель, учепившись у ґратки виступу, нахилився з вікна вітальні, шукаючи очима калюжу крові; постріли змовкли хвилину тому, усе було скінчено, юнаки були вже не юнаками, а трупами, купою неживої плоті — і як втриматися, щоб не дивитися; Рафаель нахилився далеко вперед, голівка з чудовими темними кучерями стирчала на самому кінчику витягнутої шиї, він вирячив сповнені доброти карі очі, аби ліпше побачити — не смерть, а істину, що стоїть за смертю, за хаотичним скупченням рук і ніг, кривавими обіймами чотирьох друзів, які так і впали разом; аж раптом істеричний зойк мадам де Трала-Лепаж роздер ніжні вуха її синочка-музиканта: «Що ти робиш?! Зовсім сказився! Та зачини ж ти вікно, Боже милий! У мене ж на світі лише ти один, я не хочу, щоби вони забрали в мене все...».

Рафаель переконаний, що, якби не недвозначна і тверда заборона матері, він обов’язково став би учасником Спротиву наприкінці 1943 року (тоді він виріс, мав п’ятнадцять років і мріяв про романтику боротьби в лавах Французьких внутрішніх сил), та оскільки батько загинув, а в матері він був єдиною дитиною, довелося суто морально, не залишаючи меж квартири, підтримувати рух проти німців. Саме тому — через майже славну загибель батька в борні (у вельми широкому сенсі слова) за рідний край — Рафаеля не покликали до служби в Алжирі. Замість цього він пішов до консерваторії. І блискуче завершив навчання. Добре, що сталося саме так, бо політичні переконання Рафаеля схиляли його на бік радше алжирської незалежності. Звісно, з якомога меншою шкодою іміджеві Франції.

Отже, нині перед тим самим вікном сидить німкеня Заффі — від зведення будинку в XVII столітті тут іще ніхто так не сидів. Ніхто.

Вона посміхається, навіть не поворушивши повними нафарбованими вустами. Її великі зелені очі тяжіють на Рафаелеві, ніби в позбавленому нетерпіння очікуванні.

Рафаель такий ошелешений її присутністю, що забув про її причину та привід. Він встає і починає кружляти кімнатою, занурюючи пальці в густі темні кучері — цей жест іще з підліткового віку ввійшов у нього у звичку, жест хисткості, артистичності; ліва рука з широко розставленими пальцями різко лине вгору від чола до потилиці; а втім, нині цей рух має досить кумедний вигляд, адже чорні пасма все далі відступають від чола; авжеж, у двадцять вісім років Рафаель Лепаж страждає від раннього лисіння — тож його ліва рука, виконуючи звичний жест, три чверті маршруту ковзає гладенькою шкірою.

Кружляючи кімнатою і проводячи долонею по голомозому черепу, Рафаель говорить. Він пояснює завдання та обов’язки тієї, яку вже хоче взяти служницею. Чесно кажучи, він мало що тямить у господарці, тому пояснення його здебільшого недоладні і пов’язані переважно з нав’язливим образом Марії-Фелісі: ось вона видирається драбиною, щоби помити кахлі, ось Марія-Фелісі приносить йому сніданок і пошту рівно о 8:45, а чай — о 17:00, ось Марія-Фелісі повертається із закупів, ось подає їм суп, ось Марія-Фелісі на власній спині тягне службовими сходами зв’язку рубанців для каміна... Рафаель, жваво жестикулюючи і показуючи все в ролях, роз’яснює, як уміє, час від часу зиркаючи в бік

1 2 3 ... 48
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Печатка янгола, Ненсі Х'юстон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Печатка янгола, Ненсі Х'юстон"