Читати книгу - "Печатка янгола, Ненсі Х'юстон"

Рафаель розповідає, що він — професіональний флейтист, який працює у складі оркестру (він ретельно вимовляє назву згаданого оркестру, та Заффі хоч би оком повела, її вії непорушні, її вуста не округляє подив — вочевидь, вона про оркестр ніколи не чула). Рафаель додає, що часто буває відсутній, бо подорожує, однак зазвичай ненадовго (концерти десь у провінції), хоча іноді й довго (закордонні турне); що, звісна річ, у цей час роботи в Заффі буде значно менше, а втім, їй дозволено (цікаво, чи розуміє вона це слово?) у свій вільний час, приміром, чистити срібло.

Її кімнату розташовано на сьомому поверсі. Будь-які відвідування суворо заборонені. Його тон уже став командним — ніби вони вже домовилися про робочий час, зарплатню, про сам факт, що вона, Заффі, отримає місце, піклуватиметься про нього, Рафаеля Лепажа, флейтиста, який невдовзі прославиться, що вона опікуватиметься величезним помешканням на вулиці Сени; що від завтрашнього ранку і до нових розпоряджень дивакувата і мовчазна юна німкеня буде протирати його книжки, додавати до чаю цукор, прасувати сорочки, прати спіднє й міняти білизну в його ліжку після кожної із коханок.

— Згода?

Вона повільно хитає головою — так.

— Де ваші речі?

— Речей небагато. Дві валізи. Мені піти по них зараз?

Господи, її голос! Голосу він ще не зауважив. Цей голос приголомшує своєю крихкістю. Рафаель ніби паралізований. Осмикує себе, щоби не стовбичити, по-дурному вирячившись на неї. Осмикує себе ще раз, щоби всотати сенс щойно мовлених нею слів.

ІІ

Валізи Заффі чекають на неї в «Гуртожитку для дівчат» на бульварі Сен-Мішель, а вікна її кімнати в гуртожитку виходять на Люксембурзький сад. Відстань між помешканням Рафаеля і «Гуртожитком для дівчат» невелика, дорога навіть приємна: вулиця Сени починається (про що свідчить уже сама назва) біля річки і прямує вгору, перетворюючись на вулицю Турнон, до Люксембурзького палацу, де розташовано Сенат прекрасної країни, куди щойно емігрувала Заффі. Дивовижна оптична ілюзія: останню сотню метрів вулиця трохи розширюється, порушуючи перспективу й утворюючи бездоганну паралель із лінією, що поєднує Сенат із бульваром Сен-Жермен. Проте цього Заффі знати не зобов’язана; натомість було б не дивно, якби вона роззиралася, поки йшла вулицею. Її оточують художні галереї, антикварні крамниці, кав’ярні, повні митців, які — знай — курять і випускають (разом із димом) суперечливі думки про політику і літературу; тут повно вітрин з японськими естампами, старовинними картами світу і перськими килимами... Вибір величезний. Та Заффі крокує рівно, ані квапливо, ані призупиняючись — вона дивиться перед собою і не бачить нічого. Вона не привертає уваги, не запалює поглядів молодиків і старших чоловіків, які зібралися на терасі кафе «Ла-Палет»[6]; вона ніби обернулася на привида, стала невидимою. А втім, Заффі цілком реальна, їй добре відомі звичаї життя у великому місті: скажімо, перш ніж перетнути бульвар, вона слухняно зупиняється на червоному світлі.

Заффі обходить Сенат і опиняється в розлогому саду — якраз у мить апогею народження, розквіту, поезії пелюсток і ароматів. З незворушним обличчям і скляним поглядом проходить вона повз мармурові статуї, водограї, хлопчаків, які бавляться човниками в басейнах, повз пальми, щойно винесені з теплиць, де вони зимували, повз липи і їхній запашний затінок, повз поставлені в цьому затишку кав’ярні, повз фонтан Медичі, де лицем до лиця на платних стільчиках сидять розумахи, читають Жан-Поля Сартра або обіймаються, змішуючи таким чином тіла і мову. Вона не заходить схвильовано за фонтан, аби помилуватися бронзовим горельєфом Леди, яку бог богів тріумфально викрав, перекинувшись на лебедя[7].

Бо Заффі це вже бачила. Вона бачила все.

Вона виходить із саду на бульвар Сен-Мішель, заходить до гуртожитку й іде прямо до наглядача, де розраховується за проведені тут ночі; потім піднімається на другий поверх за валізами, віддає ключ і чимчикує тим самим маршрутом, тільки в зворотному напрямку, із незмінним кам’яним обличчям.

Хоч як у це важко повірити, але Рафаель видивляється її із балкона. Він забув про Марена Маре, флейта самотньо лежить на синьому оксамиті розкритого футляра. Зазвичай він, мов маніяк, піклується про свій інструмент. Після кожного використання старанно витирає внутрішній бік — тоді краплинки слини не осідають на металі і клавішах, спричиняючи забруднення і ржавіння. Рафаелеве серце сповнене радості. Він щасливий від думки про те, що ця незбагненна дівчина мешкатиме з ним під одним дахом; тому він і видивляється її повернення, навіть не криючись, спираючись на ґратки перед високим вікном, з легким острахом, що вона не повернеться, що зникне так само загадково, як і з’явилася... хтозна, може, йому примарилась її з’ява.

Він не каже собі: «Ти з глузду з’їхав. Покоївка?! Це ж покоївка!». Аж ніяк. Він не шукає виправдання абсурдно важливого місця, яке щойно посіла в його житті ця незнайомка. Кохання, воно таке...

Він бачить, як Заффі різкими і обережними кроками йде хідником, тримаючи в кожній руці по важкій валізі, і здригається перелякано: чому йому не спало на думку піти разом із нею або принаймні оплатити таксі? Він навіть не підозрював, що вона повертатиметься пішки з валізами в руках. Він кляне себе. Кидається до сходів. Біжить їй назустріч вулицею. Не може стримати себе. Кохання, воно таке.

— Заффі! — гукає він, добігши до неї.

За будь-яку ціну — і надовго — це кохання слід приховати від неї, аби не образити, не налякати, не дати приводу піти геть. Треба поводитися сердечно, вдавати зверхність, тримати належну відстань між працедавцем і працівником.

— Даруйте, я такий дурний, слід було оплатити таксі... Сподіваюся, ви не дуже втомилися? Та ще й спека така...

Заффі ставить валізи на залюднений хідник вулиці Сени й дивиться на Рафаеля. Уперше дивиться на нього по-справжньому. Хтозна, може, вона просто не зрозуміла, що він сказав? Нібито зрозуміла... А може й ні... Раптом вона вибухає сміхом. Усі голови на терасі «Ла-Палет» обертаються до неї, до них, і Рафаель хмурніє — йому не подобається виставляти себе на загальний огляд. Сміється Заффі голосно й люто — і замовкає раптово. Дівчина знову ховається за бліду машкару зі штучною усмішкою.

— Нічого, — відповідає Заффі.

І піднімає валізи. Та за наполяганням Рафаеля одну віддає йому.

У тісненькому ліфті, щойно вбудованому у сходові майданчики старовинного особняка, місця вистачає якраз на двох дорослих осіб із двома валізами. Рафаель збентежений нагодою спостерігати