Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Неприкрита природа, Еррі Де Лука 📚 - Українською

Читати книгу - "Неприкрита природа, Еррі Де Лука"

443
0
13.02.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Неприкрита природа" автора Еррі Де Лука. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 31
Перейти на сторінку:
нагору. Отож вимагаю, щоб вони всі мали рюкзаки, аби звільнити руки.

Коли доводиться супроводжувати дітлахів та жінок, веду їх довшим шляхом, звертаю увагу на їхній одяг та взуття. Без доброго взуття та теплого одягу не вирушаю, навіть улітку. Інші двоє їх повели б навіть босих. Зараз у них такі заробітки, які їм ніколи в житті навіть не снилися.

Один — коваль, другий — пекар. Ми знаємо один одного ще з сопливого дитинства. Разом лазили по горах, заглядали під кожен камінь, коли нам платили за впійманих змій.

Спали разом у горах, під деревами. Коваль — високий, статечний, після нього сліди — як після ведмедя. Пекар — той найстарший серед нас, з попеченими, як хліб, руками, що вже ні на що не годяться. А от ноги ще бігають так, що не вженешся.

Ми не ходимо разом, у кожного свій маршрут. Інколи доводиться перетнутися в горах, коли один вирушає, а інший вже повертається.

* * *

Одного разу ми ледве врятувалися від однієї лавини, що скинула нас донизу на сотню метрів, захопивши у свою страшну темінь серед білого дня. Вже внизу вона нас виплюнула, мов горіхову шкарлупу.

Коли таке трапляється, страшно буває лише протягом перших метрів — повільних, а тоді вже летиш, котишся, б’єшся, сваришся зі смертю. Я глитнув повітря вже внизу, вискочив зі снігового мішка, сам дивуючись, що врятувався і зостався цілий. Став на ноги, побачив коваля, що стирчав у снігу догори ногами. Витяг його, вдихав йому повітря у легені, аж поки він не виплюнув мені в обличчя перший видих. Пекар лежав далі, але не під снігом — знепритомнів. Для нього вистачило двох ляпасів по щоках. У нього було вивихнуте плече. Але всі троє — живі, хіба не диво? Увечері ми разом випорожнили п’ятилітровий джбан вина — не так уже й багато!

* * *

Наше село — не для жінок. Ті подалися до міста, одружені чи ні. Так уже повелося споконвіку, що чужі для них вродливіші, аніж свої. У них в крові жага до мандрівок. Чоловіки залишаються. Тут, у нас, світ перевернувся, але нам байдуже. У селищі зосталися чоловіки й худоба.

Влітку я продаю туристам сувеніри і скульптури, виготовлені взимку. Виставляю мої невигадливі витвори на саморобному столику перед хатою. Туристи зупиняються з цікавості. Рівно на той час, що потрібен для покупки; якщо не мають грошей, — не зупиняються. Так і кажуть, хоча й перепрошують, не повертаючи голови, як перед тим, хто просить подати милостиню. Їм навіть на думку не спадає, що я можу їм просто щось подарувати, лише за те, що спиняться, потримають мої роботи в руках, порозпитують.

Колись, давним-давно, тут були риби, корали, мушлі. З їхніх решток формувалися гори. Тим, хто каже, що ми — гірський народ, я відповідаю, що в нас море було ще раніше, аніж у них. І можу це довести, показавши відбиток рибки на пласкому камінці, закам’янілу рибну кістку чи стулку устриці.

* * *

Виношу надвір і свої книжки, пропоную взяти почитати: виконую функції місцевої бібліотеки, якої тут немає.

Мені книги допомогли пізнати світ, різноманіття людей у ньому, бо в цих краях їх не так багато. Виставлені щільними рядами на полицях вздовж північної стіни, взимку вони зберігають мені тепло в домівці.

Відтоді, як зір у мене погіршився, я читаю менше, та все ніяк не зберуся купити собі окуляри. У тіла — свої стадії існування, на цій, останній, доводиться викручуватися наосліп. Саме тому я вмію ходити по горах уночі.

Зустрічі з мандрівниками проводять у заїжджому дворі. Зазвичай усередину заходить лише один із них і домовляється за всіх. Один із нас вже чекає на нього всередині.

Тут не треба ховатися: усім відомо все про кожного: про обра́зи, промисел, про зради. Це у нас у крові. Ніхто не пхає носа в чужі справи.

Хазяїн дбає про те, щоб розмістити прибульців на ніч. Якщо погода погана, треба чекати, поки не вигодиниться.

Вони не якісь там старці, грошей у них достатньо, щоб подорожувати у першому класі. Та замість того вони змушені робити це з нами, нишком, пішки, платити за кожен пройдений метр. Вони звиклі до бандитів на своєму шляху; ми — останні, з якими їм доводиться зустрітися, — не найгірші.

Я кажу «ми», щоб не відділятися, але поводжуся інакше. Вони мені платять, як і іншим двом, але коли ми з ними прибуваємо по той бік кордону, я повертаю їм гроші. Їм вони потрібніші. Я не кажу наперед, що в мене з собою є гроші, щоб ні в кого не виникло охоти забрати їх у мене силою.

Не введи у спокусу: ця фраза з катехізису навічно вкарбувалася у моїй голові. Якщо ввів у спокусу, то провина — наполовину твоя.

* * *

По той бік кордону вказую їм, де краще спинитися на відпочинок, де знайти транспорт. Віддаю їм їхні гроші і йду собі геть. Закриваю вуха руками, аби вони зрозуміли, що не чекаю від них на подяку. На «thank you» у мене алергія.

Мене тішить робити щось корисне у своєму підстаркуватому віці, коли більшість доживає віку на смітнику, у п’яному чаду чи у богадільні. Перевага не мати сина полягає в тому, що він не постарається запроторити тебе туди.

Гори — це моя богадільня, колись вони закриють мені очі й віддадуть їх на поживу воронам, адже то — їхня улюблена смакота.

У цих горах, біля нашого села, в часи моїх дідів була війна. Повертаючись із чергового переходу я зупиняюся на тому місці, де колись точилися бої. Лягаю поряд із тілами, яких вже немає, заплющую очі.

Чекаю, аж поки мені не починає здаватися, що я — один із них, побратим по нещастю. Це триває недовго — кілька подихів.

У горах пам’ять переплітається з уявою. Коли я здираюся на прямовисну скелю, то хапаюся руками за ті самі сантиметрові виступи та зачепи для стропування, які залишили ще ті альпіністи, котрі колись першими пройшли тут. Повторюю їхні рухи, вставляю карабін у вушко гака, який забили вони, тримаюся на тій самій відстані від виступу скелі.

* * *

Якби був живий мій брат-близнюк, він би, мабуть, мене похвалив. Йому було шість років, коли його змило хвилею під час весняної повені. Він ловив форель на ліску, стоячи серед потоку. Із села ми почули гул, схожий на грім, з яким наближається хвиля повені, вириваючи дерева, несучи із собою каміння та руйнування. Знайшли потім лише його

1 2 3 ... 31
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Неприкрита природа, Еррі Де Лука», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Неприкрита природа, Еррі Де Лука"