Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Що сказано 📚 - Українською

Читати книгу - "Що сказано"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Що сказано" автора Аскольд Мельничук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 39
Перейти на сторінку:
шляхів.

І тут починається найцікавіше: як у випадку із будь-яким по-справжньому складним текстом, мусимо переосмислити терміни критичного аналізу, як оце щойно вийшло з «портретом». Тепер черга за «родиною». Це поняття в контексті роману відкриває цілу скриньку Пандори. Пригадую своє здивування на заняттях з української літератури, читаної в перекладах і від того «очудненої», і запитання своїх студентів — а чому в жодному з прочитаних творів (за одним лише винятком — «Тигролови» Багряного) немає «нормальної» сім’ї? І зараз видавці часто кажуть, що хотіли би, аби наші автори нарешті писали сімейні саги, як пишуть, наприклад, британці. Але якщо придивитися до ролі — і, пробачте за мимовільну риму, долі родини у тоталітарному суспільстві, — то бачимо, що писати таку сагу непросто: бо, по-перше, режим убиває родину фізично — Голодоморами, війнами і Гулагом. По-друге, морально — змушуючи до брехні, до співпраці з КДБ, до відречень від близьких… І виходить, що цей підставовий суспільний інститут в умовах тоталітаризму може з місця сили перетворитися якщо не на руїну, то на отруйне середовище. Зрозуміло, чому єдина функціональна родина була якраз у «Тигроловах» — вони не жили в радянському суспільстві, свідомо ставши поза ним і живучи у тайзі. Нова епоха виявилася сливе що, за Хвильовим, епохою «убивства матері», а ширше — сім’ї.

Любов — це те, що стається з нами, історія — те, що стається з іншими, вважає один із героїв «Що сказано». Справді, це дуже точно — ми ж не бачимо панорами, ми бачимо тільки ті деталі, які безпосередньо стосуються нас, тому історії-як-такої ми не проживаємо. Але цим драматизм поняття «історія» у стосунку до Роздоріжжя вичерпується. Історія — це «те, що написано», а ми маємо лише «те, що сказано» — усний переказ чи просто пам’ять, яку старші покоління не встигають передати молодшим. Записана історія — це прерогатива тих, хто спромігся на власну державність і владні інститути. Це привілей великих гравців, між якими наше Роздоріжжя і всі на світі Роздоріжжя намагаються поміститися на мапах, заявити про своє окреме існування і самовизначитися. Але, так чи інакше, виявляються залежними від чужих історіографій: можна розуміти Роздоріжжя як пост-Австро-Угорщину, як (колишню) частину Радянської імперії, як буферну зону Європи, але «від себе» вона встигає сказати світові рівно стільки, скільки ще пам’ятає Стефан Забобон, який начебто намагається написати розлогу «історію Роздоріжжя і світу», але розуміє, що насправді він цього зробити не зумів.

Роздоріжжя залишається не в межах історії, а в межах міфу — поза історичним часом, як маркесівське Макондо на початку «Ста років самотності», разом із переказом (із «тим, що сказано!») про пращура Тура. Тут варто ще раз придивитися до «значущих» прізвищ і топонімів роману — іронічне «Забобон», старше покоління, якраз і саме є міфом, переказом, у іронічному ключі — те, чого, можливо, немає і не було. Уже без усякої іронії, трагічне «Ворог» — прізвище тих, кому випало діяти в умовах нової, американської, реальності, один-проти-всіх, той, кого постійно плутають то з росіянином, то з поляком, воістину вигнаний. Власне, це прізвище добре підсумовує один із аспектів емігрантського життя — відчуття вселенської відторгнутості, відсутності рідного середовища, щільності атмосфери і безмежної кількості невидимих охоронних зв’язків, які у себе вдома сприймаєш навіть не фіксуючи, як належні. Натомість є безмір повітря, розрідженого, як у горах: дихай, скільки хочеш, але все одно на тебе чигає небезпека — не отримати достатньої порції кисню. І ти перетворюєшся на «ворога» навіть не тим, що воюєш проти когось (а родинна атмосфера у романі «Що сказано» — це безкінечна боротьба, уже законсервована, проти достеменних, але наразі далеких ворогів — радянської влади), — а тим, що ти є Іншим, невідомим, неможливим до прочитання. Недарма ж гість родини, по-бюргерськи самовдоволений і не надто вдумливий доктор Кайзер, без кінця ставить Аркадієві одні й ті самі питання, не розуміючи, звідки той і хто, і не уявляючи собі масштабів досвіду своїх нових приятелів — питає їх, наприклад, про розважальні поїздки, яких ці новоспечені американці ще не можуть собі дозволити.

Загалом в українському суспільстві слово «діаспора» часто вимовляється іронічним, якщо взагалі не зневажливим, тоном. Це попри той факт, що якраз із діаспори приходить до нас перша достойно написана історія України: Ореста Субтельного. І середовище, котре могло, як-не-як, породити Субтельного і Мельничука, варте пильнішої уваги (і поваги), бо історія діаспори — це теж наша історія, її інтегральна частина. Іноді лише погляд «зовні» здатен відкрити нам щось про нас самих — наприклад, наскільки ми насправді ще донедавна були (а може, ще і є…) заражені «імперськими» вірусами, орієнтуванням на класику сусідньої держави (і наразі правдивого ворога). А Мельничук розправляється з цим вірусом однією фразою: «добрий друг Левіна чи Леніна, чи як його там звати, того з бородою», нічтоже сумняшеся оприявнюючи нестак «ворожість» до чужих кумирів, як власне факт їхньої «чужості», без перепрошень і без поділу на хороших і поганих. Бо лише так малий гравець може відстояти себе і своє місце на світовій мапі — не визнаючи себе нічиєю частиною, сміючи мати власну про себе думку.

У своєму есеї про «Що сказано» Оксана Забужко пише, що цей роман, без сумніву, належить до української літератури, хоч його і написано англійською. Дуже хочеться, аби роман було нарешті прочитано — і відчитано, бо, разом із сюжетами літературними, у ньому є й багато літературознавчих — і пошук ідентичності, і поле алюзій і посилань, і взаємодія культур і мов, і образ дому, й історія еміграції, й епістемологія межисвіття, і ще багато-багато чого. І це — про нас, це — наше. Перефразовуючи відоме — і не дуже рафіноване прислів’я, — не такі вже ми і бідні. Просто ми іноді про це не здогадуємось.

Що сказано

Присвячую

моїм батькам, Едвардові та Олені,

і моїй сестрі Ганнусі

«Чи є щось правдивіше за правду? Так, легенда. Вона надає вічний зміст минущій істині».

Нікос Казандзакіс, «Звіт перед £ль Греко»

«Будь-якого вечора тутешні селяни могли зібратись біля багать чи в рубаних хатах і слухати байкарів, які співали або проказували з пам'яті віковічні героїчні народні сказання. І ці “стáрины” ("what is told”), що їх усна традиція передає від покоління до покоління, від батька синові, оповідали про непохитних київських витязів, які потужними ударами мечів рубали ворогів навпіл…»

Бенсон Бобрик, «Іван Грозний»

1 2 3 ... 39
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Що сказано», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Що сказано"