Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Триптих про призначення України 📚 - Українською

Читати книгу - "Триптих про призначення України"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Триптих про призначення України" автора Юрій Володимирович Шевельов. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 28
Перейти на сторінку:
вітчизняний соціюм адекватної загальному світовому розвиткові новизни, суголосної відчуттю національної комфортности українця. Уречевлення цих, за природою абстрактних, ідей відбувається в есеї «Четвертий Харків» — з'ясування того «матеріялу історії», того покоління, тих особистостей, які здатні витворити адекватні національні домінанти сучасної дійсности. Шевельовська періодизація історії Харкова така: перший Харків — патріярхальне село; другий — XIX століття, засилля російських купців і урядників, інтенсивне російщення; третій — «І от у вибуху Української Національної Революції 1917—1920 років українська стихія знову вливається в місто» (с. 83). Про покоління третього Харкова есеїст говорить: «Третій Харків — Харків Хвильового і ВАПЛІТЕ, Курбасового „Березоля“, виставок АРМУ, непримиренно-палких диспутів у Будинку літератури ім. Блакитного на Каплунівській, Курсів сходознавства, українського студентства, українського походженням, душею, програмою і прагненням, поволі українізованих заводів і установ, неповторний, невідворотний, сповнений життя і безуму дерзання» (с. 85). Саме з виформуванням поняття третього — столичного — Харкова це місто опиняється в Шевельова на щаблі аванґарду передової, не провінційної України, її реальної можливости виходу на світові терени.

Закінчилося це визволення четвертим Харковом. Як воно зазвичай буває з «визволеннями» в українській історії, воно звільнило українців від самої України. Його наслідки — неуникненні: ідеологічна метрополія тільки в Москві, вихолощення живих тенденцій у розвиткові мови, тиражування по всій країні монументальних монстрів, рабська праця, зубожіння і… провінція, провінція, провінція. «І стан четвертого Харкова — це стан Чернігова, Кам'янця і… Києва — і всіх міст завойованої України» (с. 86). Покоління, що народилося не раніше від 1919 року, третього Харкова не знало (малі були), батьки їхні їм про нього нічого не розповідали (не самогубці), тому павлікоморозовський час був цим поколінням сприйнятий за чисту монету, а надумані ідеологічно-моральні цінності реально зійшли на кар'єризм, визиск, чиношанування, що призвело, зрештою, до витворення покоління-функції чужої держави і чужої культури, зміцнивши й укріпивши в собі всі три древні українські гріхи.

У першому есеї, розміщеному в цій книзі, «Москва, Маросєйка» Шевельов досліджує історичну ситуацію, нищівну з погляду будь-яких національних прагнень зформувати середовище, здатне породити людей-творців адекватних часові домінант для України. Цю руйнівну силу мислитель називає «Росія». Народну оцінку події 1654 року Тарас Шевченко виразив у відомому вірші «Якби то ти, Богдане п'яний…» — і те, що трапилося з Україною після Переяслава, добре відомо. Та постає питання: чи справді «братання» з сусідньою державою — гріх, а не спроба опанувати Росію — державу, яку потрібно йменувати ворогом України? Шевельов ініціятиву «здачі без бою» покладає на українців і вчленовує її в історіософську концепцію культурного завоювання Києвом Московщини. Справді, XVII століття показує разючу різницю в культурному розвитку між бароковим Києвом і старобоярською Москвою. Іван Огієнко, Микола Костомаров та інші автори зазначають, що в російській столиці того часу можна було досхочу надивитися всілякої примітивної культурної екзотики, навіть натрапити на безграмотного попа. План православних учених мужів Києва полягав у тому, щоб завдяки військовій потузі Москви забезпечити свою незалежність від сильних і аґресивних сусідів — Польщі й Туреччини — та, підпорядкувавши побут Москви культурі Києва, отримати реальну можливість для вільного незалежного розвитку, — так, принаймні, міркували православні діячі старої України й так подає цю концепцію Ю. Шевельов. До цього слід додати висновки мислителя, які він формулює в іншій своїй роботі — «Меч, труби, лютня». Говорячи в ній про Лазаря Барановича та його час, автор констатує злам у вольовій ментальності України, коли провідна верства, полишивши надії на власні сили, почала вдаватися по допомогу до чужинців, — що й стало ідеологічною підкладкою Руїни як явища історії та породило гріх кочубеївщини як хронічного невір'я в свої сили і продажу себе для скороминущих вигід, як правило, меркантильного характеру. Початок XVIII століття позначений секуляризацією науки, мистецтва й освіти, яку заходився запроваджувати Петро І, — й це призвело до поразки церковно-культурної української експансії та, як наслідок, до багатовікового буяння трьох українських лих-гріхів — серед дідів, батьків, нас, наших дітей.

Як говорилося на початку, поборення (покута) одного окремо взятого гріха неможливе. Із казки: на місці однієї відтятої Змієвої голови виростають дві. Потрібно нищити всього Звіра. Шевельов бачить покуту лише в одному — в оновленні Харкова: «здвигнути п'ятий Харків, який мислитиме і поводитиметься велично й суверенно, який поруч Києва, Львова, Одеси і всієї незчисленної маси міст і сіл українських почуватиме себе осередком української ідеї і тому — духовою столицею…» (с. 87).

* * *

XXI століття розпочалося з шаленої, мало чи не в геометричній проґресії прискорености світового розвитку: помаранчева довіра до постсталіністської правлячої кляси, біло-блакитна реакція цієї ж кляси, арабська хвиля «нелогічних» збурень; зрештою, ми масово лише п'ятий-шостий рік з мобільними телефонами, другий-третій — з інтернетом, — а чи можемо уявити себе теперішніх без цих «дрібниць», які кардинально змінили наш побут?! Могло б скластися враження, що XX століття і тодішні думки Шевельова — давня й забута епоха, такий собі плюсквамперфект. Та наважуся стверджувати, що каяття в наших українських смертних гріхах (згадаймо їх іще раз: «Росія», «кочубеївщина», «провінціялізм») — це доконечна передумова побудови п'ятого Харкова не як умоглядного проєкту Великого Харків'янина, а як єдиної можливости нашого з вами ВЖЕ виживання в новому суспільстві, що тепер інтенсивно формується, під назвою «Планета Земля».

Анатолій Порохівник

Москва, Маросєйка

Тут, на цій московській вулиці, серед кварталу, заселеного «блінніками», майстрами випікання московських млинців, розташувалися в другій половині XVII сторіччя двоє «подвор'єв» — Гетьманське й Малоросійське. Тут зупинялися новоприбулі з України, і сама назва вулиці — це зіпсоване слово «Малоросєйка» (Тепер Маросєйка зветься вул. Богдана Хмельницького). Тут відбулося чимало людських драм, і через цю вулицю прийшли ті впливи, що досить глибоко змінили російську культуру в XVII столітті. Це був той мостовий причілок, звідки після Переяслава почався наступ української культури на московську.

Великий і розмашний плян культурного завоювання розлогої і військово сильної Москви був задуманий українською інтеліґенцією ще з кінця XVI ст. Не без впливу цього пляну був спинений рух літературної мови в напрямі наближення її до народної і були відновлені церковнослов'янські первні літературної мови трудами Лаврентія Зизанія, Памви Беринди, а передусім Мелетія Смотрицького. Заради цього пляну київська інтеліґенція творила міт двох Росій — Малої і Великої, — міт, створений передусім на Україні, — і підтримувала теорію політично-державної переємности між старим Києвом і тогочасною Москвою. Заради нього переможець Москви гетьман Сагайдачний пропонував їй союз 1620 р., Лаврентій Зизаній привіз до Москви рукопис свого «Катехізису» 1626 року, Кирило Транквіліон Ставровецький — рукопис свого «Учительного євангелія» 1627 р., а митрополит Петро Могила присилав 1640 р. Ігнатія Старушича з пропозицією заснувати в

1 2 3 ... 28
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Триптих про призначення України», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Триптих про призначення України"