Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Замирення 📚 - Українською

Читати книгу - "Замирення"

393
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Замирення" автора Джефф Вандермеєр. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 80
Перейти на сторінку:
можна приписати агресивність.

— Це ж я, біолог!

«Це ж ти». Просто біолог. Просто твоя зброя, яку ти жбурнула, мов виклик, супроти мурів Нуль-зони.

Вона тебе підтримує, вливає воду тобі в рот і витирає кров, яку ти викашлюєш.

— А де топограф? — питаєш ти.

— Там, в основному таборі, — відповідає вона тобі.

— Побоялася прийти сюди з тобою? (Боїться біологині, боїться пелюсток полум’я, достоту, як і ти.) Таке собі забарне полум’я, вогник-блукалець, що пливе понад болотами, понад дюнами, пливе та й пливе, мов щось геть не людське, а вільне й плавуче.

Гіпнотична сугестія мала б заспокоїти її, навіть якби допомагала ніскілечки не краще за приємну колискову.

Розмова розмотується-сотається клубочком, а ти знай затинаєшся й губиш її нитку. Бовкаєш щось таке, чого й не думала казати, силкуючись лишатися в рямцях офіційної своєї характеристики — тієї особи, якою знає тебе біологиня, такої креатури, котру ти сама й створила для неї. Можливо, нині воно й не до дотримання розподілених ролей, але ж роль залишається, і її якось та треба грати.

Вона тебе гудить, а ти її засуджувати не смієш.

— Якщо це катастрофа, то саме ти посприяла, щоб вона скоїлася. Ти просто запанікувала — й здалася! (Неправда! Ти ніколи не здавалася, але все одно киваєш згідливо головою, пригадуючи безліч помилок, яких ти тільки припустилася.) Так, так, я це завважила. Тільки мала б з’ясувати це ще раніше — що ти змінилася. (Таки правда.) Я мала б відіслати тебе назад, до кордону. (Брехня.) Я не повинна була спускатися туди разом з антропологинею. (Ні, не так, зовсім ні. Ти ж не мала вибору, відколи та вислизнула з базового табору, заповзявшись випробувати себе.)

Ти викашлюєш більше й більше крові, але наразі навряд чи це щось важить.

— Який вигляд має той кордон?

Дитяче запитання. Запитання, на яке безглуздою була б хоч би й яка відповідь. Не існує ж бо нічого, крім кордону. Але й кордону немає.

Я скажу тобі, коли дістанусь туди.

— Що ж насправді станеться, коли ми його перетнемо?

Зовсім не те, чого б ти могла сподіватися.

— Що ти приховала від нас про Нуль-зону?

Нічого такого, що вам посприяло б. Анічого такого.

Сонце розпливлося бляклим кружалом, а біологинин голос ниткою то висотується назовні, то ховається, пісок холодний і водночас гарячий у твоїй зціпленій правиці. Біль, що знай повертається нападами, атакує кожну пару мікросекунд, такий присутній, що його там навіть уже й немає.

Зрештою визнаєш, що ти втратила здатність розмовляти. Але ти все так само там стовбичиш, притлумлена й далека, от ніби ти дитинка, що простяглася на ковдрі, серед оцього самого пляжу, насунувши капелюшка собі на очі. Уколисана в дрімоту невгавним наростанням шуму води й морських леготів, урівноважуючи спеку, що брижами перехлюпується по тобі, заповнює твої руки-ноги. Вітер у твоїх косах є відчуттям, таким віддаленим, як шелест рослин, що попробивалися з головоподібної скелі.

— Вибач, але я мушу зробити оце, — каже тобі біологиня, от ніби вона певна, що ти й досі спроможна її чути. — Іншого вибору немає.

Ти відчуваєш, як тягнуть-сіпають твою шкіру, бачиш коротку рису надрізу: то біологиня бере пробу з твого інфікованого плеча. Із якоїсь далекої-далекої та неподоланної відстані тебе сягають, обшукуючи, руки: то так біологиня перебирає кишені твоєї куртки. Знаходить твого щоденника. Натрапляє на твого патетичного листа. Що ж вона зробить із цими речами? Можливо, взагалі нічого.

Мо’, просто викине листа в море, а з ним і стрілячку. А решту свого життя збуде, чого доброго, вивчаючи твої записи.

Вона все ще говорить.

— Не знаю, що й сказати тобі. Я сердита. І налякана. Ти затягла нас сюди, а ти ж мала нагоду розповісти мені все, що знаєш, — і не зробила цього. Бо й не хотіла. Сказала б я тобі: «Спочивай у мирі!» — але навряд чи ти цього захочеш.

І тоді вона зникла, й ти за нею тужиш, за тією ваготою людської істоти поруч тебе, за перекрученим благословенням тих слів, але довго тобі за нею не тужиться, бо ти й далі блякнеш, зливаєшся з ландшафтом, мов який нескірливий привид, і ти спроможна розчути ніжну, тиху музику вдалині, й щось таке, що шепотіло до тебе досі, зашепотіло знову, й ось ти вже розчиняєшся у вітрі. Якийсь нетутешній погляд приблизнючився до тебе, і ти залюбки сплутала б його з атомами повітря, коли б не видавався він якимсь зосередженим, цілеспрямованим. І ще й радісним?

Тебе підносить угору, несе понад тихомирними озерами, ще вище понад болотами, що мерехтять зелено-блискотливими відбитками супроти моря й узбережжя, залитих призахідним сонцем… аби тільки обкрутнути й пригнати до материка з його кипарисами й темноводдям. А тоді різко круть! І знову в небо, цілячи мною в сонце з його вихилясами й кружляннями, а потім штовх у вільне падіння, обернувши тобі голову до землі: повитріщайся, як вона, туго нап’ята понад тими прудкими блискітками та забарною хвилею очеретів, мчить на тебе! А що, як ти уздриш там зраненого Лоурі, єдиного, хто вижив у першій експедиції, як він повзе до безпеки кордону? Але замість нього бачиш лише біологиню, що плуганить назад стежкою, яку вже сповивають сутінки… а ген далі дожидає, пригнічена та зарюмсана, змінена психологиня з попередньої, одинадцятої експедиції. Твоя провина велика, як і будь-чия, твоя вина… неспокутна — й непростима.

Вертаючись назад, описуєш дугу, й маяк швидко зближується з тобою. Повітря тремтить, пробиваючись обабіч, з-поза маяка, а тоді перетворюється, знай дошукуючись, вічно збираючи зразки, злітаючи високо вгору, аби тільки знову шугонути додолу, й зрештою вигинаючись подобою знака запитання, щоб ти спромоглася усвідкувати свої власні жертвоприносини: сповита отам примара, з якої витікає світло. Що за печальна постать отам заснула, розчиняючись — отам? Зелене полум’я, знак жалю, шанс. Ти все ще ширяєш? Досі ще помираєш — чи вже й померла? Тобі вже не сказати…

Але те шепотіння ще не впоралося з тобою.

Ти не там, долі.

Ти тут, нагорі.

І допит усе ще триває.

Знов і знов повторюючись, аж поки даси відповідь на кожне запитання.

Частина I

СВІТЛО НА МЕЖІ

1. ДОГЛЯДАЧ МАЯКА

Зняв устаткування з лінзи й протер її. Полагодив водогін у садку. Невеличкий ремонт хвіртки. Виставив-виклав у належному порядку лопати й всяке знаряддя у повітці. Візит НСБ. Придбати фарбу для належного вигляду маяка за дня — чорну,

1 2 3 ... 80
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Замирення», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Замирення"