Читати книгу - "Як керувати рабами"

тихого чоловіка, що не належав би до класу рабів: він жодного разу не брав участі в битві, навряд чи здатен випити бодай одну амфору розведеного водою вина і навіть принижується до того, що власноруч миє спину своїй дитині, замість того щоб залишити такі недостойні справи рабам або жіноцтву. Йому, однак, поталанило взяти за дружину жінку рідкісної вроди та розуму (хоча вона, мабуть, лізе всюди зі своєю думкою більше, ніж належить жінці), якій я дуже вдячний за те, що суть мого тексту зробилася зрозумілою і для читачів-варварів.

Марк Сидоній Фалкс

Рим, напередодні березневих ід

Заувага від коментатора

Існування Марка Сидонія Фалкса може бути предметом наукових дебатів, але реальність його поглядів безсумнівна. Він описує рабство з погляду римлянина. Рабовласництво становило ключову інституцію стародавнього Рима протягом усього часу його існування. Воно було настільки важливим, що нікому й на думку не спадало, ніби його може не бути. Володіти рабами було так само природно, як сьогодні голосувати за консерваторів у Вілдширі або за лейбористів у Гемпстеді. На жаль, ми не знаємо, що думали про це самі раби, позаяк їхні погляди нікого не цікавили. Але нам багато відомо про те, що думали з цього приводу їхні римські господарі. Думки, які висловлює Марк, збереглися в римських текстах на тему рабства, хоч він і не вдається до рабського їх наслідування. Ті джерела часто нерозбірливі або їх досить важко витлумачити. Лише цей текст є простим і зрозумілим посібником із управління рабами по-римськи. Зайве казати: той факт, що я сприяв його публікації, зовсім не означає, ніби я поділяю висловлені в ньому думки.

Працювати з таким автором, як Марк Фалкс, було досить важко. Він дотримується багатьох украй жорстких і відразливих поглядів і відмовляється визнавати, що вони можуть бути неправильними чи аморальними. Але за римськими стандартами він вважався дуже порядним чоловіком. Його текст показує, що епоха стародавнього Рима, така, здавалося б, вивчена та звична, легко може нас шокувати. Він демонструє також, наскільки складним державним інститутом було рабовласництво.

Марк не захотів указати нам час, у який він жив: його уявлення часто є сплавом поглядів, властивих різним століттям, хоча схоже, що він запозичив їх здебільшого з часів Римської імперії I і II століть нашої ери.

Наприкінці кожного розділу я додав короткі коментарі до Маркових записів, аби ввести його рекомендації в певний контекст і (почасти в інтересах власної репутації) висловитися проти найбільш неприйнятних уявлень. Ці коментарі, разом із поданими в кінці книги посиланнями, укажуть зацікавленим читачам напрям для ознайомлення з першоджерелами та сучасними дискусіями на відповідну тему.

Джеррі Тонер

Кембридж, квітень 2014 р.

 Вступ •

Бути господарем

Цікава подія сталася зі мною в саду моєї вілли кілька місяців тому. Цей випадок був настільки показовим, що змусив мене замислитись і підштовхнув до написання цієї книжки. Мені випало розважати гостя, що належав до одного з германських племен, якщо бути точним, до аланів.[2] Вам може видатися дивним, що такий вельможний римлянин, як я, приймав у себе якогось нікчемного варвара, однак то був не звичайний германець. То була особа королівської крові, яка відвідала наше славетне місто Рим із посольською місією до імператора. Втомившись від нескінченних світських балачок про переваги штанів та подібні дрібниці, що зазвичай цікавлять варварів, наш великий правитель попрохав мене виявити гостинність до цього іноземця, поки той не повернеться в те смердюче болото, яке називає своїм домом.

Ми невимушено прогулювалися пишним квітником, розташованим позаду моєї вілли, і я пояснював своєму гостеві — найпримітивнішою латиною, щоб його не збентежити, — яких міфічних героїв зображують численні мармурові статуї. Ось тут це і сталося. Зосередившись на скульптурах, я не помітив невеликої сапки, що лежала на стежці. Коли я наступив на металевий край, дерев’яна ручка вдарила мене по ногах так, що я скрикнув, — радше від несподіванки, ніж від болю. Один раб, що стояв неподалік (а це було саме його знаряддя), пирхнув, побачивши, як я скачу на одній нозі. Звичайно, я був обурений тим, що цей нікчемний дурень, який і сам є не більш, ніж інструментом, нехай і здатним розмовляти, сміється над прикрістю, що спіткала його господаря. Я покликав управителя.

— Цей раб думає, що поранити ногу — це смішно. Ану переламаймо йому ноги й подивімося, як він тоді сміятиметься.

Це швидко стерло усмішку з обличчя раба. Незважаючи на жалібні благання, до яких завжди вдаються раби, щойно діло доходить до покарання, управитель і два його дужі помічники збили того непоштивця з ніг, а четвертий підбіг із важкою залізякою в руках. Але варто було йому тільки замахнутися, як мій гість варвар скрикнув:

— Ні!

Я обернувся до нього й побачив, що він зблід, як щойно вибілена тога.

— У чому річ?

Він не поспішав із відповіддю, тому я наполіг:

— Адже ви зі своїми рабами вчинили б так само?

Відповідь його була для мене цілком несподіваною:

— У нас немає рабів.

Можете собі таке уявити? Суспільство без рабів! Та де це чувано! Як же воно функціонує? Хто в них виконує брудну роботу, недостойну вільної людини найнижчого роду? Що в такому суспільстві роблять із полоненими, захопленими під час загарбницьких воєн? І як тоді демонструвати свою заможність? Поки мені в голові крутилися ці невисловлені питання, лють моя трохи вляглася.

— Господарю, благаю вас, — скиглив раб.

— Та нехай уже…

Я наказав управителеві зупинитись і відпустити раба, після того як його злегка «повчать» різками. Знаю, знаю, я надто м’який. Але нині розвелося так багато тих, хто жорстоко карає рабів за найменшу провину. Та й відомо, що завжди варто порахувати до десяти, перш ніж ухвалювати будь-яке рішення.

Відпроваджуючи мого вкрай збентеженого гостя до будинку, я раптом подумав, що цей германський варвар, імовірно, не єдиний, кому ніколи не випадало володіти рабами. Зараз багато хто схиляється до вульгарної ідеї рівності між людьми, тож мушу припустити, що мої сучасники просто забули, як слід поводитись із рабами та іншими підлеглими. Тому я вирішив сформулювати принципи, за якими кожна вільна людина зможе вміло керувати своєю обслугою.

Це завдання є життєво важливим. Людина, яка серйозно займається особистісним розвитком і прагне до влади та багатства, мусить знати все, що тільки може їй у цьому допомогти. Я не перестаю дивуватися, скільки нині людей, наділених