Читати книгу - "Мала, Олекса Мун (Alexa Moon)"

Вета

— Вітаю! А ви мені не допоможете занести Авдія?

Незнайомець сонним поглядом оглядає лавку біля під'їзду і тре обличчя. Виймає з-за вуха цигарку та підкурює.

Він нагадує нормального чоловіка. Значить, до нього можна звернутися і тим більше впустити у квартиру. Хоча, якось я пізно схаменулася.

— Авдій — це мій фікус! — переводжу промовистий погляд на величезний вазон, що стоїть на лавці.

Здуваю з обличчя пасмо волосся, що впало та складаю руки на грудях. Я ледве його дотягла сюди. Далі — просто здохну.

Той таксист, що мене привіз — не надійний тип, та ще й мій номерок випрошував... Хрін йому, а не номерок. А цей не схожий на маніяка. Правда, дуже дивно й непристойно довго дивиться на мене. Але й цьому є логічне пояснення — моя незвичайна зовнішність. До того ж він бачить мене вперше.

— Це дерево, чи що? — відірвавшись від мого обличчя, вказує сигаретою на вазон.

У нього дуже гарні пальці. Довгі та тонкі, як у піаніста.

— Ага! Тож, допоможете?

— Куди його тягти?

— На восьмий поверх.

— Ну, ходімо.

Хлопець викидає недокурену сигарету до смітника й підходить до вазона.

— Мене звуть Вета, — міцніше обіймаю коробку і посміхаюся. Ліфт болісно повільно повзе, а від пильного погляду незнайомця з кожною секундою стає дедалі менше місця. Простір начебто звужується.

Можливо, я погарячкувала з висновками щодо нього? Може бути він справжнісінький псих?

— Вета? — перепитує. — Це якесь скорочення?

— Наскільки я знаю, ні.

— Гарно звучить.

— А вас?

— Тебе, — одразу розставляє крапки над «і».

— Тебе, — ніяково переступаю з ноги на ногу. Він мене старший. Не набагато, але старше. Я просто дотримуюсь звичайних норм пристойності.

— Матвій. — Киває на дверцята, що відкриваються. — Приїхали.

— Ось тут поставте… тобто постав. — Тут же виправляю себе. На «ти», то на «ти». — Я поки що відчиню двері, пів року піде... — пірнаю в кишеню за в'язкою ключів.

— А що з замком? — Матвій нахабно вихоплює з моїх пальців зв'язку і сам відчиняє двері. На превеликий подив, йому виходить відкрити з першого разу. Минулого разу я двадцять хвилин намагалася ключ витягти.

— Боже, та ти чарівник! — ахаю.

Матвій повертається і скидає брову.

— Ці двері мене зовсім не слухаються, — фиркаю. — Дякую тобі, Матвію! І за Авдія, і за двері. Я твоя боржниця! — ляскаю його по плечу.

— Не відмовлюся від сніданку, — його губи розтягуються в посмішці.

— Чудово! Я вмію дуже смачно… нарізати ковбасу. — Усміхаюся у відповідь і перша заходжу до квартири. Матвій іде слідом.

— Тільки переїхала? — озирається, роздивляючись мій бардак.

— Ага, вчора. Тепер ми сусіди!

— Ага! — копіює моє слово паразит й займає місце за кухонним столом.

— А де твоя квартира?

— Під тобою. — Коротко відповідає він, змушуючи обернутися на пів оберта і поглянути на нього.

Матвій підпер голову рукою та без сорому роздивляється мене. Повністю розвертаюсь і дивлюся на нього у відповідь.

Він гарний. Не такий, як Єфим, інший. У нього довгі пальці, як я вже встигла помітити. Темне, кучеряве волосся. Нині воно розпатлане. Схоже, він нещодавно прокинувся.

— Що? — питаю зводячи брови.

— Чекаю на твої смачно нарізані бутерброди.

— Не дивись на мене так, інакше я можу порізатися й тобі доведеться їсти бутерброд з моїм ДНК.

— Як дивитися? — ігнорує мою тираду.

— Ось так! Наче хочеш пробратися під шкіру.

— Може, й хочу!

— Не хочеш! — смикаю бровами й посміхаюся. Відвертаюся. — Ти мене дуже погано знаєш.

— А ти мене… Скільки тобі років, Вето?

— А це має значення?

Я з ним знайома хвилин п'ятнадцять від сили, а таке почуття ніби знаю все життя. Таке буває? Я почуваюся так легко й не боюся зморозити якусь дурню. Так приємно бути собою і не намагатися комусь сподобається чи догодити…

Клацаю чайник і ставлю перед хлопцем бутерброди: 

— Приймай мою подяку.

— Приймаю, — Матвій тягне до себе тарілку і, підхопивши шматок хліба з ковбасою, вгризається зубами.

Я також беру один бутерброд. Відкушую його. Єфим уб'є мене, якщо дізнається якою гидотою я забиваю собі шлунок з ранку.

— Найсмачніше нарізана ковбаса, яку я коли-небудь куштував.

— Знущаєшся? — примружуюсь.

— Зовсім трохи.

Підтискаю губи, ховаю посмішку і перекладаю погляд на телефон, що вібрує.

Єфим.

Дідько!

— Слухаю, — підношу палець до губ натякаючи, щоб мій новий знайомий випадково не заговорив: — Так. Все нормально. Мені допоміг сусід. Добре. Я подзвоню, як вийду. — Скидаю виклик і підіймаю погляд на Матвія: — на цьому моя подяка та гостинність вичерпується. — Знизую плечима.

— Мама? — киває на телефон, не поспішаючи йти.

Він не зрозумів, чи просто не хоче розуміти мій натяк?

— Не мама, — хитаю головою.

— Кава до бутерброда додається? — вигинає брову. Ніби спеціально розтягує час, не бажаючи йти.

— Кава? А ти нікуди не поспішаєш?

— Не дуже. Ти й так зіпсувала всі мої плани.

— Я? — обурено дивуюсь. — Я сама милота й не можу псувати чиїсь плани. Я, навпаки, своєю присутністю вношу сенс у нудне людське життя. — Театрально кланяюся.
— Не буду сперечатися! — усміхається. — То як щодо кави? — не вгамовується. Його погляд знову перетворюється на хижий, допитливий. Це все через незвичайний розріз очей та густі брови. А ще він має зелені очі. Це я також встигла помітити.

Так, стоп, Вето! Що ти робиш? Непристойно розглядати незнайому людину.

— Добре! — нарешті здаюся й ляснувши по стільниці долонями, розвертаюся: — Десь тут була кава, — підіймаю голову до навісних шафок. — Турку не обіцяю. Заварю окропом в чашці. Якщо знайду звичайно ж…

— Ти вже постарайся, — звучить з таким дивним підтекстом, ніби йому відомо, де ця бісова кава.

— Але ти все одно не сподівайся на довгі посиденьки. Скоро приїде Єфим. Він не дуже зрадіє гостям. Він категорично забороняє мені впускати сторонніх.