Читати книгу - "Ти не мій брат, Ханна Еванс"

Настя 

Мені зараз 19 років, навчаюся на першому курсі медичного університету, за спеціалізацією педіатрія. Всі мої одногрупники думають, що я тихоня і зубрилка. Лише друзі знають, яка я насправді. І мене - це повністю влаштовує.

 - Натка привіт.

 - Привіт Лін.

 - І чому наша правильна дівчинка запізнюється?

Дражнитися Арс. Посміхаюся і обіймаю їх, не кажучи жодного слова. Не хочу нагружати своїми проблемами. Вони стільки часу мене підтримували, залишивши своє життя на другий план.

Після такої звичайної зустрічі, Арс нас обіймає і ми направляємося в аудиторію. При чому, я у хорошому настрої, а Лінка з дивним виразом на обличчі. Це здається мені дивним...

" Треба буде спитати у неї про це пізніше... "

Заходимо та помічаємо, що на нас вже чекають : Інна Едуардівна(наш куратор), Михайло Богданович(викладач) і ще хтось третій. Але він стоїть спиною, тому я не можу його роздивитися. Моєму зору потрапляють тільки : широкі плечі, темне волосся і декілька сережок у лівому вусі, а ще з сумкою на одному плечі. 

 - О, Настю! Швиденько сідайте, я хочу познайомити вас з новим одногрупником. Це - Артур Ткачук.

 - Артур, займи вільне місце поруч з Арсеном Барвінським.

Каже до цього одногрупника, кураторша. Тоді він обертається і направляється туди. А я вже нарешті, можу його роздивитися. Широкий у плечах, темне волосся хвилями закручене на чолі, ті самі сережки і темно - карі очі.

" З якимось гірким сумом... "

Раптом, ми зустрічаємося з ним поглядами. І Артур видає, щось схоже на усмішку, підморгнувши мені. Після чого, займає своє місце біля Арса. Одразу позаду нас з подругою. Я й далі сиджу, наче приклеїна до стільця. Чи то від сорому, або від його дивного жесту, але відчуваю якиїсь ступор. З нього вириває, голос Інни Едуардівної.

 - До речі, Артур не тільки ваш новий одногрупник, а й син нашого нового кардіолога, Олега Антоновича Ткачука.

Після цих слів, ще йде довга інформація про перший курс та різні деталі нашого навчання. Хоча, я вже цього не чую. Не помічаю навіть те, як виходить кураторша. І цілу годину нам щось розповідає Михайло Богданович. З заняття якого, не почула жодного слова.

" Новий кардіолог, поліклініка, аварія з батьком, ридання мами... " 

Подруга все розуміє по - моєму стану. Весь час тримає за руку, щоб я не розплакалась на місці. 

Як тільки пара закінчується, вилітаю з аудиторії і Лінка зі мною. Закривши за нами двері, мене обіймає. Тут вже не можу себе стримати і ридаю на плечі у подруги.

 - Сонечко, поплач, тобі стане легше.

Більше нічого не кажучи, подруга лише гладить по голові. Жаліє, як мати дитину. Через декілька хвилин, мені стає краще. 

 - Дякую тобі моя хороша. Щоб я без тебе робила?

 - Умм... Мабуть, жила б своїм нудним життям тихоні і зубрилки.

Ми разом сміємося. Бо знаємо, що я далеко не тихоня. Після чого, підходжу до крана і умиваюсь холодною водою. Далі обговорюємо наступну пару і поспіхом виходимо у коридор. Як раптом, врізаюсь у чиюсь спину, від болю аж скрикую... 

   Приємного читання, ваша Ханна Еванс❤️