Читати книгу - "Книга Піску. Пам’ять Шекспіра"

— «Одержимі» чи то радше «Біси» Федора Достоєвського, — в його голосі вчувалася пиха.

— Я вже погано пам’ятаю. І як вона тобі?

Щойно вимовив це, відчув, що запитання пролунало по-блюзнірському.

— Російський майстер глибше за будь-кого проникнув у лабіринти слов’янської душі, — заявив він.

Пишномовна фраза здалася мені ознакою того, що він заспокоївся. Я поцікавився, які ще книги майстра він читав.

Молодик назвав дві чи три, і серед них повість «Двійник».

Я запитав, чи він, читаючи їх, добре вирізняє персонажів, як у випадку героїв Джозефа Конрада, і чи наміряється ознайомитися з усіма творами письменника.

— Сказати правду, ні, — дещо здивовано відказав він.

Тоді я запитав, що саме він пише зараз, і почув у відповідь, що він працює над книжкою поезій, яка називатиметься «Червоні гімни». Замислювався він і над іншим варіантом назви — «Червоні ритми»[15].

— Чому б ні? — відреагував я. — Ти маєш добрих попередників. «Голубий вірш» Рубена Даріо та «Сіру пісню» Верлена.

Не звернувши уваги на мої слова, він пояснив, що його книжка оспіває вселюдське братерство. Сучасний поет не може повернутися спиною до своєї доби.

Я замислився й перепитав, чи він справді почувається братом усіх. Приміром, усіх розпорядників погребових процесій, усіх листонош, усіх водолазів, усіх мешканців будинків під парними номерами, всіх німих тощо. Він пояснив, що його книжка присвячена величезній масі гноблених та знедолених.

— Твоя маса гноблених та знедолених — усього лише абстракція. Існують тільки індивіди, якщо взагалі хтось існує. Вчорашня людина не та сама, що сьогоднішня — виснував один грек[16]. Ми двоє на цій лаві в Женеві чи Кембриджі, ймовірно, є доказом цього.

Крім суворих сторінок Історії, пам’ятні події обходяться без пам’ятних фраз. Людина перед смертю хоче пригадати невиразну гравюру, побачену в дитинстві; солдати перед боєм розмовляють про грязюку чи про свого сержанта. Наша ситуація була унікальною і, щиро кажучи, ми не були готові до цього. Ми неминуче говорили про літературу; боюсь, я не сказав нічого такого, що не кажу зазвичай журналістам. Мій alter ego[17] вірив у вигадування або відкриття нових метафор; я — в ті з них, що відповідають внутрішнім та очевидним властивостям і які вже прийняла наша уява. Старість людини й захід сонця, сон і життя, плин часу та води. Я висловив йому це міркування, яке він через багато років викладе в книжці.

Він майже не слухав мене. І раптом мовив:

— Якщо ви були мною, як пояснити, що ви забули про зустріч у 1918 році з літнім чоловіком, котрий сказав вам, що він також Борхес?

Я не думав про таку заковику і невпевнено відповів:

— Можливо, подія видалася мені такою дивною, що я намагався її забути.

— Як у вас із пам’яттю? — боязко поцікавився він.

Я зрозумів, що юнакові, якому не виповнилося й дев’ятнадцяти років, людина, якій за сімдесят, здається майже мерцем, і відказав:

— Зазвичай вона подібна до забуття, але досі знаходить те, що їй наказують. Я вивчаю англосакську мову й не пасу задніх у класі.

Наша розмова тривала вже так довго, що не могла відбуватися вві сні.

Зненацька мені до голови прийшла одна думка.

— Я можу зараз же довести, що не снюся тобі. Послухай цей вірш — наскільки пам’ятаю, ти ще ніколи його не читав.

Я повільно промовив знаменитий рядок:

L' hydre-univers tordant son corps écaillé d'astres.[18]

Відчув його майже боязке замішання. Він тихо повторив рядок, смакуючи кожне осяйне слово.

— Справді, — промимрив він. — Я ніколи не напишу нічого такого.

Гюґо об’єднав нас.

Перед тим — тепер я це пригадую — він запально повторив короткий твір Вітмена, в якому поет згадує ніч удвох на березі моря, коли був насправді щасливий.

— Вітмен оспівав її саме тому, що прагнув, а нічого не сталося, — завважив я. — Поезія виграє, коли ми здогадуємося, що вона є проявом бажання, а не історією того, що таки трапилося.

Він подивився на мене, а тоді вигукнув:

— Ви не знаєте його! Вітмен не здатний брехати.

Півсторіччя не минає марно. За нашою розмовою двох читачів, які полюбляють різні твори й мають різні смаки, я зрозумів, що нам не вдасться порозумітися. Ми були надто відмінні й надто схожі. І не могли ошукати один одного, а це ускладнює діалог.

Кожен був карикатурною копією другого. Ситуація здавалася надто неприродною і не могла тривати довго. Давати якісь поради чи сперечатися було не варто, бо доля судила йому неминуче стати мною.

Зненацька я пригадав одну фантазію Колріджа[19]. Людині сниться, нібито вона перетинає рай, і як доказ їй дають квітку. Прокинувшись, людина бачить квітку.

Мені спало на думку вдатися до подібного трюку.

— Слухай, — мовив я, — ти маєш якісь гроші?

— Так, двадцять франків. Я запросив Симона Жичлінського[20] повечеряти сьогодні разом у «Крокодилі».

— Перекажи Симонові, що він займатиметься медициною в Каружі[21] і зробить чимало добрих справ… А тепер дай мені одну з твоїх монет.

Він витягнув три срібні монети по п’ять франків і кілька дрібняків. Непорозуміло віддав мені один срібляк.

Я простягнув йому одну з тих недолугих американських банкнот, що — попри різний номінал — мають однаковий розмір. Він так і вп’явся в купюру:

— Неймовірно! Тут стоїть тисяча дев’ятсот шістдесят четвертий рік.

(Через кілька місяців хтось сказав мені, що на банкнотах немає дати.)

— Дива та й годі, — промимрив він, — а дива навіюють страх. Свідки воскресіння Лазаря, либонь, були нажахані.

«Ми нітрохи не змінилися, — подумав я. — Завжди книжкові алюзії».

Він порвав купюру й сховав монету.

Я хотів був жбурнути її в річку. Дуга, яку б зробила срібна монета, перш ніж загубитися у срібних водах річки, увиразнила б мою історію, але доля розпорядилася інакше. Я відповів, що, коли щось надприродне відбувається вдруге, воно вже не лякає. І запропонував йому зустрітися завтра на цій самій лаві, що стоїть у двох різних місцях у часі й просторі.

Він одразу погодився й, не дивлячись на годинник, сказав, що запізнюється. Ми обоє брехали, і кожен знав, що співрозмовник бреше. Я відповів, що по мене прийдуть.

— По вас прийдуть? — перепитав він.

— Так. У моєму віці ти майже повністю втратиш зір. Бачитимеш