Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Хто боїться смерті 📚 - Українською

Читати книгу - "Хто боїться смерті"

551
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Хто боїться смерті" автора Ннеді Окорафор. Жанр книги: 💙 Фантастика / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 118
Перейти на сторінку:
Сподіваюся, до цього не доклалася ні я, ні те, що я тоді робила.

Одразу після його смерті моя мати, схлипуючи, вибігла з їхньої спільної спальні й кинулася до стіни. Тоді я зрозуміла, що стану інакшою. Тієї миті я збагнула, що більше ніколи не зможу повністю контролювати вогонь усередині себе. Того дня я стала іншою істотою, в мені стало менше людського. Тепер я розумію: все, що відбулося згодом, почалося тоді.

Церемонію провели на околиці міста, біля піщаних дюн. Була середина дня, і стояла жахлива спека. Його тіло лежало на відрізку щільної білої тканини, оточене гірляндою з переплетених пальмових гілок. Я стала на коліна в пісок біля його тіла й попрощалася з ним востаннє. Ніколи не забуду його обличчя. Воно вже не було схожим на татове. У тата була темно-брунатна шкіра та повні губи. Це обличчя мало запалі щоки, губи на ньому здулися, а шкіра скидалася на сірувато-коричневий папір. Татів дух кудись пішов.

Я відчула поколювання на карку. Моє біле покривало кепсько захищало від нерозумних і боязких людських очей. Тепер за мною постійно всі стежили. Я зціпила зуби. Довкола мене ридали і стогнали, стоячи на колінах, жінки. Тата щиро любили попри те, що він одружився з моєю матір’ю, жінкою з такою донькою, як я, — донькою-еву. Це вже давно пробачили, зарахувавши до помилок, яких може припуститися й найвидатніша людина. За стогонами я розчула тихе скигління матері. Вона зазнала найбільшої втрати.

Настала її черга прощатись. Опісля його понесуть на кремацію. Я поглянула на його лице ще раз, востаннє. Подумала: «Я більше ніколи тебе не побачу». До цього я не була готова. Я кліпнула і торкнулася своїх грудей. Тоді воно й сталося… коли я торкнулася своїх грудей. Попервах це скидалося на лоскіт, від якого свербіло. Невдовзі це виросло у щось більше.

Що завзятіше я намагалася встати, то більше воно посилювалось і то далі розросталася моя скорбота. «Його не можна забирати, — гарячково подумала я. — В його кузні лишається так багато металу. Він не закінчив своєї роботи!» Це відчуття повністю охопило мої груди та розійшлося променями по всьому тілу. Я згорбила плечі, щоб його стримати. Тоді заходилася витягувати його з людей довкола себе. Здригнулася і скреготнула зубами. Мене наповнював гнів. «Ох, тільки не тут! — подумала я. — Не на татовій церемонії!» Життя не давало мені спокою достатньо надовго, щоб я бодай оплакала свого померлого батька.

За мною припинилися стогони. Тільки й було чути, що легенький вітерець. Це було відверто моторошно. Піді мною, в землі чи, може, деінде, щось з’явилося. Раптом мене вдарило болісними почуттями до тата, які плекали всі довкола мене.

Я несвідомо поклала долоню йому на руку. Люди закричали. Я не повернулася. Я була надто зосереджена на тому, що мала зробити. Мене ніхто не намагався відтягнути. Мене ніхто не торкався. Дядька моєї подруги Лую якось ударило блискавкою під час незвичної для сухого сезону бурі унґва. Він вижив, але без упину торочив про те, як воно було — відчувати жахливий дрож ізсередини. Саме так я почувалася зараз.

Я нажахано охнула. Я не могла прибрати пальців із татової руки. Вони злилися з ним. Шкіра пісочного кольору в мене на долоні плавно перетікала в його сіро-брунатну шкіру. З’явився горбок змішаної плоті.

Я закричала.

Крик застряг у мене в горлі, і я закашляла. Тоді витріщилася. Татові груди неквапливо рухалися вгору та вниз, вгору та вниз… він дихав! Я одночасно відчула відразу й відчайдушну надію. Глибоко вдихнула і скрикнула:

— Живи, тату! Живи!

На мої зап’ястки опустилася пара рук. Я точно знала, чиї це руки. Один його палець був зламаний і перев’язаний. Якщо він не прибере від мене руки, я завдам йому значно страшнішого болю, ніж п’ять днів тому.

— Оньєсонву, — промовив Аро мені на вухо й хутко прибрав руки з моїх зап’ястків. Ох, як же я його ненавиділа. Але послухала.

— Він пішов, — сказав Аро. — Відпусти, щоб ми всі змогли від цього звільнитися.

Чомусь… я так і зробила. Відпустила тата.

Довкола знову запала мертва тиша.

Неначе світ на мить опинився під водою.

Тоді сила, що накопичилася всередині мене, вирвалася. Мені здуло з голови покривало, і звільнені коси полетіли назад. Усіх і все — Аро, мою матір, рідних, друзів, знайомих, незнайомців, стіл із їжею, п’ятдесят бульб ямсу, тринадцять великих плодів баобаба, п’ятьох корів, десятьох кіз, тридцятьох курей і купу піску — відкинуло назад. У місті на тридцять секунд вимкнулася електрика; згодом із будинків доведеться вимітати пісок, а комп’ютери, пошкоджені пилом, понесуть на ремонт.

Знову та підводна тиша.

Я поглянула на свою долоню. Коли спробувала відірвати її від холодної, нерухомої, мертвої руки тата, почулося, наче щось лущиться, наче відходить слабенький клей. Від моєї долоні на татовій руці зостався обрис із висохлого слизу. Я потерла пальцями об пальці. Між ними потріскалося й відлущилося ще трохи цієї речовини. Я поглянула на тата ще раз. А тоді впала на бік і знепритомніла.

То було чотири роки тому. Тепер поглянь на мене. Тут знають, що в усьому винна я. Хочуть побачити мою кров, хочуть змусити мене страждати, а потім хочуть мене вбити. Хоч що станеться після цього… дозволь мені зупинитися.

Сьогодні ти хочеш знати, як я стала такою, яка є. Ти хочеш знати, як я до цього дійшла… Це довга історія. Але я тобі розповім… Я тобі розповім. Якщо ти віриш у те, що кажуть про мене інші, ти дурень. Я розповідаю тобі свою історію на противагу всім цим побрехенькам. На щастя, в цьому твоєму ноутбуці поміститься навіть моя довга оповідь.

У мене є два дні. Сподіваюся, їх вистачить. Усе це скоро вийде мені боком.

Мати назвала мене Оньєсонву. Це означає «Хто боїться смерті?» Вона нарекла мене влучно. Я народилася двадцять років тому, під час лихоліття. За іронією долі, виросла я далеко від усіх убивств…

Розділ 2

Тато

Всякий може зрозуміти, що я — дитина від зґвалтування, лише поглянувши на мене. Але тато, вперше мене побачивши, геть не звернув на це уваги. Він — єдина людина, крім моєї матері, про яку я можу сказати, що вона полюбила мене з першого погляду. Почасти саме тому мені було так важко його відпустити, коли він помер.

Саме я обрала тата для своєї

1 2 3 ... 118
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хто боїться смерті», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хто боїться смерті"