Читати книгу - "Шум і лють, Вільям Фолкнер"

— Він усі Бенджіні ляльки почикрижив, — каже Кедді. — Ось я його самого почикрижу.

— Кендейсі! — їй тато.

— Так, його! — Кедді каже. — Почикрижу!

Кедді виборсується. А тато її не відпускає. То вона ногами коп, коп Джейсона. Той відкотився в куток, зник із дзеркала. Тато поніс Кедді до вогню. В дзеркалі не лишилося нікого. Тільки вогонь ще там. От ніби вогонь у дверях горить.

— Ну ж бо, припини, — каже тато. — Чи ти хочеш довести маму, щоб вона ще дужче розхворілася там, у своїй кімнаті?

Кедді й припинила.

— Він усі ляльки покраяв — усі, що ми з Мав… із Бенджі наробили з паперу, — каже Кедді. — Назбиток порізав!

— Неправда! Я не назбиток! — Джейсон кричить. Він уже сидить і все ще плаче. — Я не знав, що то його ляльки. Я подумав: якісь старі папірчики.

— Ще й як ти все знав, — йому Кедді. — Ти просто назбит…

— Тихо, — каже тато. — Тихо, Джейсоне, — каже він.

— Я тобі завтра інших нароблю, — мені каже Кедді. — Багато-багато ляльок наробимо. А ось і подушечка твоя!

Увійшов Джейсон.

«І скільки ще я маю тобі казати: цить?!» — Ластер говорить.

«Що тут за шум учинився?» — питається Джейсон.

— То він просто сам себе доводить і виводить, — каже Ластер. — Отак-о цілісінький день.

— То хай би й поплакав та й перестав би! — каже Джейсон. — Якщо ти не годен заспокоїти його, то веди до кухні. Не можемо ж ми всі, як матінка, позамикатися від нього по кімнатах.

— Бабуся не веліла водити його до кухні, поки вона не скухторить вечері, — каже Ластер.

— Ну то потіш його якось, аби було лихо тихо, — каже Джейсон. — Чи ж я на те на роботі цілісінький день гарую, аби прийти не додому, а в якусь божевільню?

Газету розгорнув, читає.

«Дивись собі у вогонь, і в дзеркало, та й на подушечку поглядай, — Кедді каже. — Не треба тобі чекати аж до вечері — ось вона, перед тобою, подушечка твоя!» І ми чули дах. А ще чули Джейсона, як він плаче — не наплачеться за стіною.

Ділсі й каже:

— Сідайте, Джейсоне, вечеряти! А ти тут не кривдив Бенджі?

— Та що ви, бабусю!

— А Квентіна де? — питає Ділсі. — Її вечеря доходить якраз.

— Не знаю, ба, — Ластер їй. — Я її не бачив.

Ділсі вийшла.

— Квентіно! — гукає вона в коридорі. — Квентіно! Вечеря готова!

Ми чуємо дах. І від Квентіна дощем тхне.

«А що Джейсон накоїв?» — питає Квентін.

«Усі Бенджіні ляльки почикрижив», — каже Кедді.

«Мама веліла казати не «Бенджі», а «Бенджамін», — каже Квентін. Сів на килим біля нас. «І коли вже той дощ пересядеться? — говорить він. — Нікуди не поткнешся через негоду».

«А ти бився з кимсь! — каже Кедді. — Скажеш, ні?»

«Та трішки потузявся тільки», — Квентін їй.

«Нічого собі «трішки»! — каже Кедді. — Татові будуть витрішки».

«А мені начхати, — каже Квентін. — От дощ — це біда! Весь світ мені затулив».

Квентіна з порога:

— Що, Ділсі кликала мене вечеряти?

— Так, мем, — їй Ластер. Джейсон подивився на Квентіну. Тоді знову втупився у свою газету. Квентіна увійшла.

— Казала бабуся, зараз і подасть, — їй Ластер.

Квентіна у мамине крісло скік. Тут Ластер обізвався:

— Містере Джейсоне!

— Ну? — Джейсон йому.

— Чи не дасте мені двадцять п’ять центів? — каже Ластер.

— Нащо тобі? — питає Джейсон.

— На вечірню виставу, сьогодні, — каже Ластер.

— Чув я, Ділсі хотіла позичити четвертак у Фроні, тобі на квиток, — каже Джейсон.

— Взяти вона взяла… — каже Ластер. — Тільки ж я загубив монету. Ми з Бенджі цілий день шукали скрізь того четвертака. От хоч у Бенджі спитайте.

— Ото в Бенджі й позич, — йому Джейсон. — Мені моя копійка тяжкою працею дається.

Джейсон читає газету. Квентіна у вогонь дивиться. А вогонь і в очах її, і на губах. Весь рот червоний.

— То ж він сам до гамака попхався, а я його не пускав, — каже Ластер.

— Заткайся! — Квентіна йому. Джейсон на неї зирк.

— Ти забула, що я обіцяв зробити, якщо знову побачу тебе з тим типом із ятки? — він Квентіні. А вона все у вогонь дивиться. — Чула, що я тобі кажу? — допитується Джейсон.

— Чула, — каже Квентіна. — То вже й зробили б, чом ні?

— Не турбуйся, зроблю, — Джейсон їй.

— Я не турбуюсь, — йому Квентіна.

Джейсон знову зачитався.

Я чую дах. Тато нахилився, придивляється до Квентіна.

«Привіт! — каже він. — То хто ж кого?»

— А ніхто, — каже Квентін. — Нас розборонили. Вчителі.

— І з ким же це ти? — питає тато. — Якщо не секрет.

— Усе по-чесному було, — каже Квентін. — Він не менший мене.

— Це вже непогано, — каже тато. — А ти можеш зізнатися, через що ви побилися?

— Та так, нізащо, — йому Квентін. — Він сказав, що підкладе їй жабу в стіл, а вона, мовляв, не дасть йому прочухана, побоїться.

— Отакої! — каже тато. — Вона. А тоді що ж?

— Так, сер, — каже Квентін. — А тоді я щось ніби йому як уріжу.

Нам чути і дах, і вогонь, і сопіння якесь за дверми.

— А де б він доп’яв ту жабу в листопаді? — питає тато.

— Не знаю, сер, — йому Квентін.

Нам їх чути.

— Джейсоне! — каже тато. І ми чуємо Джейсона.

— Джейсоне! — знову тато. — Заходь сюди та більш не сопи там.

Нам чути і дах, і вогонь, і Джейсона.

— Перестань! — тато йому. — А то ще прочухана дам.

Тато підняв Джейсона, посадив у крісло поруч себе.

Джейсон хлип та хлип. Нам чути вогонь і дах. Джейсон хлипнув гучніш.

— Тільки спробуй ще хоч разок! — тато йому. Нам чути вогонь і дах.

«Ну, то й гаразд, — каже Ділсі. — А зараз усі заходьте — вечеряти!»

Верш пахне дощем. А ще — псами. Нам чути вогонь і дах.

Чути, як швидко-швидко йде Кедді. Тато й мама дивляться на відчинені двері. Кедді пройшла далі, швидко минула двері. Не зазирнула. Швидко пройшла.

— Кендейсі! — покликала мама. Кедді зупинилась.

— Так, мамо, — сказала.

— Не треба, Керолайн, — каже тато.

— Підійди сюди, — каже мама.

— Не треба, Керолайн, — каже тато. — Дай їй спокій.

Кедді підійшла до дверей, стала на порозі, дивиться на тата й маму. Потім зирк на мене й зразу ж відвела погляд. Я заплакав. Крик вирвався мені з рота, я підхопився. Кедді увійшла, стала спиною до