Читати книгу - "Воїн-5. Місто мертвих, Олег Говда"

Спритно вибив чоп і приклався до пінного струменя, що хлинув з барила. Зробив кілька великих ковтків і передав мені.

— Вічна пам'ять… — я теж добряче відпив і, ігноруючи простягнуті тролем лапи, передав Тіні.

— А куди йшли? Якщо не секрет? — продовжив розпитування гном.

— Які ж секрети між бойовими товаришами?.. У Долину Смерті…

— У… куди?.. — витріщив очі Захірд з таким виглядом, ніби я зморозив відверту дурість чи непристойність.

— Ти не почув чи не віриш? — уточнив я, оскільки гучне булькання, яке видавав троль, і справді могло заглушити не те що слова, а шум, що створюється обвалом.

— Розчув, — почухав підборіддя гном. — Тому й перепитав... А ти знаєш, що за останні двадцять років туди вирушали чотири рази? Одного разу ми, один раз – люди, і двічі – ельфи.

— Значить, там справді є щось варте… якщо довгожителі ходили аж двічі, — зауважив я резонно. — Ці просто так життям не ризикують.

— Можливо, — кивнув Захірд. — Але я не про це… Щоб ти знав: із усіх чотирьох експедицій до Долини Смерті, жодного разу ніхто не повернувся!

— Ну… — знизав я плечима. Мовляв, всяке буває.

— Думаєш, тобі вдасться те, чого інші не змогли? — примружився Захірд.

— Чому б і ні? Може, та магія… чи що там охороняє долину від непроханих гостей, за минулі роки послабшала? А то й зовсім вийшла з ладу... Таке можливо, ні?

— Гм… — тепер гном почав огладжувати вуса. — Гм ...

— Хрясть! — звук дерева, що ламається, пролунав як постріл.

Усі обернулися до троля. Господар мав намір видавити з барила ще хоч ковток елю, але натомість придбав повні жмені поламаних дощечок.

— Не хоче... — ображено поскаржився троль, демонструючи нам рештки барила. — Як корова… Нема соку…

— Не хвилюйся, зараз принесуть ще, — хмикнув Захірд Кам'яна Сокира. — А що… З тролем туди ще ніхто не навідувався…

Помовчав трохи і продовжив:

— Владе... Слухай... Я тут подумав... Візьміть мене з собою, га? Там же до виверження вулканів місто було… Велике. Значить, і замки зустрінуться. У тому числі й такі, що навіть тролю не зламати. А кращого майстра з відкриття замків, ніж я, ви навряд чи знайдете.

— Впевнений?

Гном знову почухав бороду.

— А чому ні? Ви ж йдете… Я вже досить пожив. Ще років п'ять-десять і зовсім у старі запишуть. Так що це може стати моєю останньою пригодою. Нудно без справи.

— Не нудно… — не погодився з гномом Хазяїн. — Весело. Давайте каміння кидати? У кого поцілити?

— Не треба, — зупинив я троля, що вже стискав у лапі камінь і вибираючи ціль серед гномів, що снували лісами. — Не тут… — і погрозливо додав. — Кинеш камінь, нам більше соку не дадуть!

— Сік смачний… — погодився троль, запихаючи камінь назад у мішок, який ми пристосували йому на пояс, як гаманець. — Хазяїн кидати не буде. Скажеш, коли…

— Скажу. Не хвилюйся. Ще один день, і повеселишся вдосталь.

— Гаразд… Хазяїн зачекає, — поступливо кивнув троль. — Сьогодні пити сік із дерева і спати. Завтра — весело. Кидати каміння.

— Ну що ж, бачу він у вас і справді слухняний. Тоді, влаштовуйтесь на нічліг… — Захірд вказав рукою убік від воріт. — Он там… Від спокуси подалі. Ель і їжу вам принесуть. Я поки зберуся. Відмичок треба прихопити якомога більше, та й різне спорядження… ковальське… А вранці й вирушимо. Я хоч і не слідопит, але околиці знаю. Проведу короткою дорогою.

   — Добре. Радий, що будеш із нами, Захірде. Досвідчений майстер і вмілий воїн завжди знадобиться. Тим паче, перевірений у бою товариш. Тільки ти… не кажи нікому, куди підемо. Щоб не наврочити.

— Про це не хвилюйся, — хмикнув гном. — Я теж не хочу, щоб мене вважали тим, що вижив з розуму... Нехай усе залишиться нашою таємницею. Буде про що взимку розповідати.