Читати книгу - "Посмертні записки Піквікського клубу"

— Ну, як це в мене вийшло?

— Розкішно… надзвичайно… я сам не зіграв би краще… повторіть ще завтра… щовечора, поки я не скажу.

— Рахіль хоче, щоб я робив так само й далі?

— Звичайно… це їй не до вподоби… але так треба… щоб не збуджувати підозри… боїться брата… каже, що безпорадна… ще кілька днів… обдурите старих… нарешті — щастя.

— Вона нічого не переказувала?

— Кохає… страшенно… незмінно любить… Що переказати від вас?

— Любий друже, — стиснув „приятелеві" руку, нічого не підозрюючи, містер Тапмен, — скажіть їй, як гаряче я її кохаю, як важко мені ховати свої почуття… скажіть що хочете; додайте тільки, що я розумію користь поради, яку вона дала мені через вас сьогодні ранком. Скажіть, що я вітаю її мудрість і захоплений її обачністю.

— Перекажу. Більше нічого?

— Нічого. Додайте лише, що я мрію про той час, коли назву її своєю і коли будьякі тайни будуть зайві.

— Неодмінно, неодмінно. Все?

— О, друже мій, — містер Тапмен знову стиснув приятелеві руку, — прийміть мою палку подяку за вашу некорисливу ласку і вибачте, що я, нехай у думках, міг мати вас за свого конкурента. Чи спроможусь я колись віддячити вам, дорогий мій друже?

— Не будемо про це говорити, — перебив йому мову містер Джінгл. Він на мить спинився, ніби щось згадуючи, потім сказав — А, до речі, чи не могли б ви позичити мені десять фунтів?.. Особиста справа… Через три дні поверну.

— Можу, — відповів, розчулившися, містер Тапмен. — Кажете, на три дні?

— Тільки на три… тоді все влаштується.

Містер Тапмен відрахував десять фунтів, поклав їх на долоню приятелеві. Той сунув їх, монета по монеті, в кишеню, і вони повернули до дому.

— Будьте ж обачні,— сказав містер Джінгл, — жодного погляду!

— Жодного натяку, — відповів містер Тапмен.

— Жодного слова!

— Жодного звука.

— Всю увагу племінниці… жорстоко щодо тітки… єдиний спосіб обдурити всіх.

— Прикладу всіх зусиль, — обіцяв містер Тапмен.

— І я теж, — сказав до себе містер Джінгл, коли вони увіходили в будинок.

Увечері обідня сцена повторилася, і так тривало три дні. На четвертий день господар був у чудовому настрої, бо пересвідчився, що ніяких підстав обвинувачувати містера Тапмена немає. Добре почував себе й містер Тапмен, бо Джінгл казав йому, що справа йде до розв’язання. Добре почував себе і містер Піквік, бо він рідко почував себе інакше. Не так добре почував себе містер Снодграс — він ревнував до містера Тапмена. Добре почувала себе й стара леді, бо вигравала ввесь час у віст. Добре почували себе І містер Джінгл та міс Вордл з досить важливих причин, про які говоритиметься в найближчому розділі.

РОЗДІЛ VIII

Відкриття й погоня.

Вечеря була на столі. Круг стола стояли стільці. На буфеті вишикувались пляшки, кухлі та склянки, і все вказувало на наближення найвеселішого часу доби.

— А де Рахіль? — спитав містер Вордл.

— І Джінгл? — додав містер Піквік.

— І правда, — промовив господар, — я давно щось його не бачив і не чув його голосу, принаймні, вже дві години. Еміліє, голубко, подзвони, прошу.

На дзвінок з’явився гладкий хлопець.

— Де міс Рахіль? — Він не міг сказати.

— Де тоді містер Джінгл? — Він не знав.

Всі здивовано переглядались. Було вже пізно — початок дванадцятої. Містер Тапмен нишком усміхався. Вони десь гуляють і розмовляють про нього. Ха-ха — ха! Здорово вигадано. Комедія!

— Ну, нічого, — по недовгій паузі сказав містер Вордл. — Вони, сподіваюсь, скоро повернуться. Я ніколи й ні на кого не чекаю з вечерею.

— Прекрасне правило! — схвально промовив містер Піквік. — Чудове!

— Сідайте, прошу, — запросив господар.

На столі стояло велетенське блюдо холодного м’яса, і містерові Піквіку поклали чималу його порцію. Він підніс уже виделку до губ і саме збирався відкрити рот, коли з кухні долинув шум багатьох голосів. Містер Піквік спинився й поклав виделку на стіл. Містер Вордл, що різав м’ясо, і собі спинився й подивився на містера Піквіка. Містер Піквік глянув на нього.

В коридорі залунали важкі кроки. Двері їдальні раптом відчинилися, і в кімнату ввалився слуга, що першого дня ваксував чоботи містера Піквіка, а за ним гладкий хлопець і вся челядь.

— Що то в біса за знак? — гримнув господар.

— Чи не горить кухня, Еммо? — занепокоїлась стара леді.

— Що ви, бабуню! — скрикнули панни.

— У чім справа? — грізно спитав господар.

Слуга набрався духу й тихо відповів:

— Вони поїхали, пане. Зовсім поїхали, сер. (Тут побачили, що містер Тапмен поклав ніж та виделку і пополотнів).

— Та хто поїхав? — розсердився містер Вордл.

— Містер Джінгл і міс Рахіль, сер. В кареті з „Голубого Лева" в Маглтоні. Я був там, але не міг спинити їх і тому зараз же прибіг сюди.

— А я сплатив його витрати! — як навіжений схопився з місця містер Тапмен. — Він узяв у мене десять фунтів. Держіть його! Він обдурив мене! Я не залишу цього! Я позиватиму! Піквік! Я не дозволю цього! — І, вигукуючи якісь безладні фрази, безталанний джентльмен у нападі розпачу забігав по кімнаті.

— Рятуй, боже! — скрикнув містер Піквік, злякано дивлячись на незвичайну жестикуляцію свого друга. — Він збожеволів! Що його робити?

— Робити! — підхопив огрядний старий господар» почувши тільки останнє слово. — Запряжіть коня в кабріолет. Я поїду до готелю й наздожену їх. А де цей лайдак Джо? — скрикнув він, коли слуга побіг виконувати доручення.

— Я тут, але я не лайдак, — озвався голос гладкого хлопця.

— Пустіть мене, Піквік! — кричав Вордл, кидаючись на сонливого хлопця. — Його підкупив цей негідник Джінгл, щоб збити мене з пантелику, і він понавигадував хто-зна чого про мою сестру й мого друга Тапмена. (Тут містер Тапмен упав на стілець.). — Пустіть мене до нього!

— Не пускайте! — верещали жінки, серед голосів яких виразно чути було ревіння гладкого хлопця.

— Не смійте держати мене! — кричав старий. — Прийміть ваші руки, містер Вінкл! Пустіть мене, містер Піквік!

Любо було дивитись, яким спокійним і філософічним залишалося під час цієї колотнечі обличчя містера Піквіка. Він тільки трохи розчервонівся з напруги, коли, цупко обхопивши руками широкі груди їхнього тілистого господаря, стримував пориви його завзятої вдачі, а об’єднане жіноцтво тягло, пхало й виштовхувало з кімнати гладкого хлопця. Містер Піквік випустив свою жертву тільки тоді, коли слуга сповістив, що кабріолет уже готовий.

— Не пускайте його їхати самого! — верещали жінки. — Він неодмінно вб’є когонебудь.

— Я поїду з ним, — сказав містер Піквік.

— Ви — славний хлопець, Піквік, — промовив господар, стискуючи йому руку. — Еммо, дай