Читати книгу - "Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити"

Таке відбувається з більшістю дрібниць, які нас нервують. Але вони достають нас до печінок лише тому, що ми переоцінюємо їх значення».

Дізраелі казав: «Життя надто коротке, щоб витрачати його на дрібниці». «Ці слова, — писав Андре Моруа в журналі This Week, — допомогли мені витримати багато тяжких випробувань. Я зрозумів, що ми часто дозволяємо собі турбуватися через дрібниці, які насправді заслуговують лише на зневагу і забуття. Для життя на цій землі нам відведено лише декілька десятиліть, а ми безповоротно втрачаємо час, переймаючись образами, про які вже за рік не пам'ятатимемо. Ні, так не повинно бути. Давайте присвятимо своє життя гідним людини справам і мріям, нехай нас надихають великі задуми, справжні відчуття і безсмертні вчинки. Адже наше життя надто коротке, щоб витрачати його на дрібниці».

Навіть така неординарна особа, як Редьярд Кіплінг, час від часу забував про те, що «життя надто коротке, щоб витрачати його на дрібниці». Що ж відбувалося внаслідок цього? Він судився зі свояком, і то був найскандальніший процес в історії Вермонта. Справа набула такого розголосу, що про неї навіть видали книгу: «Судовий процес Редьярда Кіплінга у Вермонті».

Ось в чому полягала суть справи. Кіплінг одружився з дівчиною із Вермонта, Кароліною Балестьєр. Він оселився у затишному будинку в Бреттлборо, Вермонт, і збирався провести у ньому решту свого життя. Його свояк, Бітті Балестьєр, став нерозлучним другом Кіплінга. Вони разом працювали і розважалися.

Далі події розвивалися ось як. Кіплінг купив у Балестьєра ділянку землі, причому друзі домовились, що Бітті матиме змогу кожного року скошувати там собі траву на сіно. Трохи згодом Балестьєр випадково дізнався, що Кіплінг облаштовує на придбаній ділянці квітник, і шалено розлютився. Та й Кіплінг не попустив свого. Над зеленими пагорбами Вермонта згустилися чорні хмари.

За кілька днів Кіплінг вирушив на велосипедну прогулянку, аж раптом шлях йому перетнув запряжений кіньми фургон, яким керував Балестьєр. Від несподіванки Кіплінг не втримав рівноваги і впав з велосипеда. І та людина, яка написала: «Коли ти бережеш залізний спокій всупереч загальній паніці й клятьбі...»[7], втратила здоровий глузд і зажадала, щоб Балестьєра заарештували! Розпочався сенсаційний судовий процес. Репортери з великих міст юрбою сунули у Бреттлборо. Новина миттєво облетіла весь світ. Ця справа змусила Кіплінга і його дружину назавжди виїхати з Америки. Скільки колотнечі й хвилювань через таку дрібницю, як копиця сіна!

Ще двадцять чотири століття тому Перикл казав: «Годі вже, громадяни! Ми забагато часу витрачаємо на дурниці». Схоже, те саме можна сказати і про нас із вами.

А зараз я ознайомлю вас із однією з найцікавіших історій, які оповів мені доктор Гаррі Емерсон Фосдік. Це історія про перемоги і поразки одного лісового велетня.

На одному зі схилів гори Лонгс-Пік, Колорадо, лежать рештки велетенського дерева. Вчені-натуралісти стверджують, що воно простояло чотириста років. Воно пустило коріння, коли Колумб зійшов на берег Сальвадору, і виросло наполовину, коли англійські колоністи оселилися у Плімуті. Чотирнадцять разів за його довге життя в нього влучала блискавка, незліченні бурі та сніговії чотирьох століть шарпали його гілля. Але воно вистояло. Проте врешті його почали підточувати дрібні жучки. Комахи прогризли кору й поступово руйнували його стовбур. Дерево пропало від безлічі незначних укусів. Лісовий велетень, якого не здолали століття, не зламали блискавки і бурі, звалився під натиском маленьких жучків — таких мізерних, що людина могла б роздушити їх двома пальцями.

Чи не нагадує цей лісовий велетень нас із вами, а його битви — наші життєві труднощі? Ми долаємо серйозні життєві перешкоди, але краємо серце через маленьких жучків неспокою — таких мізерних, що їх можна роздушити двома пальцями.

Кілька років тому я подорожував Тетонським національним парком разом із Чарлзом Сейфредом, старшим інспектором дорожнього руху штату Вайомінг, та кількома його друзями. Ми планували відвідати маєток Джона Д. Рокфеллера, розташований на території парку. Але на якомусь перехресті водій машини, в якій їхав я, повернув не в той бік, і ми заблукали, тож опинилися біля маєтку на годину пізніше.

Ключ від воріт був у містера Сейфреда, і весь цей час він чекав на нас у лісі, ховаючись від спеки. У хащах було повнісінько комарів, від укусів яких міг би осатаніти навіть святий. Але здолати Чарлза Сейфреда вони не змогли. Гадаєте, він сипав прокльонами у бік надокучливих комах, коли ми нарешті прибули на місце? Аж ніяк. Чекаючи на нас, він вирізьбив з осики свистульку і вигравав якусь мелодійку. Я й досі бережу цей свисток як пам'ять про людину, що була здатна із легкістю долати життєві дрібниці.

Щоб подолати звичку до турбот, дотримуйтеся Правила 2.

Не дозволяйте собі хвилюватися через дрібниці. Ними слід нехтувати, їх треба якнайшвидше забувати. Пам’ятайте, що «життя надто коротке, щоб витрачати його на дрібниці».

Розділ 8

Правило, яке поставить поза законом більшу частину вашого неспокою

У ті дні неспокій дошкуляв мені. Під час грози я боявся, що в мене влучить блискавка. Коли для нас настали важкі часи, я боявся, що помру з голоду. Я відчував страх через те, що після смерті потраплю у пекло. Я страшенно боявся, що Сем Байт, який був старшим за мене, здійснить свою погрозу і відріже мені вуха. Я тривожився, що дівчата глузуватимуть із мене, якщо я почну до них залицятися. Я боявся, що жодна дівчина не погодитися стати моєю дружиною. Я турбувався, бо не знав, що сказати своїй дружині одразу після весілля. Я уявляв, як ми повінчаємося у маленькій сільській церковці, потім сядемо в кабріолет, прикрашений торочками, і вирушимо на батьківську ферму... Але про що ми говоритимемо? Про що? Я сушив собі голову, намагаючись вирішити цю проблему світового масштабу, кілька годин, поки орав поле.

Але з роками я зрозумів, що дев'яносто п'ять відсотків моїх тривог були уявними, і ті страшні події так і не відбулися.

Наприклад, як я вже зазначав, я страшенно боявся блискавки.