Читати книгу - "Таємний агент Микола Гоголь"

гімназію в Кременці. Не виключено, що це було зроблено зумисне. Чацький намагався створити вищий навчальний заклад, який би став осердям польськості. Це зручніше було зробити в Кременці, де позиції польської шляхти були сильніші, ніж у Києві. І справді, Вища Волинська гімназія (Кременецький ліцей) стала оплотом польськості. Після Листопадового повстання царський уряд вирішив цей навчальний заклад ліквідувати. Замість нього (і на противагу йому) було вирішено створити суто російський університет у Києві. Він мав статус імператорського університету, тобто його автономні права були обмежені, а ректор призначався безпосередньо царем. При створенні університету з Кременецького ліцею до Києва вивезли бібліотеку, різноманітне обладнання. Переїхали навіть деякі викладачі.

Про всі ці перипетії, пов’язані з організацією університету в Києві, Гоголь не міг не знати. Це був один з епізодів війни між росіянами та поляками — війни, щоправда, на культурному фронті. Загалом кажучи, це була війна за душі українців. Росіянам важливо було зробити Київ своїм, утвердити тут університет, який би став осередком російськості та православ’я. Недаремно йому було надане ім’я Володимира Святого — хрестителя Русі, якого імперська історіографія представляла одним з головних творців російської державності.

Цікавим є зображення Києва у «Тарасі Бульбі». Це місто постає як осередок польськості. Тут живуть польські аристократи, зокрема якийсь воєвода ковенський зі своєю дочкою. Але тут же існує православна академія, тобто осередок руськості. Цією академією навіть опікується київський воєвода Адам Кисіль (до речі, один із представників правлячої еліти Речі Посполитої, який дотримувався православ’я). І хоча подекуди в Гоголя зустрічається дещо іронічне зображення цієї академії (особливо в повісті «Вій»), однак у «Тарасові Бульбі» вона трактується поважно. З одного боку, головний герой повісті ніби насміхається з тієї вченості, яку культивують в цьому навчальному закладі. Але з іншого боку — чомусь саме туди він посилає навчатися своїх синів. Мало того — демонструє певні знання, що їх, очевидно, сам здобув у тій самій академії.

Отже, Київ постає як своєрідна арена, де змагаються руськість і польськість. Це також місце, де вони контактують. Саме в Києві Андрій зустрічає даму свого серця, дочку ковенського воєводи. Тут починається їхній роман, який завершується трагічно.

Взагалі «київська історія» Гоголя виглядає дещо дивно. Він претендує на те, щоб обійняти в Київському університеті кафедру історії, але царські чиновники не дають йому цього зробити. Натомість Гоголю дозволяють, попри його дуже посередній педагогічний талант, викладати історію в столичному (!) Петербурзькому університеті. Зрозуміло, все це робилося з санкції влади. Ось і питання: чому Гоголя не пустили в Київ, а залишили в Петербурзі? Ймовірно, царським чиновникам він був потрібніший у столиці, ніж у провінції. Адже на той час Гоголь устиг заприятелювати з видатними столичними інтелектуалами, Пушкіним зокрема. А для царської охранки важливо було знати, що діється в цьому середовищі. Гоголь же, очевидно, непогано її про це інформував.

Установити точний час, коли Гоголь працював над «Тарасом Бульбою», як і над іншими повістями збірника «Миргород», проблематично. Найбільш імовірний час роботи над «Тарасом Бульбою»: кінець 1833–початок 1834-х років. Власне, це час, коли Гоголь мав великі надії щодо свого переїзду на терени України, до Києва. Тому «Тараса Бульбу», принаймні першу редакцію повісті, можна трактувати як таку собі «похвальну пісню» Україні — Україні не стільки реальній, скільки вигаданій, про яку мріяв Гоголь.

Повісті збірника «Миргород», серед яких і «Тарас Бульба», побачили світ 1835 року (цензурний дозвіл 29 грудня 1834 року). Збірник мав підзаголовок «Повести, служащие продолжением “Вечеров на хуторе близ Диканьки”». Тут доречно відзначити, що Гоголь планував здійснити третій випуск «Вечорів…», — адже ці твори мали популярність. Проте, очевидно, він «переріс» загалом добродушний гумор цих повістей і вирішив запропонувати читачеві твори дещо іншого характеру. Це й бачимо в «Миргороді». Хоча в деякому розумінні ці повісті справді є продовженням «Вечорів…». Маємо тут звернення до української проблематики. Є тут певна доза й іронії, і героїки. Правда, «географія назви» збірника дещо змінена. Здавалося б, і Диканька, і Миргород — майже те саме. З погляду освіченого петербуржця — це малоросійська провінція. Два населені пункти в Полтавській губернії, які колись входили до складу Гетьманщини. Та все ж різниця між ними є. У «Вечорах…» оповідь відбувається на хуторі біля Диканьки — села, що було колись власністю Василя Кочубея, який написав донос цареві Петру І на Івана Мазепу. Чи не натякав Гоголь, беручи таку назву для збірки своїх повістей, на мазепинські часи? Миргород — це вже дещо інше. Це містечко, хай навіть дуже провінційне. Відповідно, і повісті «Миргорода» є більш «міськими», а не «хуторянськими».

Однак на «миргородській» редакції «Тараса Бульби» Гоголь не зупинився. Він продовжив працювати над повістю. Які були в нього стимули для цього? Поширеною є версія, що робив він це на догоду цареві чи царським чиновникам, які хотіли, щоб твір дістав більш патріотичне й проросійське звучання.

Справді, якщо порівняти дві редакції повісті, то на перший погляд видається, що друга редакція і більш патріотична, й більш проросійська, про що ми детальніше вестимемо мову далі. Та разом із цим — саме у другу редакцію письменник-містифікатор заклав більше підводних рифів, які цю «патріотичність» руйнували.

Певно, Гоголь розумів, що перша редакція повісті вийшла досить сухою та схематичною. Їй бракувало поезії. Ці вади були практично зняті у другій редакції твору. Хоча, загалом кажучи, перша редакція лишилася більш «правдивою» та «автентичною».

Імовірно, над другою редакцією «Тараса Бульби» Гоголь працював із серпня 1839 року до травня 1842 року. У серпні 1839 року письменник, перебуваючи за кордоном, відчуває період захоплення українською історією та народною творчістю. Це можна трактувати як його ностальгію за батьківщиною — Україною. 15 серпня із Марієнбада Гоголь пише Михайлові Погодіну:

«Малороссийские песни со мною. Занимаюсь и тщусь, сколько возможно, надышаться стариною».

Подібні зізнання зустрічаємо й в інших листах Гоголя за цей період.

Складно проникнути у творчу лабораторію Гоголя. Схоже, переробляв він «Тараса Бульбу» за кілька підходів. Деякі глави першої редакції зазнали лише незначних змін. Хоча ці зміни все одно є досить важливими й допомагають у розкодуванні твору. Були також написані нові глави.

Зупинімося на змінах змістового плану. У першу главу Гоголь вставив розлогу історичну характеристику виникнення козацтва. Вона не зовсім вписується в художню канву тексту й скидається радше на уривок із твору наукового характеру. Можливо, це й був фрагмент з історії України, роботу над якою Гоголь міг продовжувати після публікації першої редакції «Тараса Бульби».

Загалом же перша глава, якщо відкинути згаданий уривок і деякі інші незначні правки, практично