Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

— Далі, далі... Ну? Бувши повідомлений... Добре. Про про ж повідомлений? Ну? Цертіор фактус ет інфермітатем Ґалльорум... Ну? Бувши повідомлений про ці справи... Ні? Далі! Ет верітус есе...

— ...і злякавшись, — виривається з Василя.

— Де там. Краще побоявшись (множина) слабости Галів, ні?

Василь одразу погоджується. — Так. Слабости Галів, бо вони...

— Ну, ну! Що вони?

— Рухливі...

— Не рухливі, а скорше не сталі, не постійні у приняттю рішень... капієндіс! Це значить приняття якогось рішення... Ну, далі.

— ... і в більшости прагнуть до державної зміни...

— Добре. Або ще краще: до державного перевороту. Розбирайте!.. Скажіть, що то значить верітус?

— Боявшись, боючись...

— Початок слова, дієслова? Ну? вереор... сум... Ну? ... ве-ре-ро, — докінчує навздогад Василь.

— ... верері, — з притиском поправляє Річицький. — Ну, а як буде вербум депоненс другої кон’югації? Не знаєте! Слабо, слабо, Шеремето. Я вас пропустив на іспиті і пам’ятайте... Другий раз цього не станеться. А може скажете, що то може бути капієндіс? Ну? Яка то форма? Так званий герундіум, що стоїть в заміну герундіва? Ні?

Василь, розуміється, одразу погоджується.

— Початок слова? Ну, ну? Кааапіііо...

Василь продовжує:

— цептум...

— Ніяке цептум, а каптум, капере, — вже сердито перебиває Річицький і голосно майже кричить: — Нічого ви не знаєте! Кепсько! Замість ходити по кав’ярнях, краще учитися! На місце!

Василеві це не першина. З латиною в нього завжди ті самі непорозуміння. Він вже звик до цього і навіть не дуже переймається. На перерві він бачить Настю Мединську, що йде через їхню клясу до виходу. Вона ледь помітно на нього зиркає, і його серце від цього падає десь далеко вниз. Він швидко відвертається і ховає в тінь барву свого лиця. Це його кат — та барва. Це виказує його. Це вічне його нещастя. Чому інші спокійно дивляться і на дівчат, і на кого хочете і не червоніють, а він мусить червоніти та ще таким демонстративно ганебним способом.

Підходить знов Прокіп Шпачук. Приносить якусь писульку.

— Прочитай і верни, — каже він.

Василь потайки починає читати. Це заклик до виборів. І чого, чого тільки там немає. І протест проти тиранів... І заклик вставати, рвати кайдани, не дозволяти топтатися клятому ляхові по українських обличчях... і багато такого іншого. Василь все то перечитав і повернув.

— Ну, що ти скажеш? — запитав його Шпачук. — Ми хочемо це відбити на шапірографі і розповсюдити...

— Добре. Тільки по-моєму там зовсім мало говориться про самі вибори.

— Ну, про це ще поговоримо, — сказав Шпачук. — Маю вражіння, що ти розкис. Чого такий блідий.

— Чуюся недобре, — відповів Василь, повернувся і, оминаючи товаришів, просунувся до своєї лавиці. На нього нападає якась химера. Виходить до роздягальні, виходить на ґанок, стає там перед високим вузьким віконцем і довго дивиться через нього па подвір’я. Якось так випадає, що до нього підходить Настя. Стає байдуже поруч нього і між іншим питає:

— Що це у вас, Василю, такий Байронівський вигляд?

— Думаю, що це тільки звичайна простуда... Я і Євген вчора порядно промокли.

Говорять про се, про те... Про вірші ні слова. Чи не має часом Василь якоїсь цікавої книжки? Ні. Василь наразі не має нічого. Недавно мав Шумахера про леді Гамільтон. Це має бути цікаве? Навіть дуже. Цікава була пані. А чи правда все, що про неї пишуть? Невідомо. У кожному разі вона була гарна не тільки тілом. Мала відвагу, волю...

Дзвінок перериває їх міркування. Не прощаючись, розходяться. До кляси входить учитель історії Польщі. Невеличкий, але з великим носом добродій у піввійськовому одязі кольору хакі. На носі великі окуляри. Він сідає до столу, мовчки перевіряє присутність учнів, переписуючи всіх неприсутніх з попередніх годин.

Потім йдуть Мєшкі, Кшивоусти, хоробрі і нехоробрі. Його обдурюють. Валя встає з задньої лавиці і питає щось недоречне про Марію Стюарт, учитель сердиться, погрожує, але зараз же забуває і далі оповідає своє. Більшість учнів не звертає на нього уваги. Євген дочитує свого Лєскова. Валя малює карикатури. Шпачук виписує свої заклики. Ще хтось там показує іншому збірку поштових марок. І тільки дзвінок визволяє все те заклопотане товариство. Учитель дуже розбалакався. Він не встиг докінчити свою мову до кінця, розгортає підручник Левіцького, завдає від-до, бере журнал і швидко виходить.

Після цієї лекції всі визнанці Мойсейової віри відходять. Має бути лекція релігії. Дзвінок. Всі очікують, всі сидять на передніх лавицях. Минає п’ять, десять хвилин... Нарешті двері з директорської відчиняються і, закинувши назад голову, у рясі з зеленого сукна, окулярами на носі входить о. Ніколай. Всі так його і називають. Інакше зватись він не хоче. Терпіти не може, коли йому кажуть о. Микола чи пан-отець. Так само довго не міг він терпіти української молитви. От вже не терпить він тих слів. Вони для нього огидні, терпкі, грубі, непристойні. Як можна, прошу вас, говорити такою мовою? І що то за мова? І хто її видумав? Ну, хай би ще мужики на селі, сидухи на базарі, наймити чи старці... А то ж у гімназії, на лекції французької чи фізики, чи історії святої православної церкви! Молитися до Бога, до самого Бога і такими словами: “Дякуємо Тобі, Создателю, що ти сподобив нас ласки своєї, і ми прослухали навчання”. І що це за молитва? О. Ніколай має вже посивіле волосся. Не примушуйте його на старості літ поганити свої уста мовою, якій місце у хліві, а не в школі.

Але зовсім інакше думають всі оті лобурі. Вони і слухати не хочуть інакше, ніж по-їхньому. Вони йому перечать, протестують, вимагають, встають всі, як один, йдуть до директора, вимагають. До кляси приходить сам директор... Так і так ось тут діється. Що ви можете, о. Ніколай, на це сказати? Нічого. Зовсім нічого, тільки прошу не примушувати мене говорити тією мовою...

— Але ж це українська гімназія.

— Нічого не значить. Українська не українська, а ізвінітє... Молитися ми вже будем настоящим руским язиком, каким молилися всі наші предки тисячу і больше годов.

Всі сміються, але о. Ніколаєві зовсім не до сміху. Він сидить весь червоний за столом сам один, мов маяк серед розбурханого моря, і ніякі бурі не зрушать його з