Читати книгу - "ВІртуозна Гра, Оскар Бласт"

Поснідавши, Платон зиркнув на годинник. До десятої, коли починався сьогодні другий рівень Віртуозної Гри, була ще майже година, і, в принципі, не обов’язково було входити у вірт так пунктуально. Дозволялося виконувати завдання протягом дня. Тим більше, часто так і робили досвідчені гравці. Дізнавалися на форумах та з новин, які пропонуються в той день завдання, ретельно вивчали матеріал, якщо не орієнтувалися в питанні чи недостатньо володіли інформацією про ту чи іншу гру, запропоновану розробниками, а вже потім ішли виконувати завдання.

Минулого року і Платон так зробив, але потім зрозумів, що готуйся чи не готуйся, все одно велику, навіть левову частку в грі відіграє удача, його величність випадок. Тому він вирішив трохи прогулятися містом, подихати повітрям, розім’яти ноги, а вже потім, на свіжу голову, приступити до виконання завдань другого рівня.

Погода сьогодні стояла чудова! Навіть і не скажеш, що, в принципі, вже, вважай, початок осені. Небо сяяло блакиттю, сонце сліпило очі, людей на вулицях було порівняно мало – велика частина мешканців міста зараз сиділа у вірті, чекаючи початку Віртуозної Гри.

Платон увійшов до невеликої крамнички поряд зі своїм будинком, привітався з літнім чоловіком, паном Марком, якого знав уже кілька років, відтоді, як оселився в цьому районі, і завжди купував у нього свіжу випічку. Хліб тут продавався завжди казково смачний!

- Ну як, Платоне, - спитав пан Марк, - перший рівень пройдено?

- Так, - кивнув хлопець. – Трохи були глюки в грі, але все закінчилося добре. А ви як, грали?

- Е-е-е, ні! – розсміявся чоловік. Він прошкутильгав до полиці з круасанами й почав їх складати у невеликий пакет. – Давно облишив ці дурниці! Виманюють у людей гроші, а самі тільки піаряться та заробляють на цьому казкові суми. І тобі не радив би, хлопче. Ця гра, вона...

Він замовк, зав’язав пакет спеціальними зв’язками і поклав у фірмову коробку. «Золотий смак» - повідомляв на ній напис, обрамлений чудернацькою віньєткою. – Ця гра забрала життя мого сина... Він загинув у віртуальній реальності. Я ненавиджу її, - додав він тихо.

- Як? Я не знав, - здивувався Платон. – Хіба це можливо? Адже тисячі людей кожного дня заходять у вірт. Працюють там, граються, знайомляться, роблять багато різних речей. Ну, звичайно, є люди хворі, яким заборонено заходити в певні локації в вірті, а то й і в сам вірт, але це переважно нервово хворі або сердечники. Ваш син хворів?

- Він був абсолютно здоровий! – заперечив пан Марк. – І загинув дуже дивно. Його наче розірвало зсередини. Вся кімната була закидана шматками його тіла, - руки чоловіка затрусилися, він рознервувався, згадуючи цей випадок. Він сам, мабуть, розумів, що нервує, накручує себе, адже виправити вже нічого не можна, тому сказав далі. – Та не будемо про це. Цей дивний випадок не показник.

- А поліція? Що сказала поліція? – Платон все ще не міг відійти від слів пана Марка. Цей чоловік подобався йому, завжди був привітним, добрим, і хлопець досі не знав, що в житті пана Марка є така трагедія.

- Сказали, що необережне поводження зі зброєю. В даному випадку, з чимось, схожим на гранату. Причому ні звуків вибуху, ні якихось ознак, диму, не знаю, пороху, уламків гранати, так і не було виявлено. Я сам колись працював санітаром на добровільних засадах, ще в юності, то знаю про різні рани не з чужих слів. І я бачив ту рану! О Господи, його просто...

Пан Марк відвернувся, опанував себе, і змінив тему:

- Ох, Платоне, не зважайте! Це було дуже давно. І чому я це зараз згадав? Адже не слід лізти зі своїми бідами до клієнтів і покупців! Але ви приємний юнак! Я хотів би, щоб ви були, гм, обережним з тою грою... Може, тому й згадалося...

- Дякую, - кивнув хлопець. – Все буде добре. 

Платон вже збирався йти, затиснувши в долоні пакет зі смачним і ще теплим хлібом, як раптом пан Марк попросив:

- Платоне, чи не зробите мені ласку? Я не можу лишити крамнички, бо покупців, особливо зранку, досить багато. У мене є постійна клієнтка, пані Гроса. Вона кожного дня зранку приходить за круасанами. Я їх для неї спеціально випікаю. За нею навіть можна звіряти годинник! Рівно о дев’ятій тридцять вона переступає поріг моєї крамнички. Але сьогодні її немає. Вже майже десята. Чи не могли б ви занести їй круасани і пересвідчитися, що з нею все добре? Я чомусь хвилююся. Вона в досить поважному віці. Чи не сталося чогось?

- Звичайно! – хлопець не міг відмовити панові Марку, адже йому було не важко заскочити до жінки. Вона, виявляється, мешкала зовсім поруч, у будинку навпроти його дванадцятиповерхівки, ще й так само, як він, на десятому поверсі. Прихопивши пакет з круасанами, Платон пішов до пані Гроси.

Будинок був точною копією його, навіть нумерація квартир була подібна, тільки все-таки пані Гроса жила в сорок третій, в Платон у сорок четвертій. Домофон, як в принципі, і в його під’їзді, не працював: хтось із місцевих хуліганів повидирав кілька кнопок, пообмальовував двері, та й під’їзд був не в найкращому стані. Піднявшись в обдертому ліфті на десятий поверх, Платон, як чемний чоловік, подзвонив у двері, натискаючи зелену кнопку дзвінка біля дверей. Ніхто не озивався. Гм. Пані Гроса кудись пішла? Може, вони з Платоном розминулися і вона поїхала другим ліфтом. Хоча другий ліфт, наче, був зламаний. Хлопець знизав плечима і хотів уже йти геть. Але він просто так, на всяк випадок, смикнув ручку вхідних дверей.

Вони жалісно скрипнули і почали повільно відчинятися...