Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 1"

До таких перебільшених заяв я зараховую теорію, що проголошує середньовічну Київську Русь лише українською і відмовляє росіянам та білорусам у будь-якій частці цієї спадщини. Логічним наслідком цього є твердження, згідно з яким у середньовічну, до-монгольську добу вже існувала виразна диференціація східних слов’ян на три відмінні національні гілки.

Через брак часу і місця я не маю змоги докладно і обгрунтовано розглянути цю складну проблему. Дозвольте, однак, торкнутися питання, що має безпосереднє термінологічне значення. На противагу до твердження, яке часто подибуємо в українській історичній (і популярно-історичній) літературі, старий термін “Русь” не був простим відповідником сучасного терміна “Україна”. У домонгольську добу “Русь” мала два значення У вужчому сенсі ця назва стосувалася ядра держави Рюриковичів, що охоплювало Київське, Чернігівське та Переяславське князівства. У ширшому сенсі “Русь” означала усі безкраї землі під правлінням династії Рюриковичів та духовною владою Київської митрополії. Отже, не вся сучасна Україна входила до Русі у вужчому сенсі, тоді як у ширшому значенні Русь охоплювала також усю сучасну Білорусію, як і великі частини Россії.

Українці відкидають тлумачення Русі як Росії. Однак не дається заперечити, що у середньовіччі і ранній новочасній латинській мові Русь найчастіше постає як “Russia”. Наприклад, Руське воєводство (тобто Галичина, яка політично ніколи не була частиною Московщини й Російської імперії) звалося латинською мовою “palatinatus Russiae”. Час од часу Русь також перекладали як Rusia, Ruthenia, Rutenia, Ruzzia, Rugia. He можна очікувати термінологічної послідовності від середньовічних і ранньоновітніх джерел. Згідно з практикою папської курії, східнослов’янське (українське і білоруське) населення Польсько-Литовської Речі Посполитої звичайно називалося у латинській мові “Rutheni”. Але всупереч розповсюдженій думці, інколи ми подибуємо цей термін, вжитий і щодо москалів. Згідно з іншим помилковим твердженням, Московське царство стало відомим під назвою “Росія” лише за правління Петра I. Однак англійський мандрівник і дипломат з єлизаветської епохи Джайлс Флетчер написав класичну оповідь про тогочасну Московщину під назвою “Про російську державу” (“Of the Russe Commonwealth”), вперше опубліковану 1591 р.

Які висновки я роблю з наведених вище зауваг? Я веду до того, що для українських істориків було б кориснішим зосередити свої зусилля на питаннях змісту і суті, аніж на термінології. Розглядаючи середньовічну Русь, слід підкреслювати, що не лише її географічний центр тяжіння розміщувався в регіоні, який ми сьогодні називаємо Україною, але й за своїми політичними інституціями, соціальним ладом і культурним складом Київська держава ближча до головної течії української, аніж до російської історичної традиції Можна захищати цю резонну і вірогідну позицію, не заперечуючи, що в російській нації і державі є елементи староруської спадщини. Лише сприйнявши цей предметний погляд, західні історики відчують потребу термінологічно розрізняти Русь і Росію. Доки цього не станеться, донкіхотська словесна полеміка проти терміна “Київська Росія” не приноситиме користі, і, правдоподібно, буде непродуктивною. Питання термінології є допоміжним аспектом історичного пізнання і не можна підмінювати його.

Уважне читання сучасної західної наукової літератури показує, що авторитет “традиційної схеми російської історії” уже серйозно підірвано. Щоб довести до її радикальної еволюції, українські історики мають витворити праці високої якості, здатні впливати на незалежні критичні голови однією тільки силою і влучністю своїх аргументів. Це завдання, зрозуміло, тяжке, але не неможливе. Його також не можна обминути, бо в науці немає коротких шляхів. Рушаймо ж цією дорогою, будучи чесними самі з собою, і визнаймо, як мало ми поки що зробили.

ФЕОДАЛІЗМ{39}

Феодалізм в українській історії, як і в історії східних слов’ян у цілому є контроверсійною темою, оскільки це питання по-різному розуміють у західній (у т. ч. нерадянській українській) та радянській марксистській історичній науці. Згідно з західними істориками, основними рисами феодалізму є інститути васалітету (угода між паном і васалом, що єднає їх обопільними зобов’язаннями та лояльністю) й лену, або спадкового земельного володіння (одержаного васалом від пана за несення військової та інших повинностей). Феодалізм почався за післякаролінгського періоду (IX–X ст.) і, поза незначними його пережитками, занепав на зламі середньовіччя та новітньої доби (XV–XVI ст.). Вважається, що феодалізм обмежився в основному Західною Європою; в інших цивілізаціях часом виявлялися лише окремі його риси.

Набагато ширше значення приписує поняттю феодалізму радянська історіографія, яка більше підкреслює його соціально-економічний аспект, аніж інституційно-правний. Згідно з марксизмом, людство пройшло низку суспільно-економічних “формацій”: від первісно-общинного через рабовласницький, феодальний та капіталістичний лад — до соціалізму, що в кінцевому висновку має призвести до повного комунізму. Ця схема розвитку мала б бути загальною для всього людства, хоч у темпі поступу серед окремих народів допускаються відмінності; так само можливо, за певних обставин, перескочити якусь стадію. Так, германські і слов’янські народи перейшли безпосередньо від первісно-общинної до феодальної формації, минаючи рабовласницьку стадію. Природу цього ладу визначають спосіб виробництва та заснована на ньому класова структура. Кожна формація, за винятком первісного комунізму і кінцевого соціалізму, визначається наявністю двох основних антагоністичних класів — первісних виробників та панівного класу, який, володіючи засобами виробництва, використовує працю перших. Феодальний лад характеризується натуральним (неринковим), хліборобським господарством. Основними класами феодалізму є напіввільні селяни, прикріплені до землі (кріпаки), та землевласницька аристократія. Експлуатація селян відбувається шляхом неплатної праці (панщини), натуральних податей і, на пізнішій стадії, грошової данини. Вона підтримується юрисдикцією поміщиків над своїми феодальними підданими. Варто відзначити, що в популярній і пропагандистській марксистській літературі термін “феодалізм” часто вживається як лайка, задля засудження будь-яких виявів соціальної нерівності та класових привілеїв.

Через брак істотних інститутів феодалізму — васалітету і лену — історики-немарксисти беруть під сумнів наявність феодалізму у східних слов’ян; такої думки була більшість українських дореволюційних істориків, включно з М. Грушевським. Радянські історики натомість твердять, що феодальний період на східнослов’янських землях тривав від виникнення Київської держави в IX–X ст. до скасування кріпацтва 1861 р. Така концепція, висунута Леніним, а згодом розвинута в працях істориків Б. Грекова, С. Юшкова та інших, з 1930-х років була канонізована радянською історіографією. Вона офіційно санкціонована, і жодні відхилення від неї неприпустимі; дозволяється дискутувати лише окремі деталі. Радянські історики розрізняють три етапи “руського” феодалізму: рання феодальна монархія (з IX–X до початку XVI ст.), станово-представницька монархія (XVI — друга половина XVII ст.) і абсолютна монархія (з кінця XVII ст.). Щодо України радянські історики підкреслюють антифеодальний характер козацьких повстань у XVI–XVII ст. Велике повстання Хмельницького (1648) ліквідувало на значній частині українських земель володіння польських феодалів і завдало феодалізмові значного удару. Проте феодальні