Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 1"

марксистської системи періодизації не обов’язково означає збереження старої схеми, яку розвинули дореволюційні українські історики народницької школи. Її головною вадою є провінційність. Такі поняття, як “княжа доба” і “козацька держава”, що їх не можна поширити на інші країни, штучно ізолюють український історичний процес від ширшого контексту. До того ж, народницька схема періодизації страждає на концептуальну слабість у визначенні специфічного характеру окремих епох. Пригляньмося до т. зв. “козацької доби”, яка була улюбленою темою народницьких істориків. Немає сумніву, що козацтво було найважливішим феноменом історії України XVII ст. Але до революції Хмельницького козаки навряд чи посідали центральне місце у житті всього українського народу. Ми також не повинні забувати, що західноукраїнські території ніколи не були глибоко охоплені козацьким рухом. Тому неточно означати всю епоху XVI–XVIII ст. як козацьку добу.

То що ж пропоную я замість цих двох схем періодизації, котрі, як виявляється, мають поважні недоліки? Гадаю, нема потреби вигадувати окрему періодизацію української історії, оскільки загальноєвропейську модель цілком можна застосувати до України, зробивши лише невеликі поправки. Я покличуся тут на загальновідомі великі епохи європейської історії, а саме — античність, середньовіччя, новітній час, що охоплюють такі підрозділи як раннє та пізнє середньовіччя, ранньоновітній час і т. д. Як університетський викладач історії України, я поділив свій предмет на такі чотири курси у хронологічному порядку: стародавня і середньовічна Україна, Україна у ранньоновітній час, Україна XIX століття й Україна XX століття.

Я не буду тут, звичайно, намагатися детально розробити запропоновану схему періодизації. Хотів би, однак, зробити ще декілька додаткових пояснювальних зауваг. Завдяки заснуванню у північному Причорномор’ї низки грецьких поселень та їхньому впливу на віддалену від берега частину країни, а також завдяки пізнішому поширенню протекторату Риму над Боспорським царством Україна стала, принаймні маргінально, частиною стародавньої грецької та еліністично-романської цивілізації. Історію середньовічної України можна легко поцілити на три підперіоди: доба, що передує появі Київської Русі (VI–IX ст.); час об’єднаного Київського князівства (т. зв. Київської федерації і Галицько-Волинської держави (X до середини XIV ст.); і, нарешті, доба литовського панування (від середини XIV ст. до Люблінської унії 1569 р.). Очевидно, що ці поділи відповідають європейському ранньому, зрілому і пізньому середньовіччю. Істотною відмінністю, однак, є те, що на Україні середньовічна доба тривала довше, ніж на Заході. Вона закінчилася лише з Люблінською унією, яка докорінно змінила політичний статус українських земель, ввела нову соціальну систему, в основі якої лежали стани і відкрила країну для впливів ренесансу, реформації та контрреформації. Ранньоновітній час на Україні тривав від Люблінської унії до кінця XVII ст. Панівною соціальною структурою протягом цих двох століть була структура станова, двома конкурентними варіантами якої були “шляхетська демократія” польського зразка та козацький устрій. Барокко було об’єднавчою темою в культурному й інтелектуальному житті тієї доби.

На Україні, як і в Західній Європі, ancien régime закінчився наприкінці XVIII ст. Серед подій, які позначили перехід до нової історичної епохи — XIX століття, найвизначнішими були ліквідація козацької автономії, російське завоювання чорноморського узбережжя й ліквідація степового кордону, поділи Польщі, і, в культурній сфері, вплив просвітництва і романтизму. Як окремий період української історії, XIX століття тривало приблизно від 1780–1790-х років до 1914 року. Я проаналізував характерні риси тієї доби у декількох попередніх статтях{38} і не буду тут переповідати свої висновки. Досить сказати, що це була доба, коли внаслідок глибоких соціальних та культурних змін, почала поставати модерна українська нація. Ця тенденція до формування нації, звичайно, не була особливістю лише українською, а радше спільною для всіх “придушених націй” Європи — від Ірландії до Балкан. Перша світова війна і спричинене нею революційне зрушення відкрили найновішу та сучасну добу — XX століття, яка все ще триває як на Україні, так і в Європі в цілому.

Гадаю, що пропонована схема періодизації дає три переваги. Вона грунтується на реальній структурі самого історичного процесу; вона органічно вписує українську історію в загальноєвропейський розвиток і водночас вона виявляє незаперечний факт відносної відсталості й маргінальності України порівняно з географічним ядром західної цивілізації. Україна пережила усі стадії європейської еволюції, але загальні європейські соціальні та культурні тенденції досягали Україну з певним запізненням і часто в послабленій формі.

ТЕРМІНОЛОГІЯ

Я вважаю доречним ретроспективно застосовувати сучасне національне поняття “Україна” до минулих епох у житті країни й народу, коли цей термін ще не існував або мав інше значення. Приклад України щодо цього не унікальний. Французькі історики не вагаючись включають кельтів, романських та французьких галлів в історію Франції, незважаючи на той факт, що термін “Франція” з’явився пізніше і спершу стосувався району самого Парижу — Île de France.

Однак сумлінний дослідник повинен усвідомлювати небезпеку анахронізмів. Тому він уже зважатиме на дійсний зміст термінів у певний час та на їхню семантичну еволюцію. Наприклад, на початку XIX ст. офіційне вживання терміна Україна стосувалося лише Слобожанщини. Це пояснює, чому тогочасні письменники могли протиставляти Україну (Слобідсько-Українську губернію) Малоросії (Чернігівській та Полтавській губерніям, що відповідали колишній Гетьманщині). Польські джерела XIX ст. регулярно говорять про “Волинь, Поділля й Україну”, під цією останньою розуміючи Київщину. Раніше, у XVII. столітті, “Україна” означала землю, що перебувала під козацькою юрисдикцією. Тому ця назва не поширювалася на Галичину, Волинь і Закарпаття. На тих територіях термін “Україна” утвердився переважно лише протягом нинішнього століття, внаслідок сучасного національно-визвольного руху та недавніх політичних змін.

Ще одне заплутане питання, яке дуже близько зачіпає нас, полягає в тому, що стара назва українського народу — “Русь” — була привласнена російською нацією і державою. Ця термінологія має величезний вплив на спосіб мислення західних учених, що звичайно пов’язують новітню Росію із середньовічною Руссю, про яку вони говорять як про “Київську Росію”. Таким чином новітню Україну позбавляють історичних підвалин, і вона, так би мовити, зависає в повітрі. Не дивно, що українці так гостро виступають проти загарбання того, що вони вважають своєю законною історичною спадщиною.

Я не думаю, що є потреба висувати перед цією аудиторією аргументи проти т. зв. “традиційної схеми російської історії”. Замість витрачати час на доведення очевидного, я радше спробую розглянути практичне питання: що можна зробити, щоб виправити цю ситуацію? Це є невідкладною справою для тих із нас, що викладають українську та взагалі східноєвропейську історію у північноамериканському університетському середовищі. Мушу сказати, що українські історики, а ще більше публіцисти, під впливом зрозумілого почуття фрустрації часто реагують на цю ситуацію у спосіб, помилковий із погляду науки і водночас приречений на поразку з погляду