Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 1"

Дозвольте мені тепер розглянути основні теоретичні засади, які дозволяють професорові Грабовичу відкидати розрізнення і, отже, оцінювання націй відповідно як “вищі і нижчі, історичні й неісторичні, повні і неповні”. Грабович звинувачує Чижевського “в еволюціоністському способі мислення”, успадкованому, мовляв, від антропологів XIX ст. (Грабович згадує прізвища Моргана, Тайлора і Бахофена), “які поділяли основну тезу про те, що всі людські культури йдуть однією дорогою і проходять у своїй культурній еволюції ті ж самі стадії” (с. 512). Еволюціонізм веде до встановлення умоглядної ієрархії, в якій нації класифікуються відповідно до того, як далеко вони просунулися на шляху вселюдського поступу. На противагу до цього Грабович, правдоподібно, під впливом модерної структурної антропології, вважає, що кожну культуру слід сприймати як “функціональне ціле” (с. 512). Будучи цілим, нація та її культура, зокрема література, не може бути неповною. Згідно з Грабовичем, еволюціонізм Чижевського і застосування ним нібито універсальних, — а насправді західноєвропейських — стандартів до історії української літератури змушує його нехтувати її “унікальною українською субстанцією” (с. 509).

Я не прихильник однолінійних, універсальних еволюційних схем, у яких часто втрачаються специфічні риси історичних епох, націй і культур. Думаю, однак, що голістичний підхід Грабовича містить небезпеку помилки протилежного характеру: він настільки перебільшує унікальність націй, що вони починають здаватися ізольованими, автаркічними монадами. Боляче бачити вченого такої ерудиції й досвідченості, як професор Грабович, у компроментуючій близькості до “етноцентричної, парохіальної й антиісторичної перспективи”, яку він сам ганить в іншому контексті (с. 506). Я поділяю переконання Грабовича, що кожна нація посідає унікальну “субстанцію” (характер, сутність або якість). Але я не знаю іншого способу визначити цю унікальну субстанцію, окрім уживання порівняльних методів. Це не означає, що одна нація має правити за мірку для іншої, але що нації треба порівнювати одна з одною. Пізнавальна праця історика грунтується тут на реальності самого історичного процесу. Історія означає постійне протистояння, взаємодію і взаємопроникнення спільнот і культур. Унікальність будь-якої нації виявляється саме через цей процес.

Залишається ще одне, останнє питання, пов’язане з проблемою повноти і неповноти націй. Це питання має великий теоретичний інтерес і, у випадку України, дуже доречне з практичного погляду. Грабович твердить: “Коли певні класи або групи зникають або “втрачаються”, тоді відбуваються зміни у внутрішньому складі, в інституціях, у соціальній стратифікації, але від цього нація не вмирає і не стає неповною” (с. 510). Я хотів би поділяти оптимізм професора Грабовича. Але нація — це спільнота з виразною свідомістю і волею, а не просто сукупність індивідів, яким випало мати спільну мову й певні етнічні риси. У минулі віки, коли носієм національної самосвідомості була певна репрезентивна верства, зникнення цієї верстви — внаслідок фізичного винищення або через втрату внутрішньої енергії — справді дорівнювала “смерті нації”. Те, що залишалося, становило аморфну етнічну масу, в кращому випадку — неповну націю. Таке обезголовлення нації траплялося в українській історії двічі, й кожного разу після нього наставало відродження: перше — у XVII, друге — в XIX–XX ст. Звичайно, новітні нації стали демократизованими, розширюючись у принципі до всього народу. Це розширення соціальної бази робить “смерть” новітньої нації малоймовірною, якщо не станеться справжнього геноциду. Але український приклад має певні незвичні риси. Через репресивну політику царського самодержавства процес, який можна назвати “первісним формуванням нації”, відбувався в Україні з великим запізненням. Він зробив великий поступ під час революції та в 1920-ті роки, але так ніколи й не був завершений. По суті, процес формування нації був зупинений і почасти повернений назад протягом чвертьстолітнього правління Сталіна. Дискусійним є, чи Україну навіть сьогодні можна вважати повною нацією — і тут я маю на увазі більше, ніж брак політичної самостійності[16]. Як я стверджував в іншій своїй статті{36}, теперішні господарі України здаються певними рішучості увічнити цей стан національної неповноти[17]. Обмежуся згадкою про існування цієї важливої за своїми наслідками проблеми; її детальне обговорення виходить поза рамки цієї статті.

ПРОБЛЕМИ ТЕРМІНОЛОГІЇ ТА ПЕРІОДИЗАЦІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІЇ{37}

ПЕРІОДИЗАЦІЯ

Існують дві основні схеми періодизації української історії: одну з них подибуємо у радянській історичній літературі, а друга переважає серед дореволюційних і нерадянських українських істориків. Радянська схема періодизації застосовує відому марксистську теорію суспільно-економічних “формацій”, згідно з якою людство нібито проходить через низку стадій — первісного комунізму, рабовласницького суспільства, феодалізму, капіталізму та соціалізму. Вважається, що ця модель розвитку має універсальну чинність, хоча допускаються відмінності в темпах поступу окремих народів. Відповідно, в українській історії радянські науковці виділяли епохи феодалізму (від початку Київської Русі до середини XIX століття), капіталізму (від 1860-х років до 1917) і соціалізму (від Жовтневої революції). У радянській історіографії ця схема періодизації має силу офіційної догми. Її жорстоко накинено згори, і жодні відхилення від неї неприпустимі.

З другого боку, українські історики з-поза СРСР, наслідуючи своїх народницьких попередників із дев’ятнадцятого століття, звичайно говорять про “княжу добу”, “литовсько-польську добу”, “козацьку добу” і, нарешті, про “добу національного відродження”.

Я не вважаю цілком задовільною жодну з цих схем періодизації, хоча кожна з них може бути частково доречною. Тут не місце входити у критику марксистської філософії історії. Досить сказати, що у будь-кого, хто не переконаний в онтологічній первинності економічного фактора в суспільно-історичному житті, базування періодизації тільки на економічних “формаціях” викликає сумнів. Також видається вкрай сумнівним, що можна винайти єдину, однолінійну модель розвитку для всього людства.

Залишаючи осторонь ці принципові заперечення і дотримуючись емпіричного рівня дискусії, хочу сказати, що очевидною слабкою ланкою у радянсько-марксистській схемі періодизації української та східнослов’янської історії є “феодальна формація”. Просто не має жодного історичного сенсу на ціле тисячоліття, від Рюрика до Миколи I, наліплювати ярлик феодалізму. Це не означає, однак, що я заперечую існування феодалізму, або принаймні тенденцій феодального типу в історії України. Але щоб ця концепція була корисним інструментом історичного пізнання, її слід застосовувати набагато вужче. Середньовічна “Русь” спочатку не мала феодальної структури, і процес феодалізації Київської держави набрав сили лише в XI столітті. Легко погодитися, що Велике Князівство Литовське, до якого у 14–16 ст. належала більшість українських земель, за своєю суттю було феодальним. Але безглуздо визначати у цей спосіб козацьку державу XVI–XVIII століть. Щобільше, переважна частина західних дослідників заперечує, що імперську Росію правомірно вважати феодальною аж до визволення селян і “великих реформ” 1860-х років.

Відкинення