Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 1"

внутрішньої революції, хоч би що не думали про її чесноти та вади, немає підстав говорити про перерву в основній тяглості національного існування або втрату нацією своєї “історичності”. У своїй класичній праці “Старий режим і революція” (“L’Ancien Régime et la Révolution”, 1855) Алексіс де Токвіль неспростовно показав тяглість між старою французькою монархією і модерною французькою нацією, народженою в результаті революції. Це саме стосується, як недавно довели Річард Пайпс і Тібор Самуелі, і до пореволюційної Росії[13]. Не може бути щонайменшого сумніву, що Радянська держава, як у внутрішньому, так і в міжнародному аспектах, є спадкоємницею імперської Росії.

Приклад Чехії зовсім інший, і немає жодних підстав пов’язувати його з тими націями, які зазнали зміни еліти внаслідок внутрішньої революції. Після катастрофи 1620 р. під Білою Горою майже всю традиційну чеську провідну верству винищили переможці-Габсбурги і чеську національність було зведено до селянства та нижчої соціальної верстви в містах. Онімечення Чехії зайшло так далеко, що великий чеський учений Йозеф Добровський, як розповідають, передбачав 1791 р., що чеська мова приречена на вимирання[14]. Однак цю тенденцію було стримано і повернено назад різними врівноважуючими факторами, розглядати які тут не місце. Відновлення політично свідомої, соціально та культурно зрілої чеської національної спільноти відбулося відносно рано, у XIX ст. Тому розрив у тяглості національного існування був у чехів менш глибоким, ніж, скажімо, у болгарів. Чехів можна розглядати як проміжний випадок між неісторичними й історичними націями Східної Європи.

Результати попереднього розгляду можна підсумувати таким чином. У післянаполеонівську еру всю Східну Європу, включаючи Балкани, було розділено між трьома великими імперіями — Російською, Австрійською й Османською. (Османська імперія протягом XIX ст. поступово розвалилася, але Росія й Австро-Угорщина не зазнали змін аж до першої світової війни, якщо не рахувати відокремлення Ломбардії та Венеції від Австрії 1859–1866 рр.). Три імперії охоплювали багато національностей, які можна приблизно поділити на дві категорії: ті, які навіть під чужинецькою імперською владою мали визнаний статус, і ті, які його не мали. Визначальним фактором була наявність або відсутність традиційної репрезентативної верстви. Серед національностей другого типу, названих неісторичними, нові еліти розвивалися у формі інтелігенції. Національні рухи цього типу мали популістське забарвлення, і з плином часу показали дивовижну живучість. Однак національні змагання цих двох категорій мали впродовж усього цього періоду виразно відмінні риси. Сліди цих відмінностей помітні у соціальних структурах і в колективних ментальностях східноєвропейських націй навіть сьогодні.

Розгляньмо тепер емоційно наснажене питання про вищість і нижчість націй, яке я досі навмисно відкладав. Не можна заперечувати, що історичні нації спочатку мали великі політичні й культурні переваги над своїми плебейськими сусідами. Проте “вищість” і “нижчість” слід розуміти відносно. Жодна група, як і окрема особистість, не може реалізувати всі свої якості одночасно. Сила в одних областях завжди компенсується слабкістю в інших, і навпаки. З плином часу первісні переваги можуть перетворитися на перешкоди, і тоді відбувається діалектична зміна. (Знаний Гегелів приклад про відносини між паном та рабом{35} якраз і дає нам аналіз такої зміни). Можна довести, що “історичність” не завжди була лише благом. В окремих випадках вона обтяжувала націю небажаною спадщиною. Румуни, наприклад, посідали національне історичне існування у вигляді Волоського та Молдавського князівств — напівавтономних утворень, які перебували під владою Османського сюзерена. Це сприяло порівняно ранній — у середині XIX ст. — появі модерної румунської держави. Але іншим наслідком було те, що румунське громадське життя заразилося нефортунною традицією османських і фанаріотських звичаїв. Таким чином, ті румуни, що до 1918 року були під угорським правлінням пригнобленою меншістю і типовою неісторичною нацією, за рівнем громадянської культури перевищували своїх співвітчизників в автономних князівствах і в пізніше об’єднаному Румунському королівстві.

Якщо неісторичні національності прагнули до побудови модерних національних спільнот на народній основі — вживаючи соціологічних термінів “знизу догори”, то перед історичними національностями стояла цілковито протилежна проблема: розширити національну спільноту від дотогочасної еліти до простого народу (мадяромовні та польськомовні селяни перебували поза межами історичних угорської та польської націй, які відповідали корпоративно організованій шляхті). Процес соціальної демократизації диктував необхідність оперти нації на широку народну базу й перетворити колишнього феодального підданого на громадянина[15]. Що це завдання не було легким і безболісним, показав трагічний досвід польського національного повстання 1846 р. в Західній Галичині, коли патріотичних повстанців знищували або віддавали до рук австрійської адміністрації тамтешні польські селяни. Ця проблема виявилася особливо неподатливою і по суті нерозв’язною в тих випадках, коли основна маса населення етнічно відрізнялася від місцевої провідної верстви, представники якої були членами історичної нації.

У політичних ідеологіях історичних націй панувала концепція державних прав та історичних кордонів; плебейські національності, яким випало жити всередині цих історичних кордонів, мали бути впокорені й по змозі асимільовані. Такі відверто претензійні, нереалістичні територіальні програми вимагали високої ціни. Велика угорська національна революція 1848–1849 років наразилася на спротив меншостей (насправді, регіональних більшостей) — сербів, румунів, словаків. Завдяки сприятливій політичній констеляції та спритності своїх лідерів угорці 1867 року досягли блискучого успіху (т. зв. австро-угорське порозуміння): визнання династією і віденським урядом угорської державності та її повної внутрішньої автономії в історичних межах Корони св. Стефана. Проте через півстоліття, під час мирного врегулювання після першої світової війни угорська держава зазнала розчленування, і всі немадярські території були від неї відділені. Поляки так само намагалися відновити стару польсько-литовську Річ Посполиту у її передподілових межах. Проти польських претензій виступали речники новонароджених українського, литовського, а пізніше також білоруського національних рухів. Ця проблема загострила відносини між поляками та їхніми східними сусідами. Врешті поляки, хоча й неохоче, змушені були змиритися з довічною втратою східних окраїн історичної Речі Посполитої. Неовізантійські мрії греків — їхня “велика ідея” — були причиною грецько-болгарської ворожнечі; вони також спокусили греків у 1920–1922 рр. на авантюрну політику в Малій Азії з відомими катастрофічними наслідками. Нарешті з лиця землі повністю зникла одна історична нація — балтійські німці, які впродовж століть панували над місцевими литовцями й естонцями, але не мали своєї власної народної основи.

Суть вищенаведеного розгляду в тому, що поняття вищості й нижчості націй є відносними Але я не згоден із думкою професора Грабовича, що без них можна обійтися взагалі. Коли йдеться про специфічні історичні проблеми, сама очевидність змушує нас визнавати вищі і нижчі якості спільнот, що взаємодіють. Наприклад, досліджуючи історію війни, ми можемо цілком об’єктивно дійти висновку, що військова потуга однієї держави була більша, ніж іншої. Це стосується всіх сфер соціального й культурного життя.