Читати книгу - "Прокрастинація"

готовності на кожному кроці бачить щось, що викликає сумніви. Стосункам з іншими людьми довіряти не можна. Ви ніколи не знаєте, чи вас підтримають і розрадять, чи спробують контролювати і маніпулювати вами. Замість дозволити собі вірити в краще, вам здається, що бути готовим до гіршого — просто безпечніше. Й оскільки ви не можете передбачити, що ви отримаєте — поміч чи удар, — світ здається не просто непередбачуваним, а загрозливим. І тоді недивним є ваше переконання, що слабкості краще ховати, а свої потреби чи залежність не показувати взагалі.

Якщо інша людина сильна, то я, мабуть, слабкий. Людина, яка бореться з прокрастинацією, часто відчуває себе безсилою перед сильним. Можливо, ця інша людина і справді має велику владу, приміром ваш керівник чи викладач. Або ж вона має велику владу особисто для вас — наприклад, ваш асертивний партнер чи безапеляційний друг. Та якщо ви вважаєте, що чиясь сила автоматично робить вас слабким, то ви просто перебільшуєте силу цієї людини. Вам здається, що інша людина контролює ваше життя, каже вам, що і коли робити. Здається, що рішення приймають без вас; правила встановлюють довільно, а вашу думку ніхто і ніяк не враховує. Ваш опонент видається вам надто великим, надто сильним і надто могутнім, аби відступити перед кимось настільки малим і слабким, як ви. Відчуваючи свою неспроможність взаємодіяти з ним на рівних, ви намагаєтеся відновити баланс власної сили за допомогою прокрастинації. Інша людина контролює вас лише за умови, що ви активно виконуєте свої завдання й обов’язки. Якщо ви перестанете це робити, то заберете собі якусь частину сили. Через цю зміну в балансі сили ви переконуєтеся, що інша людина вас не знищить. Ви можете відстоювати власну позицію.

Співпраця — це те саме, що капітуляція. У декого з вас уже сама думка про співпрацю викликає відчуття капітуляції і страх втратити владу. Жити за правилами, які встановив хтось інший, чи погоджуватися зробити те, про що хтось просить, — це те, що змушує вас почуватися так, наче ви здалися. Думка, що ви вирішили дотримуватися правил, бо хочете цього або тому що це необхідно для досягнення вашої цілі, може у вас навіть не виникнути. Натомість співпраця викликає відчуття, наче вас змусили піти на компроміс із собою.

Нашкодити моєму противнику важливіше, ніж отримати те, чого хочу я. Бажання нашкодити противнику може стати вашою основною турботою, що перевершить усі інші, включно з бажанням отримати те, чого хочете ви самі. (Згадайте Кортні та її батьків). Це наче ви кажете: «Якщо ви хочете, щоби я це зробив, я не робитиму цього, навіть якщо і сам хотітиму це зробити». Вас більше тішить те, що хтось відчуває ваш супротив і переймається цим, ніж самé досягнення того, що має значення для вашого життя. Деякі прокрастинатори насправді настільки зосереджені на тому, щоби перемогти іншу людину, що навіть не знають, чого хочуть самі. Вони знають лише, що не хочуть того, чого хочуть для них інші люди! Іронія полягає в тому, що коли ви прокрастинуєте, мовляв «дай мені спокій», людиною, яка насправді втрачає спокій, є ви самі.

Корені боротьби

Можливо, ви пам’ятаєте якісь факти зі свого дорослішання, котрі допоможуть вам зрозуміти, як вийшло так, що ви сприймаєте світ передусім як поле бою, а людей — як противників, що можуть потенційно контролювати вас чи позбавляти вас впливу. Багато прокрастинаторів, чутливих до відчуття підконтрольності, виростали з людьми, котрі не заохочували їх розпоряджатися власним життям і контролювати його. У дитинстві в них могла бути сувора дисципліна, надмірний контроль при привчанні до горщика, надлишковий нав’язливий інтерес, постійна критика, що підриває впевненість у собі, обмеження проявів спонтанності та творчості — і це все не давало їм змоги ставати незалежними. Багато видів такої боротьби виходять далеко за межі пам’яті, адже почалися вони у найперші роки життя, коли людина проходила через боротьбу, що розгорталася навколо годування, сну та самостійного дослідження світу.

Батькам завжди складно знайти баланс між природним бажанням дитини бути незалежною і батьківською потребою співпрацювати з дитиною, щоби підтримати як дитяче самовираження, яке постійно зростає, так і потребу дитини у наставництві й встановленні меж. Деяким батькам важко пережити те, що їхня дитина захоплено прямує до самостановлення, а надто якщо батько чи матір болісно переживають сепарацію дитини від себе чи потребують постійно все контролювати.

Дитина, яку надмірно контролюють, проходить через тисячі невеликих сутичок із батьками, у яких її дитячу автономність знеохочують і навіть висміюють. Кожна окрема сутичка може видаватися незначною, та, коли такі моменти повторюються протягом багатьох років, вони дуже сильно впливають на особистість. Дитина, невпевнена у власній автономності, не може розвинути належного відчуття власного «я». Вона починає відчувати, що з бажанням бути незалежною щось не те. У неї виникають очікування, що її спроби бути автономною сприймуть не із заохоченням і підтримкою, а з накладенням обмежень. Для такої дитини єдиний спосіб вижити — це таки вступати в боротьбу і використовувати прокрастинацію для власного захисту.

Коли ви розумієте, що прокрастинація пов’язана з вашою чутливістю до підконтрольності, ви можете використовувати власний опір як сигнал сповіщення. Коли у вас виникає бажання опиратися, ви можете запитати себе: «На що я реагую?» Іноді ваш опір буде цілком виправданий: хтось насправді намагається вас контролювати, заважає вам докладати власних зусиль або прагне використати вас. В інших ситуаціях ваш сигнал спрацьовуватиме у відповідь на власне передчуття, а не на реальні обставини. Прохання — це не завжди претензія на контроль, а правило не мусить бути в’язницею, звідки немає втечі. А ще буває, що співпрацювати з кимось навіть весело!

Якщо ви змушені битися у кожній битві, що трапляється у вас на шляху, то ви насправді не є вільними і сильними. Аби бути справді вільним, треба мати можливість вибирати, у яких битвах боротися, а в яких поступатися. У цьому полягає істинна сила та усвідомлення, що ви належите самому собі.

5. Зона комфорту

Страх сепарації і страх близькості

Прокрастинація здатна на більше, ніж захистити людину від осуду чи забезпечити прикриття для ведення боротьби. Затримка та відкладання на потім також можуть регулювати рівень близькості, яку людина має з іншими людьми, зберігаючи ту міжособистісну дистанцію, яка здається найбільш безпечною і комфортною.

Як сильно ми маємо бути пов’язані з іншими? Кожному з нас доводиться робити вибір — скільки стосунків нам підтримувати, який рівень прив’язаності у них зберігати, скільки часу проводити з людьми і скільки часу нам потрібно для перебування на самоті. І якщо в житті одних людей домінує потреба схвалення або бажання бути незалежним, то в житті інших домінує потреба знайти «зону комфорту» для близькості. Вихід за межі цієї зони —