Читати книгу - "Кохання по-королівськи, або Не гай мого часу!, Анні Кос"

***

Бам! Перед моїм носом на столі постала пляшка. Красива така, з одним запиленим боком, злегка викривленою верхівкою, художньо зістареною етикеткою та залитою червоним сургучем пробкою. Я придивилася до тиснених золотих літер і свиснула: «Цілющий нектар», колекційний, авторський, рік 3121 від перетинання світів, приватна колекція метра Віллінгбора Кребса.

Вартість цієї тари і без вмісту приблизно дорівнювала моєму тижневому доходу, а з урахуванням непошкодженої пробки плавно, але невблаганно підбиралася до місячного заробітку всієї крамниці. Зі зворотного боку столу з гордим виглядом застигла Вів'єн, моя найкраща подруга ще з часів академії. Красиво стояла, впевнено, переможно піднявши голову і начепивши на обличчя вираз «раденький, що дурненький».

Я покрутила в руках несподіване підношення і зітхнула: мабуть, дрібною витівкою позбутися не вийде.

— Грейсі, у нас сьогодні дівич-вечір! А ти переїзд затіяла, чи тут щось вибухнуло?

Подруга з подивом оглядала вже цілком прибране приміщення. На стіл поруч із пляшкою опустився кошик, доверху набитий сирами, фруктами та смаколиками різних видів.

— Інвентаризація. Примусова. Голова вже не розуміє, що до чого. Не звертай уваги.

— Гаразд. То що скажеш про перерву на ласощі?

— Навіть боюся дізнатися привід, — зазначила я, підпираючи щоку долонею. Від кошика поплив запах кориці й ванілі, та так густо й спокусливо, що шлунок видав безсовісну трель.

— А він обов'язково має бути? — Ви змахнула віями і склала рожеві губки в букву "о". — Так, заскочила на один вечір, провідати подругу.

— Ага ...

Під моїм пильним поглядом вона якось швидко знітилася і тяжко зітхнула:

— Невже так очевидно?

— Ну… Не перший день знайомі начебто.

І це була найчистіша правда.

Зустрілися ми з Вів'єн на першому курсі академії, причому, хоч як не смішно, не на лекціях чи практиці, а в гуртожитку. Розкішно одягнену пані, мою ровесницю і таку саму адептку-першогодоку в кімнату привела сама комендантка. Грім-баба, яка на всіх навколо дивилася зверхньо, перед новоявленою студенткою хіба що на колінах не повзала. Лебезила, постійно кланялася і виконувала пантоміму, якою позаздрив би найексцентричніший театральний режисер. А на додачу розсипалася в компліментах такої неповторної нудотності, що мені відразу хотілося заїсти їх чимось освіжаючим. Ящиком лимонів, наприклад.

— Вибачте, міледі, мені так шкода, але ці неможливі, принизливі, консервативні правила! — здається, смуток комендантки був щирий і бездонний, як океан. — Будь моя воля, я б приготувала вам кімнату, яка відповідає вашому високому титулу, але, на жаль, традиції та закони… — вона покаянно схопилася за голову. — Магічно закріплений статут, моя леді, забороняє створювати для адептів нерівні умови. Та й наповнення кімнат має привчати учнів до скромності та старанності. Жахливо, неприпустимо, несправедливо до вас! Треба розуміти різницю між дочкою герцога і всякими… вискочками, — вона кинула на мене косий погляд. — Стародавня кров, виховання, традиції — це ж не водиця, ви гідні найкращого.

Я кашлянула, мимохіть оцінюючи поглядом інтер'єрчик. Пам'ятаю, мені при знайомстві та сама комендантка прочитала довгу лекцію про цінність майна академії і необхідність цінити кожний клаптик сміття на її території. Після чого зачитала довгий опис предметів у кімнаті, звеліла оглянути меблі на наявність сколів та пошкоджень, скрупульозно внесла зауваження до протоколу і зажадала написати розписку, що я зобов'язуюсь «зберігати все в цілості та порядку, підтримувати чистоту та працездатність інвентарю, а також стежити за незмінністю його естетичних якостей протягом процесу навчання».

Крок ліворуч, крок праворуч, тобто будь-яку поломку чи подряпину, потрібно було компенсувати за мій рахунок під загрозою виселення. З яких грошей? Вочевидь, з того копійчаного утримання, яке було покладено адептам, що знаходяться під заступництвом корони.

Що ж, мені залишалося лише тихенько зітхнути: зв’язки та титули, схоже, не втрачали свого сакрального значення в жодній культурі.

В Ареоні герцогський титул за всю історію королівства носили одиниці, тому збагнути, хто став моєю сусідкою, проблеми не склало. І тут починали запитання. Що привело мене до кімнати, обставленої в стилі мінімалістичного аскетизму чи монастирського шику, загалом зрозуміло: куди ще подіти адептку з чудовими рекомендаціями, але без гроша в кишені? А ось як у це сіре, безглузде, негостинне, та й, чесно кажучи, не найчистіше місце занесло леді Вів'єн, єдину і улюблену дочку заможних батьків, аристократку до мозку кісток, ще й найзавиднішу наречену королівства, було для мене таємницею.

Рівно до того моменту, поки дівчина не поставила на одне з двох ліжок худу сумку і не повернулася до мене, рішуче простягаючи руку для чоловічого потиску.

— Вітання! Я Вів'єн, — просто сказала вона. — Приємно познайомитися. Теж втекли в цю похмуру сірість від докучливих батьків?