Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук 📚 - Українською

Читати книгу - "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"

39
0
04.07.24
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лексикон націоналіста та інші есеї" автора Микола Юрійович Рябчук. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 47
Перейти на сторінку:
і не НКВД, а сама імперсональна Історія. Чекі­сти і комуністи — ли­ше знаря­д­дя істори­чно­го дете­рмінізму, ви­конавці ви­щої волі, жи­ве втіле­н­ня усві­до­мле­ної необ­хі­дності як істин­ної свободи.

За допомо­гою Методу, пи­ше Мілош, «мо­ж­на довести те, що владі у цей мо­мент по­трі­бно; а, водночас, те, що в цей мо­мент по­трі­бно, ося­га­є­ться за допомо­гою Методу». Фа­кти­чно це проро­цтво, яке саме се­бе справджує: діалекти­ки про­гнозують, що дім згорить і одноча­сно роз­ли­вають бензин ко­ло груб­ки.

В основі Методу — вульга­ри­зоване зна­н­ня, ко­тре дає неофітові від­чу­т­тя, ні­би все зроз­уміле і пояснен­не. Марксова діалекти­ка бу­ла певною вульга­ри­за­ці­єю Ге­ґе­ля. Нато­мість «діалекти­чний мате­рі­алізм у російській версії — це вульга­ри­зоване зна­н­ня у квадраті». Воно нага­дує си­стему мостів над прова­л­ля­ми. «По них мо­ж­на сміли­во ходи­ти в ілю­зії, що жодних проваль нема. Зази­рати вниз не до­зволе­но — та це не змінює фа­кту, що прова­л­ля та­ки існують».

Для Міло­ша одним із та­ких проваль, що йо­го ігнорують маркси­сти, особли­во ле­нінсько-сталі­нсько­го роз­ли­ву, є моральна про­бле­мати­ка. Же­рці Методу пере­ймаю­ться до­лею лю­дства, але не окремих лю­дей. Ліс рубають — трі­ски ле­тять; кра­ще зни­щи­ти деся­тьох невин­них, ніж дати сховати­ся одному воро­гові, — ця сталі­нська му­дрість кате­гори­чно не­прийня­т­на для пи­сьмен­ни­ка. Він не за­глиблю­є­ться в пи­та­н­ня, на­скільки комуністи­чна утопія є здійснен­ною: навіть як­що все лю­дство ко­лись на­стільки глибоко усві­до­мить істори­чну необ­хі­дність, що сумлін­но пра­цю­вати­ме і нале­ж­но поводи­ти­меться без жодно­го приму­су, задля самої приє­мності й ося­гне­н­ня правди­вої свободи, — навіть тоді нема жодних ви­прав­дань без­невин­но убієн­ним, ув’язненим та фізи­чно й ду­ховно скалі­че­ним. Мета не ви­правдовує засобів, навпаки — засоби дис­креди­тують мету, роблять її апріорі неося­га­льною.

Мілош прони­кли­во за­уважує глибоку не­приязнь аде­птів Методу до «абстракт­но­го гу­манізму», тоб­то до спроб роз­глядати лю­ди­ну як зага­льне, ви­дове, а не суто соціальне поня­т­тя; як істо­ту, схильну до ір­ра­ціональних думок і дій, а не ли­ше до ра­ціональних; як продукт власної волі, генети­чно­го спад­ку, при­родних інсти­нктів і бага­тьох інших чин­ни­ків, а не ли­ше соціальних об­ставин та істори­чно­го дете­рмінізму. Власне тут — при­чи­на засадни­чої не­згоди Міло­ша з аде­пта­ми Методу, для яких «саме при­пу­ще­н­ня, що лю­ди­на — це та­є­мни­ця, звучить як найгі­рша крамо­ла». А тим ча­сом, пояснює він, «знаю­чи, що в лю­ди­ні є сві­тло, я не мо­жу йо­го ото­то­ж­ню­вати ви­клю­чно з соціалі­сти­чною сві­до­містю, то­му що я ба­чу йо­го і в дурнях, і в ченцях, і в ле­дарях, що уни­кають суспільно-кори­сної пра­ці, і навіть у ку­рку­лях. І так само, знаю­чи про зло­чи­ни, я не мо­жу їх вва­жа­ти просто справою Історії, а не конкрет­них лю­дей». В іншо­му нари­сі — про Єжи Анджеє­всько­го («Альфа, або мораліст») — він форму­лює поді­бне, несумісне з офі­ційним соц­реалі­змом, гу­маністи­чне кредо: «Ті­льки через спів­чу­т­тя до обох про­ти­борчих сторін пи­сьмен­ник мо­же створи­ти трагедію».

Опір мате­рі­алу

Комунізм як ідео­ло­гія, схо­же, без­надійно ском­прометував се­бе гено­ци­дною практи­кою в рі­зних краї­нах та соціально-економі­чною неефекти­вністю. Йо­го претензії на пі­зна­н­ня «законів Історії» та їхнє «наукове» опану­ва­н­ня вияви­ли­ся жа­лю­гідною фі­к­ці­єю — зі зло­вісни­ми, на жаль, наслі­д­ками. Опи­саний Міло­шем Метод вели­кою мі­рою втратив глобальну привабли­вість, зали­ши­вшись «Новою Ві­рою» ли­ше для кі­лькох релі­ктових ди­кта­тур, не­чи­слен­них захі­дних інтелектуа­лів та кі­лькох со­тень пост­комуністи­чних хи­тру­нів із так званих «компартій», що парази­тують на но­стальгійних на­строях наївних пенсіоне­рів. Тож поле­мі­ка з Методом у політи­чному пла­ні має справді суто істори­чне значе­н­ня, як і докла­дні опи­си ме­ха­нізмів опану­ва­н­ня лю­дсько­го ро­зуму діалекти­чно-мате­рі­алі­сти­чною демаго­гією за все­бі­чно­го державно­го ти­ску і дедалі по­ту­ж­ні­шо­го поліційно­го те­рору. Про­те зали­шає­ться актуальним моральний, глибоко гу­маністи­чний па­фос ці­єї поле­мі­ки, і не менш актуальним, особли­во для сьо­годні­шньої Украї­ни, зали­шає­ться опис ко­ла­бора­ції інтелектуа­лів із ко­ло­ніальним, оку­па­ційним, по суті, ре­жи­мом. Ме­ха­нізм зради, рі­зні способи самооб­ману і самови­прав­да­н­ня, докла­дано опи­сані Міло­шем на конкрет­них при­кла­дах, ставлять йо­го «Поневоле­ний ро­зум» в один ряд із найви­значні­ши­ми ху­до­ж­німи сту­дія­ми ко­ла­бора­ціонізму — як «Конформіст» Альбе­рто Моравіа, «Ме­фісто­фель» Кла­уса Ман­на, «Со­т­ні­ков» Васи­ля Ви­кова. «Той уряд не був своїм власним, — пи­ше Мілош про польську комуністи­чну верхі­вку, немов про сьо­годні­шню “украї­нську”. — Шлю­бне ло­же для одруже­н­ня влади з народом бу­ло при­кра­ше­не на­ціональни­ми ге­рбами і прапорами, а про­те з-під лі­жка сти­рча­ли чобо­ти енкаведиста».

Серед інших інтелектуа­льних сю­же­тів Міло­ше­вої кни­жки варто від­значи­ти принаймні ще два, які мають найбез­посередні­ший стосу­нок до сьо­годні­шньої Украї­ни. Один із них, найповні­ше пред­ставле­ний у другому роз­ділі («Захід»), стосує­ться ха­ракте­рно­го для всіх східноє­вропейців ресенти­менту до Захі­дної Європи та, особли­во, Аме­ри­ки. Цей нати­вістський ресенти­мент, хоч і не ці­лком без­під­ставний, спорі­днює ме­шканців Східної Європи із глибин­ним російським анти­захі­дни­цтвом і об’єкти­вно, у специ­фі­чних східноє­вропейських (і сьо­годні­шніх украї­нських) умовах, торує шлях зовсім не утверджен­ню на­ціональної самобут­ності та роз­кві­тові на­ціональних ку­льтур, а всьо­го лиш дедалі повні­шо­му російському до­міну­ван­ню. Поборю­ю­чи «космополітизм» і звільня­ю­чи­ся з-під впливів «гнило­го Заходу», східні європейці по­трапля­ють у стан ку­льтурної ізо­ля­ції та ці­лкови­тої зале­ж­ності від Росії.

Мілош, який добре знав оби­два сві­ти, пере­кон­ли­во стверджує, що міф про якусь особли­ву російську «ду­ховність» на про­ти­вагу ще мі­фі­чні­шій захі­дній «без­ду­ховності» є продуктом неві­гластва, упередже­н­ня або ж сві­до­мої фа­льси­фі­ка­ції. Ку­льтура Заходу на­справді не­зрівнян­но бага­т­ша й рі­зноманіт­ні­ша, і як­що вже говори­ти про пере­сі­чних росі­ян, то від­рі­зня­ю­ться вони від пере­сі­чних аме­ри­канців не якоюсь ви­щою ку­льтурою чи «ду­ховністю», а ті­льки більшою примі­ти­вністю повся­к­ден­но­го побуту та неподо­лан­ни­ми зли­дня­ми.

Другий сю­жет, найповні­ше пред­ставле­ний у заклю­чній ча­сти­ні («Балтійці»), стосує­ться ши­рокомас­штабної руси­фі­ка­ції, яку совє­ти здійсню­вали на оку­пованих те­ри­торі­ях. Зга­дано тут і де­порта­цію кри­мських та­тар, і «особли­ві успі­хи» руси­фі­ка­ційної політи­ки в Украї­ні, забез­пе­че­ної, з одно­го боку, масовим заве­зе­н­ням ко­ло­нізаторів, а з іншо­го — вини­ще­н­ням авто­хтонів. «Існува­н­ня народів [з по­гляду комуністи­чної доктри­ни] не має ра­ціонально­го об­ґрунтува­н­ня. А про­те на те­пері­шньо­му етапі з ни­ми доводи­ться раху­вати­ся як із фа­ктом. Рекомендовано навіть під­три­му­вати роз­ви­ток на­ціональних ку­льтур, але ті­льки ті­єю мі­рою, якою це го­тує народ до на­ступ­ної фа­зи. Все, що ку­льтурно зближує цей народ із народом російським, заслу­говує на під­три­мку… Слід, однак, повся­к­час пам’ята­ти про кі­нцеву мету — зли­т­тя народів у єдине ці­ле. З цьо­го по­гляду, на­ціоналізм заслу­говує на не­ща­дне ви­корі­не­н­ня».

А що єдиним народом, який по­збувся хвороби на­ціоналі­зму, є вели­кий і найпередові­ший російський народ, із яким, власне, у майбу­т­ньо­му й мають зли­ти­ся усі інші народи, то вся­кий на­ціоналізм, тоб­то не­ба­жа­н­ня зли­вати­ся, «мо­ж­на коро­тко окресли­ти та­кож як анти­російськість».

Єдиною пере­шкодою всім цим чу­довим проектам, цьо­му то­та­лі­та­рному ла­дові, чи, по-сьо­годні­шньо­му ка­жу­чи, «стабільності», завжди був лю­дський мате­рі­ал, ко­трий, як саркасти­чно за­уважує Мілош, «має одну ха­ракте­рну ри­су: не лю­бить, ко­ли йо­го вва­жа­ють усьо­го лиш мате­рі­алом». Один із роз­ділів

«Поневоле­но­го ро­зуму» так і нази­ває­ться: «Ворог поря­д­ку — лю­ди­на». Тож кни­жку справді варт прочи­та­ти всім на­шим спів­громадя­нам — і тим, ко­трі опи­раю­ться за­проваджен­ню «ново­го поря­д­ку», і тим, ко­трі, як

1 ... 19 20 21 ... 47
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"