Читати книгу - "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"

2011

З ку­льтурою й без

1.

1989 року, у роз­палі пере­стройки, совє­ти вперше ви­пу­сти­ли мене до Польщі. То був бе­ре­зень, уночі ще стоя­ли морози, але вдень бу­ло соня­чно, сніг топи­вся, пах­ло весною, ми ча­ла­пали з друзя­ми по багни­стих калю­жах, намага­ю­чись встигнути скрізь — на дис­ку­сію у ПЕН-клу­бі, на зу­стріч із Яцеком Ку­ронем у йо­го поме­шкан­ні, на ви­ставу за п’єсою Га­вела, ко­трий саме тоді від­бу­вав черговий те­рмін у чеській в’язни­ці. Мої польські ко­ле­ги намага­лись мене макси­мально наванта­жи­ти вра­же­н­ня­ми й кни­жками, і я заванта­жу­вався як міг.

Си­туа­ція в Польщі, як і в СС­СР, бу­ла непевною. «Со­лі­дарність» вела нелег­кі пере­говори з комуністи­чним ре­жи­мом про вільні ви­бори та, від­повід­но, пере­роз­поділ влади. В Украї­ні, за при­кла­дом при­балтійських респу­блік і ті­єї ж та­ки польської «Со­лі­дарності», почи­нали створю­вати Народний рух на під­три­мку пере­бу­дови. Гласність на­че­б­то що­дня роз­ши­рю­вала про­стір довко­ли­шньої свободи, про­те що­дня ця свобода мала гі­рку­ватий при­смак ми­ну­що­сті. Перед­чу­т­тя кі­нця, яко­го-не­будь пону­ро­го ГК­ЧП, пере­слі­дувало в ті роки бага­тьох із нас — і, як з’ясувало­ся, не­без­під­ставно.

Я ску­повував польські кни­жки і ча­сопи­си з та­ким самим завзя­т­тям, із яким перед­пла­чу­вав в Украї­ні всі під­ряд «про­греси­вні» ви­да­н­ня — від московсько­го «Ново­го ми­ра» чи «Огонька» до якої-не­будь івано-франкі­вської «Га­ли­чи­ни» чи естонської «Советской мо­ло­де­жи». У Варшаві сам­ви­дав продавали на ко­ж­ному кро­ці, а найбільше — при брамі уні­верси­тету. Йо­го кі­лькість, а ча­сом і якість вра­жа­ли. Фа­хі­вці стверджу­ють, що на­при­кі­нці 80-х польський сам­ви­дав («drugi obieg») за асорти­ментом, а деколи й за ти­ра­жа­ми створю­вав пова­ж­ну конку­ренцію офі­ційним ви­да­н­ням.

Серед кі­льканад­ця­ти кі­ло­грамів лі­те­ратури, яку я допер із Варшави до Киє­ва, не бракувало, зроз­уміло, й пари­зької «Ку­льтури» — у ки­ше­ньково­му, спеці­ально при­значе­ному на нелегальний «екс­порт», форматі. Не ска­жу, однак, що «Ку­льтура» бу­ла моїм найбільшим то­гоча­сним вра­же­н­ням. Польські сам­ви­давні ча­сопи­си — “Krytyka”, “Oboz”, “ABC”, “Czas kultury” — ви­давались мені жи­ві­ши­ми, автенти­чні­ши­ми; навіть той де­ше­вий га­зет­ний папір, на якому їх друку­вали, від­би­вав, здавало­ся, дух епохи й си­м­волі­чно пере­гу­ку­вався з тим, що ми роби­ли чи намі­ря­ли­ся роби­ти в Украї­ні.

Втім, моїм найбільшим улюбленцем у ті роки став польський ча­сопис “Res Publica” — блиску­че, на мою то­гоча­сну думку, по­єд­на­н­ня актуальної про­бле­мати­ки й ви­соко­го інтелектуа­льно­го рі­вня. «Респу­блі­ку» ви­давали ле­га­льно — вона бу­ла чи не першим незале­ж­ним ча­сопи­сом, який до­зволи­ли комуністи (не раху­ю­чи, звісно, като­ли­цьких ви­дань, що їх комуністи не нава­жи­лись заборони­ти навіть у сталі­нські ча­си). Ле­га­льність мала свою ці­ну — чи­мало мате­рі­алів у “Res Publica” ви­ходи­ли з ку­пю­рами: польська цензура, на від­міну від совє­тської, му­си­ла поясню­вати при­чи­ну скорочень, тож на місці ви­лу­че­них фрагментів редакція стави­ла квадрат­ні ду­жки й умі­щу­вала в них поси­ла­н­ня на ста­т­тю і пара­граф закону, згідно з яким роби­ли конфіска­цію. Найча­сті­ше ви­лу­ча­ли фрагменти з кри­ти­кою на адресу СС­СР, Росії, комунізму, компартії. Про­те скороче­н­ня, у певному сенсі, бу­ли не менш промови­сті від самих текс­тів.

«Ку­льтура» на цьо­му тлі ви­глядала де­що су­ху­ватою, від­стороненою і надто «діаспорною». Ли­ше згодом я зрозумів, що все роз­маї­т­тя польсько­го сам­ви­даву, йо­го енергія, па­фос, йо­го пере­ва­ж­но лі­бе­рально-демократи­чна постава, увага до меншин, си­мпатія до сусі­дів на сході, йо­го етос походять вели­кою мі­рою з Ґє­дройцевої «Ку­льтури», ко­тра понад сорок років просочу­вала­ся нелегально до Польщі, форму­ю­чи та­мте­шнє опози­ційне ми­сле­н­ня, дискурс, ко­ло об­говорю­ваних про­блем, візію ми­ну­ло­го і майбу­т­ньо­го.

2.

За рік чи два я став не ли­ше чи­та­чем, а й по­стійним отри­му­ва­чем «Ку­льтури», при­чо­му трапи­ло­ся це в де­що ку­р­йозний спосіб. Я пра­цю­вав тоді у жу­рналі «Всесвіт», ко­трий ділив перший поверх бу­ди­нку на Кі­рова, 34 (те­пер — Гру­ше­всько­го) із жу­рналом «Ві­тчи­зна» — чі­льним, як тоді вва­жа­ло­ся, ча­сопи­сом Спілки пи­сьмен­ни­ків. «Ві­тчи­зна» чо­мусь, на від­міну від «Всесві­ту», ре­гу­ля­рно отри­му­вала «Ку­льтуру», хоч я й досі не певен, чи там хто-не­будь умів чи­та­ти по-польськи або й узага­лі знав ла­ти­нську абетку.

За совє­тських ча­сів цензура ретельно пере­ві­ря­ла поштові над­ходже­н­ня до громадян, про­те бу­ла значно по­блаж­ли­ві­шою що­до установ. Творчі спілки, редакції, бібліо­теки, науково-дослі­дні ін­ститути мо­гли, у принципі, отри­му­вати з-за кордону рі­зноманіт­ну лі­те­ратуру за умови, що мають сейф чи спеці­альне примі­ще­н­ня для її збе­рі­га­н­ня, а та­кож офі­ційний пере­лік осіб, допущених до ці­єї лі­те­ратури та від­повід­альних за її збе­ре­же­н­ня. Саме на це й роз­раховували, воче­видь, редакції деяких закордон­них ви­дань, зокрема й «Ку­льтури», споді­ваю­чись бодай так прони­к­ну­ти за «залі­зну завісу» — хоч би й до обме­же­но­го ко­ла чи­та­чів.

Ми мали у «Всесві­ті» та­кий сейф і чи­мало ці­кавих ви­дань у ньо­му та й поза ним, бо ж ні­хто особли­во не пере­ймався засекре­чу­ва­н­ням найнові­ших ро­манів Джозе­фа Гел­ле­ра чи Ку­рта

Вон­не­ґу­та. Я не мав офі­ційно­го до­ступу до то­го сейфу, бо не під­пи­сав паперу, який зобов’язував би не роз­го­ло­шу­вати зміст прочи­та­но­го. Жа­рто­ма я поясню­вав, що не вмію три­мати язика за зубами і го­товий за ча­ркою ви­бовкати що зав­годно. Про­те завдя­ки ко­ле­гам я отри­му­вав із сейфу все, що хо­тів.

На «Ку­льтуру» я натрапив у туа­ле­ті, точні­ше — на її сторінки, акурат­но роз­дерті навпіл і та­ким чи­ном приго­товані до вжи­тку: хоро­ший формат, та й папір досить якісний як на краї­ну, де зви­кли об­ходи­ти­ся без туа­лет­но­го паперу, як і бага­то без чо­го іншо­го. Жу­рнал був без об­кла­ди­нки й без змісту, але я впі­знав йо­го за шри­фта­ми, за версткою, зре­штою, за іменами авторів. Я забрав йо­го зали­шки і збе­рі­гаю досі в конверті із си­м­волі­чним напи­сом: КУ­ЛЬТУРА. Хоч годи­ло­ся б, мабуть, поясни­ти докла­дні­ше: «Що робить з Ку­льтурою на­ша Ві­тчи­зна».

На­вче­ний трохи жит­тє­вим досві­дом, я не побіг до на­ча­льства влаштовувати скандал, бо знаю, що всі про­бле­ми слід ви­рі­шу­вати або на найви­що­му, або на найни­ж­чо­му рі­вні, але ні­ко­ли — на проміж­ному. То­му я зразу подався до секретарки і, вступи­вши з нею в зло­чин­ну змову, за допомо­гою неви­багли­вих корупційних дій, до­мовився, що «Ку­льтура» з поштової скри­ньки «Ві­тчи­зни» по­трапля­ти­ме що­міся­ця просто до мене — ці­лком поми­лково, бо ж хто йо­го в біса роз­бе­ре на конверті ту кля­ту ла­ти­нку!..

3.

Я так і не нава­жи­вся оповісти цю історію Єжи Ґє­дройцю, хоча зу­стріча­вся з ним двічі в Ме­зон-Ла­фіт — восени 93-го та влі­тку 98-го. Першо­го разу, втім, це бу­ло рад­ше му­зейне від­від­ува­н­ня: ми приїхали до ньо­го ці­лою групою — кі­льканад­цять осіб, ледь не всі уча­сни­ки польсько-украї­нської конфе­ренції у Ліл­лі, — ви­сло­ви­ти свою шану метрові й ви­слу­ха­ти йо­го напу­че­н­ня. Ні­чо­го особли­во з тоді­шніх роз­мов не запам’ята­ло­ся, про­те запам’ята­вся має­стати­чний спокій господаря, йо­го бу­ди­нку, йо­го сади­би; він, здавало­ся, ви­проміню­вав велич — але без жодної пи­хи, заро­зуміло­сті, хи­зува­н­ня; так, при­пу­скаю, му­си­ли ви­глядати старо­жи­т­ні му­дре­ці чи, мо­ж­ли­во, правди­ві ари­стократи,