Читати книгу - "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"

Через п’ять років ми провели вдвох за роз­мовою понад годи­ну. Я намага­вся запи­сати інтерв’ю зі сла­вет­ним редактором, але він ставив мені більше запи­тань, ніж я йо­му: Украї­на ці­кави­ла йо­го в дев’яносто років не менше, аніж у сорок; нато­мість сам він ухи­ля­вся від тих запи­тань, ко­трі ці­кави­ли мене найду­ж­че. Зокрема, я так і не отри­мав пря­мої від­повіді, чо­му він не зважи­вся після 1989 року поверну­ти­ся на бать­кі­вщи­ну і пере­нести ту­ди ви­да­н­ня «Ку­льтури» — як це зроби­ли (без особли­во­го успі­ху), ска­жі­мо, ви­давці російсько­го «Конти­ненту» чи украї­нської «Су­ча­сності». Хоч, у принципі, я ро­зумію, що в дев’яносто років запізно почи­нати нове жи­т­тя і, по суті, новий жу­рнал; запізно входи­ти в мету­шню, звану конку­ренці­єю, і в тусовку, звану ку­льтурним про­цесом. Понад чо­ти­ри деся­ти­лі­т­тя «Ку­льтура» за­ймала­ся страте­гією польсько­го на­ціонально­го існува­н­ня, і бу­ло б те­пер не­прости­мим здрібні­н­ням для неї роз­поро­шу­вати­ся на незлі­чен­ні та­кти­чні про­бле­ми, гу­бля­чи свій авторитет­ний го­лос серед мету­шли­во­го бага­то­го­лос­ся новоча­сних польських масмедій. «Ку­льтура» бу­ла не ли­ше ді­ти­щем Ґє­дройця, а й йо­го жит­тє­вим проектом. Цей проект вели­кою мі­рою вдало­ся втіли­ти, тож «Ку­льтура» закономі­рно му­си­ла при­пи­ни­ти своє існува­н­ня зі сме­ртю Ґє­дройця.

Я зали­шив тоді на йо­го сто­лі кі­лька чи­сел ча­сопи­су «Кри­ти­ка», що йо­го ми роком рані­ше засну­вали у Киє­ві з профе­сором Джорджем Грабови­чем. Формально «Кри­ти­ка» взорувала­ся на аме­ри­канський три­ти­ж­невик «New York Review of Books», сут­нісно — на Ґє­дройцеву «Ку­льтуру». На цьо­му зв’язку Грабович наго­ло­шу­вав у своїй редакційній стат­ті на само­му поча­тку проекту; цю ду­ховну спорі­дненість «Кри­ти­ка» намага­є­ться під­три­му­вати й досі, не по­тураю­чи на­ціональним компле­ксам, фобіям і філі­ям, пле­каю­чи фа­ховий інтелектуа­льний рі­вень та від­повід­альне інтелектуа­льне середови­ще, і нама­цую­чи про­бле­ми, ко­трі ви­даю­ться найістот­ні­ши­ми для сьо­годні­шньої — і завтра­шньої — Украї­ни.

Мені ва­жко су­ди­ти про успішність цьо­го проекту, але, як і десять років то­му, я пере­конаний, що ко­ж­на на­ція му­сить мати власно­го Ґє­дройця і власну «Ку­льтуру» — принаймні в кри­ти­чні, «пере­хі­дні» мо­менти сво­го існува­н­ня. А го­ло­вне, навіть не маю­чи власно­го Ґє­дройця і власної «Ку­льтури», вона му­сить засвої­ти їхній дух, їхній етос — принаймні на рі­вні своїх інтелектуа­льних еліт.

4.

Ви­ступаю­чи не­що­давно з нагоди сторіч­чя Ґє­дройця [2006] перед київськи­ми жу­рналі­стами, я за­уважив раптом, що більшість із них не має уявле­н­ня ані хто та­кий Ґє­дройць, ані що та­ке пари­зька «Ку­льтура», ані, зре­штою, чим вони докорін­но зміни­ли польсько-украї­нські від­носи­ни. І я ри­зи­к­нув провести прості­шу і зроз­умілі­шу для них паралель.

Уявіть собі, сказав я, що в Росії з’явля­є­ться раптом авторитет­на по­стать рі­вня Сахарова чи Со­л­же­ні­ци­на, ко­тра має від­вагу сказати: «Друзі! Від­ки­нь­мо на­ші істори­чні мі­ти про “рус­сій Київ і “рус­скій” Крим, — досто­ту як украї­нці забу­ли вже про украї­нську” Ку­бань, “украї­нську” Хо­лмщи­ну й “украї­нську” Бе­рестей­щи­ну. Забу­дь­мо, справді, про Білу Русь, і Червону Русь, і Мо­лдавську, і Закавказьку, і Кон­станти­нопольську, і вся­ку іншу Русь . Обли­шмо ту “Русь”, усі її істори­чні “креси” у спокої, а займімося власне Росі­єю. Забе­рі­мо ху­тчій свої війська з Аб­ха­зії та

При­дністров’я і пере­стань­мо наре­шті не­проха­но захи­ща­ти своїх ві­ртуа­льних “спів­ві­тчи­зни­ків” у При­балти­ці, а подбаймо нато­мість про реальних спів­ві­тчи­зни­ків у власному Не­чорнозем’ї, Си­бі­рові та на Далекому Сході. Адже добрі стосу­нки з сусі­дами ку­ди ва­ж­ли­ві­ші від сумні­вної імперської вели­чі, та й не збу­дує­мо ми вільної, демократи­чної і шанованої в сві­ті Росії, без­угавно чу­ха­ю­чи істори­чні вавки і ля­каю­чи всіх довко­ла нападами анахроні­чної імперської мая­чні».

І уявіть, продовжу­вав я, що російський Ґе­дройць не ли­ше ска­же це — бо в Росії та­ки є ще лю­ди, здат­ні промови­ти поді­бні ре­чі, — а й створить авторитет­ний жу­рнал і згу­ртує довко­ла ньо­го чі­льних російських інтелектуа­лів, і залу­чить до ньо­го інтелектуа­лів украї­нських, ли­товських, польських, і зуміє вре­шті пере­конати в ра­ціональності своїх ідей більшість інтелі­гентських середовищ у своїй краї­ні, а від­так і більшість населе­н­ня.

А те­пер, сказав я на закі­нче­н­ня, зга­дайте ви­ступ польсько­го амбасадора на поча­тку ці­єї пресконфе­ренції. Це вже п’ятий польський посол за роки на­шої незале­ж­ності і, за­уваж­те, він, як і всі йо­го попередни­ки, при­стойно говорить по-украї­нськи. Мо­же, ви прига­дає­те ко­го-не­будь з російської амбасади, хто так само вва­жав би за по­трі­бне вияви­ти свою повагу до нас, до на­шої мови, до на­шої краї­ни. Ось вам маленький, зовсім маленький при­клад рі­зни­ці між краї­ною, ко­тра мала сво­го Ґє­дройця, і краї­ною, ко­тра, на превели­кий жаль, йо­го досі не має.

5.

На­ша краї­на поки що теж не має своєї «Ку­льтури» і сво­го Ґе­дройця. Це менш помі­т­но, бо, на ща­стя для се­бе і ре­шти сві­ту, вона не має ані імперської спад­щи­ни, ані ато­мних бомб та без­мі­рних запасів на­фти й га­зу, щоб ту спад­щи­ну пле­кати й під­три­му­вати. Але вона має чи­мало продуктів ті­єї спад­щи­ни — зокрема велетенські запаси гомосовє­ті­ку­са, ко­трий владарює ці­єю краї­ною і, за покі­рної згоди під­даних, нази­ває се­бе політи­чною, бізнесовою та вся­кою іншою, прости Господи, «елі­тою».

Я намага­ю­ся не ди­ви­ти­ся в телевізорі на ці само­вдоволе­ні пи­ки, по­збавле­ні про­блисків інтелекту і найменшо­го, схо­же, уявле­н­ня про якесь там право чи, тим більше, мораль. Але вони, на­че го­го­лі­вські свиня­чі ри­ла, з’явля­ю­ться у ні­чних ві­к­нах, і тоді особли­во гостро від­чу­ваєш, що власне ку­льтура є тим остан­нім крейдя­ним ко­лом, яке захи­щає нас від ці­єї совкової не­чи­сті.

Іноді мене тя­гне на пону­рі жа­рти і хоче­ться надісла­ти ко­ж­ному пред­ставни­кові ці­єї «елі­ти» примі­рник роз­дертої навпіл «Ку­льтури» — без об­кла­ди­нки і змісту. Хоча на­вряд чи вони зрозуміють си­м­волі­ку цьо­го же­сту. Що-що, а про­бле­му з туа­лет­ним папером вони вже для се­бе давно ви­рі­ши­ли.

2007

Украї­нський П’ят­ни­ця і два йо­го Робінзони

Кі­лька років то­му, намага­ю­чись поясни­ти інозем­цям особли­вості украї­нсько-російських взає­мин, я скори­стався мета­фори­чним образом Робінзона Крузо і П’ят­ни­ці, запози­че­ним із хресто­матійно­го ро­ману Деніеля Де­фо. Ко­ло­ніальні стосу­нки до­міну­ва­н­ня-під­ле­глості між ци­ми дво­ма персона­жа­ми забез­пе­чує конвенція, тоб­то мовча­зна згода обох сторін на саме та­кий тип стосу­нків. П’ят­ни­ця мовч­ки ви­знає ци­вілі­за­ційну ви­щість Робінзона і без­за­стереж­но скоря­є­ться йо­го авторитетові; Робін-зон, своєю чергою, патронує П’ят­ни­цю, опі­ку­є­ться ним і навіть по-своє­му йо­го лю­бить — як добро­го коня, собаку чи іншу до­ма­шню твари­ну.

Про­бле­ми почи­наю­ться, ко­ли П’ят­ни­ця раптом від­мовля­є­ться ви­знавати Робінзонову ви­щість і наполя­гає на рі­вності, на повазі до своєї мови й ку­льтури і, звичайно ж, на своє­му справж­ньо­му імені, замість то­го, яке вига­дав Робінзон задля власної зру­чності. Та­кий П’ят­ни­ця — пору­шник конвенції — втра­чає Робінзонову приязнь. Він стає у йо­го очах або бо­же­вільним, яко­го тре­ба лі­ку­вати, або ворохобни­ком, яко­го нале­жить ув’язни­ти. Саме так Російська, а згодом Совє­тська імперії боро­ли­ся з украї­нця­ми, ко­трі наполя­га­ли на то­му, що вони не хох­ли і не мало­роси, а та­ки Украї­нці. П’ят­ни­ця,