Читати книгу - "Особисті кордони. Керівництво зі спокійного життя без травм і комплексів, Надра Гловер Тавваб"

У першому розділі ми обговорювали вияви того, що нам, можливо, потрібно встановити особисті кордони. Найважливіший симптом — це дискомфорт, який виявляється як гнів, обурення, фрустрація та вигоряння. Якщо ми відчуваємо щось із цього, імовірно, нам потрібно встановити межу прийнятного.

Ми миримося з нездоровими кордонами, позаяк не розуміємо власні почуття і не помічаємо дискомфорт. Або ми бачимо, що «щось не так» і не усвідомлюємо причину цього дискомфорту.

Чудовим прикладом такої ситуації є фільм «Що гнітить Гілберта Грейпа». Гілберт (у виконанні Джонні Деппа) — під­літок, який вимушений перебрати на себе роль батька та піклу­ватися про молодших братів і сестер. Один з його братів хворий на аутизм (Арні, у виконанні Леонардо ді Капріо). Крім того, Гілберт мусить доглядати матір, яка страждає на ожиріння і не може виходити з дому (вона набрала вагу після самогубства чоловіка).

Гілберту важко сформувати соціальні зв’язки поза родиною, бо в нього нездорові особисті кордони. Двоє його братів змогли вибороти власне життя: один став менеджером у пекарні, другий поїхав на навчання в коледж. Але коли у Гілберта почи­наються романтичні стосунки з дівчиною, яка приїхала до його міста, усе летить шкереберть, бо він не сформував здорові особисті кордони в сім’ї. Хоча хлопець розуміє, що щось не так, він не усвідомлює, що здоровіші межі прийнятного допомогли б йому почати нове життя.

Попри те, що найгірші наслідки зазвичай найменш імовірні, страх найгіршого утримує нас від встановлення особистих кордонів.

Ось деякі типові думки про найгірші наслідки:

«Що як вони розлютяться на мене?»

«Що як вони більше не захочуть зі мною спілкуватися?»

«Що як я втрачу свого друга / рідну людину?»

«Що як я скажу щось не те?»

«Що як встановити цю межу прийнятного геть не важливо?»

«Що як мене назвуть егоїстом?»

«Мені здається, ніхто мене не слухатиме».

Думки про найгірші наслідки ґрунтуються на страху. Це хибне припущення щодо того, що, найімовірніше, відбудеться. Ми не можемо передбачити майбутнє. Не можемо передбачити, як люди відреагують на наші особисті кордони. Ми можемо контролювати лише власну поведінку. Найбільший страх полягає в тому, що ми когось втратимо, тому ми миримося з проблемами з особистими кордонами, щоб підтримувати стосунки й надалі.

Встановлювати межі прийнятного доволі неприємно, і цього дискомфорту досить для багатьох людей, щоб відмовитися від встановлення особистих кордонів. Тому ми мовчимо. Ми не можемо витримати дискомфорт від розмов, які, як нам здається, будуть дуже складними (це черговий вияв думок про найгірші наслідки). Зокрема я вчу клієнтів, як упоратися з дискомфортом від встановлення особистих кордонів. Можливо, нам неприємні непрості розмови, але ми здатні на них. Короткостроковий дискомфорт від вста­новлення межі прийнятного — це не причина терпіти довгостроковий дискомфорт від проблем, які неминуче вини­кають внаслідок відсутності такої межі. Нездорові стосунки ви­кликають фрустрацію і шкодять нашому тривалому добро­буту. З часом і наполегливою практикою встановлення кордонів стає легшим.

Ми народжуємося з бажанням, щоб наші потреби вдовольнялися. Саме тому ми плакали, галасували та репетували, коли чогось хотіли. Залежно від реакції наших батьків чи піклувальників, ми дізналися, чи можемо вдовольнити свої потреби. Батьки / піклувальники спрямовують нас до формування або здорових, або нездорових особистих кордонів.

Від самісінького народження сім’я стає головним простором, де ми вчимося. Спочатку вчимося в батька і матері, потім — в інших людей, які живуть разом з нами, зокрема у братів, сестер та інших родичів. У багатьох випадках, думаючи про особисті кордони в сім’ї, ми уявляємо правила, вста­новлені нашими батьками. Проте особисті кордони — це не обов’язково правила. Обмеження, які батьки встановлюють для дітей, стосуються очікувань, уподобань — та іноді правил. Зазвичай батьки та піклувальники не почуваються не­зручно, висловлюючи свої очікування щодо дітей. А от дітям часто здається, що в них немає права встановлювати власні осо­бисті кордони.

Коли моїй старшій доньці було близько чотирьох місяців, вона почала виявляти неприязнь до однієї няні в нашому місцевому сімейному спортзалі. Загалом моя донька любила, коли її тримали на руках, але ось цю одну жінку в дитячій кімнаті при спортзалі вона терпіти не могла. Щоразу, як я залишала малу в дитячій кімнаті, вона починала ревма рев­ти, та так голосно, що я мусила зіскакувати з тренажера і бігти до неї.

За декілька днів я помітила, що дитина плаче лише тоді, коли залишається з конкретною працівницею дитячої кімна­ти. Після цього я звикла телефонувати у спортзал і питати, хто там сьогодні працює в дитячій кімнаті. Якщо йшлося про няню, яка чомусь не подобалася моїй доньці, я чекала, доки зміна цієї жінки закінчиться, і лише потім йшла у спорт­зал. У віці чотирьох місяців моя донька продемонструвала свої почуття щодо того, хто їй подобається, а хто ні; і я поважала це, не примушуючи дитину залишатися з людиною, яка викликає в неї негативні емоції.

У дітей формуються кордони, якщо їм не показують або не кажуть, що так не можна. Для дітей харчові вподобання — це спроба встановити межу