Читати книгу - "Гра янгола"

– Я знаю, це мене не стосується, – сказав мені Семпере. – Але я радив би вам викинути її з голови.

– Не знаю, про що ви говорите, сеньйоре Семпере.

– Давиде, ми знаємо один одного дуже давно…

Місяці минали для мене з такою швидкістю, що я не встигав помічати їх. Я жив нічним життям, пишучи з вечора до ранку, а спав удень. Баридо й Есковільяс не переставали вітати мене з успіхом «Міста проклятих» і коли бачили, що я вже на межі колапсу, то запевняли, що романів через два дадуть мені вільний рік, щоб я міг відпочити або присвятив цей час написанню власного твору, який вони надрукують із великою помпою, подавши великими літерами на обкладинці моє справжнє ім’я. Їм завжди бракувало лише якихось двох романів. Колоття, головний біль та запаморочення ставали дедалі частішими та сильнішими, але я пояснював усі своє нездужання перевтомою й придушував їхні симптоми новими ін’єкціями кофеїну, сигаретами, пігулками кодеїну та іншими ліками, які пахли порохом, що їх мені нишком постачав один аптекар із вулиці Архентерія. Дон Басиліо, з яким я іноді обідав по четвергах на терасі пляжу Барселонета, наполягав, щоб я звернувся до лікаря. Я завжди відповідав йому, що неодмінно звернуся й цього ж таки тижня знайду час.

Крім свого колишнього шефа та батька й сина Семпере, я не мав коли зустрічатися ні з ким, крім Відаля, і то лише тому, що він частіше сам приходив до мене, ніж я до нього. Мій будинок із вежею йому не подобався, і він завжди наполягав, щоб ми пішли прогулятися до бару «Альміраль» на вулиці Хоакіма Кости, де він мав свій рахунок і вечорами в четвер підгодовував літературну братію, до якої мене не запрошував, бо знав, що всі ці асистенти, неспроможні віршомази та підлабузники, які підлещувалися до нього, сподіваючись на милостиню, рекомендацію до видавця або похвальне слово, яким вони могли б заткнути рани свого самолюбства, ненавиділи мене з тими послідовністю, силою та впертістю, яких їм бракувало, коли вони втілювали в життя власні літературні задуми, що їх читацький загал уперто не хотів помічати. Тут, хильнувши абсенту та викуривши гаванську сигару, він починав розмову про свій роман, який усе не міг дописати до кінця, про плани змінити своє життя та про свої любовні походеньки й перемоги: чим старшим він ставав, тим молодшими й палкішими були його коханки.

– Але не запитуй мене про Крістіну, – казав він іноді з лукавим виглядом.

– А що я маю про неї запитувати?

– Чи запитує вона в мене про тебе?

– А вона запитує про мене, доне Педро?

– Ні.

– Тож навіщо вся ця розмова?

– Річ у тім, що одного дня вона згадала про тебе.

Я зазирнув йому у вічі, чи він не кепкує з мене.

– І що ж вона сказала?

– Тобі не сподобається.

– Кажіть усе одно.

– Можливо, вона висловила свою думку трохи іншими словами, але, якщо я правильно її зрозумів, то вона не розуміє, як ти можеш проституювати себе, пишучи серіали примітивного ґатунку для двох сучих синів і занапащаючи свій талант і свою молодість.

Я почувся так, ніби Відаль устромив мені в шлунок холодний кинджал.

– Вона справді так про мене думає?

Відаль знизав плечима.

– Я знаю тільки, що за мене вона готова піти у вогонь й у воду.

Я працював щодня, крім неділі, яку присвячував блуканню вулицями, що завжди приводило мене до якогось шинку у кварталі Паралело, де не було проблем із тим, щоб знайти якусь самотню душу, котра, як і я, чогось чекала й на щось сподівалася. До наступного ранку, коли прокидався й знаходив у своїх обіймах незнайому жінку, я не усвідомлював, що всі вони дуже схожі одна на одну і кольором волосся, і манерою ходити, і рухами або поглядом. Раніше або пізніше, щоб урвати гнітючу мовчанку прощань, ті дами на одну ніч запитували мене, як я заробляю собі на життя. Коли гординя мене спокушала і я казав їм, що я письменник, вони вважали мене брехуном, бо ніхто ніколи не чув про Давида Мартіна, хоча деякі знали, хто такий Іґнатіус Б. Самсон, і чули про «Місто проклятих». З плином часу я почав розповідати, що працюю в портовій митниці біля доків або в конторі адвокатів фірми «Сайрач, Мунтанер і Круельс» асистентом.

Пам’ятаю, як одного вечора я сидів у кав’ярні біля Опери в товаристві вчительки музики, яку звали Алісія і якій, схоже, я допомагав забути про когось, кого вона ніяк не могла забути. Я саме збирався поцілувати її й тут побачив за шибкою обличчя Крістіни. Коли я вибіг на вулицю, вона вже загубилася в натовпі людей, що прогулювалися бульваром Рамбла. Через два тижні Відаль став наполегливо запрошувати мене на прем’єру опери «Мадам Батерфляй» у «Лісео». Родина Відалів мала там ложу в партері, і Відаль раз на тиждень ходив туди протягом усього сезону. Зустрівшись із ним у фойє, я побачив, що він привів також Крістіну. Вона привітала мене крижаною усмішкою й не сказала жодного слова, не обдарувала мене жодним поглядом, аж поки Відаль у середині другого акту не спустився на сцену, щоб привітати котрусь зі своїх знайомих знаменитостей, залишивши нас наодинці в ложі, одне навпроти одного, без жодного щита між нами, крім Пучіні та сотні облич у півтемряві театру. Я зачекав хвилин десять, перш ніж обернувся й подивився їй у вічі.

– Я вас чимось образив? – запитав я.

– Ні.

– Тоді, може, спробуймо вдавати, що ми друзі, принаймні в таких ситуаціях, як ця?

– Я не хочу бути вашим другом, Давиде.

– Чому?

– Бо ви теж не хочете бути моїм другом.

Вона мала слушність: я не хотів бути її другом.

– Ви справді думаєте, що я проституюю себе?

– Те, що я думаю, не має ваги. Головне, що ви про себе думаєте.

Я побув там іще п’ять хвилин, а потім підвівся й пішов, не сказавши ні слова. Підійшовши до великих сходів «Лісео», я вже встиг пообіцяти собі, що ніколи більше не подарую їй жодної думки, жодного погляду, жодного приязного слова.

Наступного дня я зустрівся з нею біля собору, і, коли вже наготувався мовчки обминути її, вона привітала мене помахом руки й усміхнулася. Я зупинився, побачивши, що вона підходить до мене.

– Ви не хочете запросити мене на